Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 62)

Офелія перевірила, чи вони самі в гримерці, а потім тихенько спитала:

—    Вам зле?

Тітка Розеліна махнула рукою, ніби відганяючи муху, але нічого не відповіла. Здавалося, вона загубилася у своїх думках.

—    Тітонько! — схвильовано покликала Офелія.

—    Ти знаєш, як я ставлюся до твоєї тітки, мій бідний Жорже, — пробурмотіла Розеліна. — Вона не знає грамоти, а книжками розпалює піч. Я відмовляюся зустрічатися з тим, хто так мало поважає папір.

Офелія подивилася на неї широко розплющеними від подиву очима. Дядько Жорж помер двадцять років тому. Тітко Розеліна загубилася не у своїх думках, а у спогадах.

—    Хрещена мати, — пошепки спитала Офелія, — ви мене впізнаєте?

Тітка дивилася крізь неї, наче Офелія була прозора немов скло. Дівчину охопило глибоке відчуття провини. Вона не знала, чому і як, але в неї було невиразне відчуття, що з тіткою Розеліною це сталося через неї. Вона злякалася. Можливо, не було причини для тривоги і це лише легка нездуга... але тихий голос усередині прошепотів їй, що справа тут набагато серйозніша, ніж здається. їй знадобиться допомога Беренільди.

Офелія обережно вийняла флакон зі зціплених рук тітки, потім влаштувалася біля неї й просиділа поруч протягом другої та третьої дії. Очікування здавалося нескінченним. Тітонька Розеліна вимовляла окремі фрази, без кінця і початку, і ніяк не приходила до тями. Нестерпно було бачити, як вона сидить у цьому кріслі, втупивши погляд у невідоме.

—    Я повернуся, — прошепотіла Офелія, коли стеля гримерки затремтіла від аплодисментів. — Я піду по Беренільду, вона знатиме, що робити.

—    Тобі треба просто відкрити парасольку, — відповіла тітка Розеліна.

Офелія піднялася сходами, що вели до куліс, так швидко, як тільки могла через біль у ребрі. Посилившись від швидкого руху, він заважав навіть дихати. Вона проскочила повз статистів, які збиралися на сцені для виходу на уклін. Підлога тремтіла від аплодисментів. Букети троянд десятками падали на неї.

Офелія зрозуміла, до чого всі ці почесті, коли побачила, як Фарук цілує Беренільду. Дух Родини особисто вийшов на сцену, щоб публічно висловити захоплення. Беренільда була на сьомому небі: вона мала осяяний, виснажений, чудовий та переможний вигляд. Цього вечора завдяки виставі їй вдалося повернути титул головної фаворитки. Серце швидко билося в грудях Офелії, яка не могла відвести очей від Фарука. Зблизька цей неперевершений білявий велетень вражав іще сильніше. Недивно, що його сприймали як бога. Погляд, яким він дивився на Беренільду, обпікав, сповіщаючи про прагнення володіти. Офелія за рухом його губ змогла розібрати одне слово, яке він вимовив:

— Ходімо.

Його величезні пальці обійняли м’яку округлість її плеча, і дуже, дуже повільно вони спустилися сходами зі сцени. Натовп вельмож розступався на їхньому шляху, немов хвиля.

Офелія зрозуміла, що не може розраховувати на Беренільду цього вечора. Вона має знайти Торна.

ПОКИНУТА СТАНЦІЯ

Потік відвідувачів підхопив Офелію і потягнув у напрямку виходу із зали. Прямуючи в натовпі великими парадними сходами, вона щонайменше п’ять разів наступила комусь на ноги. Усі глядачі були запрошені до Сонячної зали, де давали великий прийом. Тут усюди стояли великі буфети, а слуги в жовтих лівреях розносили гостям солодкі напої.

Лакей, який тинявся б тут без діла, напевне привернув би увагу. Офелія взяла келих шампанського й квапливо пішла крізь натовп, удаючи дбайливого слугу, що прагне якнайшвидше вгамувати спрагу свого пана. Усі навколо говорили про виступ Беренільди: її мецо занадто сильне, високі ноти надто різкі. А наприкінці вистави вона ще й важко дихає... Тепер, коли Фарук був далеко, критики ставали жорстокими. Увішані діамантами фаворитки, почуваючись покинутими, скупчилися біля солодощів, і коли Офелія проходила повз них, то почула вже не критику музичного виступу, а теревені про невдалий макіяж, зайву вагу та зів’ялу вроду. Ціна, яку мала платити кохана Фарука, була непомірно висока.

Офелія на мить злякалася, що Торн уже сховався в Управлінні, але нарешті помітила його. Це було неважко: укрите шрамами похмуре обличчя на прямому, як жердина, тілі височіло над усіма. Мовчазний, Торн, очевидно, хотів, щоб йому дали спокій, але він привертав увагу, тож чоловіки в сюртуках без упину стікалися до нього.

— Цей податок на двері та вікна — нісенітниця.

—    Я написав вам чотирнадцять листів, пане інтендант, а відповіді досі немає!

—    Продовольчі склади скоро спорожніють. Міністрам доводиться затягувати паски. Куди котиться світ?

—    Ваш обов’язок — урятувати нас від голоду. Це велике полювання має бути успішним, інакше вам буде непереливки на наступній Раді!

Офелія, щоб дістатися Торна, мала проштовхнутися повз усіх цих товстопузих чиновників. А він не зумів приховати здивованого виразу, коли вона піднесла йому келих шампанського. Вона намагалася надати обличчю Міма вимогливого виразу. Чи зрозуміє він, що їй потрібна його допомога?

—    Призначте зустріч у мого секретаря, — категорично відповідав Торн усім цим панам.

Він повернувся до них спиною, тримаючи келих шампанського в руці. Він не зробив жодного жесту в бік Офелії, навіть не подивився, але вона впевнено пішла за ним. Торн мав намір відвести її в безпечне місце, де вона розповість йому про тітку Розеліну й вони разом знайдуть рішення.

Та відчуття полегшення тривало недовго. Високий хлопець різко поплескав по спині Торна, аж так, що шампанське з келиха порснуло на плити підлоги.

—    Любий маленький братику!

Це був Ґодфруа, другий племінник Беренільди. На превеликий жаль Офелії, він прийшов не сам; за його спиною стояла Фрея і роздивлялася Торна як таку собі невдалу витівку природи. Предмет її зацікавлення тим часом дістав хусточку й витер мундир, заплямований шампанським. Судячи з усього, він був нерадий зустрічі з родичами.

Запала гнітюча мовчанка, що була особливо відчутна на тлі світської балаканини та легкої музики. Ґодфруа порушив її, зухвало розреготавшись.

—    О, перепрошую, що ви стоїте, мов води в рот понабирали? Ми вже п’ять років як не бачилися!

—    П’ятнадцять, — відповіла Фрея крилсаним тоном.

—    Шістнадцять, — сухо уточнив Торн.

—    О, як плине час! — зітхнув Ґодфруа, усе ще всміхаючись.

Стоячи осторонь, Офелія не могла відвести погляд від красеня-мисливця. Упадали в око його вперте підборіддя і довге золотаве волосся. У вустах Ґодфруа північний акцент набував веселого дзвінкого відтінку. Здавалося, йому комфортно й вільно в пружному, м’язистому тілі, на відміну він Торна, який достоту почувався ніяково у своїй великій кістлявій статурі.

—    Тітка Беренільда сьогодні була просто дивовижна, еге ж? Вона робить честь нашій родині.

—    Ми поговоримо про це завтра, Ґодфруа, — прошипіла Фрея. — Нашій тітці слід було поберегти свої сили, позаяк вона вирішила приєднатися до мисливців, а не виспівувати тут. Ніхто не застрахований від нещасного випадку на полюванні.

Торн спопелив сестру поглядом. Хоч він ані слова не сказав, Офелія нізащо не хотіла б відчути подібний погляд на собі.

Фрея хижо посміхнулася, погрозливо націливши на нього кінчик носа, гострий як спис.

—    Але тебе це обходить. Ти ж не маєш права приєднатися до нас, інтенданте. Сміх та й годі.

Вона відчепилася від руки брата й підібрала хутряну сукню, щоб не вступити в розлите шампанське.

—    Не бачити б тебе довіку, — сказала вона на прощання.

Торн тільки зціпив зуби й нічого не відповів. Офелію ж так вразили її в’їдливі слова, що вона не одразу зрозуміла, що перепиняє Фреї її стрімкий рух. Вона мерщій відступила на крок, але цього маленького промаху Фрея їй не пробачила. Лакей посмів стовбичити в неї на дорозі, а Фрея такого стерпіти не могла. Вона кинула на Міма такий погляд, яким зазвичай дивляться на комаху.

Офелія схопилася за щоку. Її пройняв пекучий біль, так ніби невидимий кіт дряпонув її по обличчю. Якщо Торн і помітив те, що сталося, він цього не показав.

Фрея зникла в натовпі, залишивши після себе неприємну напруженість, яку навіть Ґодфруа не міг розвіяти.

—    Коли ми були малі, вона не поводилася так кепсько, — сказав він, хитаючи головою. — Це, напевно, материнство зіпсувало її. З моменту нашого прибуття до Небограда вона те й знає, що кпить із мене та моєї дружини. Ви, мабуть, це знаєте: в Ірини стався ще один викидень.

—    Мені байдуже.

Тон Торна не був надто ворожий, але думку він висловив чітко. А втім, Ґодфруа анітрохи не образився.

—    Зрозумів. Тобі тепер потрібно думати про власну сім’ю! — вигукнув він, знову поплескавши Торна по спині. — Але мені все ж шкода жінку, яка щоранку бачитиме твоє лихе обличчя.

—    Лихе обличчя, яке ти так прикрасив, — рівним тоном нагадав Торн.

Усміхаючись, Ґодфруа перекреслив свою брову пальцем, ніби повторюючи лінію рубця Торна.

—    Я надав йому характеру, ти маєш мені ще й подякувати. Зрештою, око в тебе вціліло.

Потираючи щоку, яка досі палала, Офелія миттю втратила свої ілюзії щодо Ґодфруа. Веселий симпатичний Торнів брат Годфрі насправді просто цинічний хуліган. Його гучного реготу, з яким він покинув їх, Офелії було цілком достатньо, щоб подумати: «Не бачити б його більше довіку. Нехай би не зустрівся мені в житті жоден Дракон». Ця пара здалася їй просто жахливою, і з неї було досить того, що вона побачила.