Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 61)

Пролунали мляві оплески: це піднялася завіса. Оркестр заграв початок увертюри. Хористки вийшли на сцену й голосно заспівали в унісон: «Сеиьйори, чи не зволи-те послухати дивне сказання про полум’яне кохання і смерть фатальну?» Офелія, обійшовши сцену, помітила завіси назадньому плані, які мали приховати куліси. Вона обережно зазирнула в щілину між декораціями й побачила спочатку снини хористок, а тоді зал для глядачів Опери.

Дівчина зняла капелюх з довгою стрічкою і приклала бінокль до окулярів. Цього разу їй пощастило як слід розгледіти яскраво-червоні з позолотою крісла партеру. Вільних місць майже не було. І хоча офіційно спектакль уже почався, знатні персони продовжували базікати, прикриваючись віялами. Офелія вважала їхню поведінку вкрай нечемною, адже хористки репетирували свій виступ багато днів поспіль. Вона навела бінокль на верхні яруси. У залі їх було п’ять. Усі ложі були заповнені. Однак і там глядачі розмовляли, сміялися, грали в карти й навіть не думали слухати спів хору.

У подвійних скельцях бінокля з’явилася велика центральна ложа, і Офелія затамувала подих. Там сидів Торн. Затягнутий у чорний мундир з еполетами, він пильно дивився вниз — як припустила дівчина, на свій улюблений кишеньковий годинник. Значить, посада інтенданта була така висока, що давала йому право перебувати в цій ложі... Поруч з ним Офелія побачила Арчибальда в старому циліндрі. Він безтурботно роздивлявся свої нігті. Обидва старанно не помічали один одного й при цьому навіть не прикидалися, що цікавляться спектаклем. Так, справді, ці двоє — поганий приклад для інших глядачів.

Вона повільно повела біноклем уздовж шереги жінок, що сяяли діамантами, — імовірно, фавориток правителя, — поки в поле її зору не потрапив чоловік велетенського зросту в елегантному хутряному плащі. Вражена Офелія дивилася на нього. Ось він який, Дух родини, перед яким плазують усі ці клани, усі ці аристократи, усі ці жінки! Той, у кого Беренільда шалено закохана. Той, заради кого вбивають, не замислюючись. Уже чимало тижнів поспіль багата уява Офелії малювала їй образ правителя — суперечливий, водночас крижаний і пристрасний, лагідний і жорстокий, блискучий і лячний.

Байдужий.

Це було перше слово, що спало Офелії на думку, коли вона роздивлялася кремезну фігуру на троні.

Скоцюрбившись на краєчку та поклавши руки на підлокітники, Фарук нагадував дитину, якій дуже нудно. Він сперся підборіддям на кулак, щоб не клювати носом; на другій руці була намотана трубка від кальяну. Офелія подумала б, що він спить, якби не помітила між приплющених повік іскру похмурого погляду. Навіть бінокль не давав змоги детально роздивитися його обличчя. Можливо, їй би це вдалося краще, якби Фарук мав виразні риси, але його обличчя було невиразне, біле та чисте, наче необроблений мармур. Дивлячись на нього, Офелія зрозуміла, чому його нащадки такі білошкірі та біляві. На його безбородому, майже перламутровому обличчі ледь можна було розрізнити вигін брів, перенісся, складку рота. Воно було ідеально гладеньке, без тіней та нерівностей. Довга білява коса обвивала тіло, як дивна крижана річка. Він здавався водночас старим, як світ, і молодим, немов бог. Безумовно, він був красень, але, на думку Офелії, йому бракувало суто людської теплоти, щоб ця краса могла захопити.

Коли на сцену вийшли сестри Арчибальда, Офелія нарешті відчула в цьому заціпенінні хвилю інтересу. Фарук пожував носик свого кальяну, а потім з поблажливою повільністю змії повернув голову до своїх фавориток. Тіло його залишалося непорушним, тому здавалося, що шия вигнулася під дивним кутом. Офелія побачила, як його губи рухаються, щось промовляючи, і всі фаворитки, бліді від ревнощів, передали повідомлення з вуст в уста Арчибальду. Мабуть, комплімент йому не сподобався, бо Офелія побачила, як він підвівся з місця та пішов з балкона. Тим часом Торн не зводив очей з годинника; йому кортіло повернутися до свого інтендантства, і він цього не приховував. Інтерес, який Фарук виявив до сестер Посла, поширився з балконів до партеру. Усі дворяии, які до цього часу майже не дивилися виставу, почали гаряче аплодувати. Те, що схвалював Дух родини, схвалював і Двір. Офелія засмикнула завіси та знову наділа на голову капелюх гондольєра. Зараз вона могла повернути бінокль Беренільді, цей урок вона добре засвоїла.

За лаштунками вже збиралися шанувальники, щоб визнати свою прихильність сестрам Арчибальда. На Беренільду, яка стояла у своїй гондолі на рейках, немов самотня королева, ніхто не подивився. Офелія, посівши місце гребця позаду Беренільди, почула, як та саркастично шепоче:

— Насолоджуйтесь цими крихтами слави, мої милі дівчатка, вони триватимуть недовго.

Офелія насунула капелюх на обличчя. Від Беренільди її іноді немов морозом обсипало. Здалеку долинули звуки скрипки та арфи: оркестр сповістив про появу Ізольди. Механізм плавно висунув гондолу на рейки. Офелія глибоко вдихнула, щоб себе підбадьорити. Вона мала грати роль веслувальника протягом усього першого акту. Коли гондола випливла на сцену, Офелія з недовірою поглянула на свої порожні руки. Вона забула весло в гримерці!

Дівчина розгублено поглянула на Беренільду, сподіваючись на диво, яке врятувало б їх від глузувань, але співачка вже роздулася від гордощів, засліплена вогнями рампи. Без свого дорогоцінного аксесуара Офелії довелося вдатися до імпровізації та просто вдавати, ніби вона гребе.

Напевно, вона ніколи б не привернула до себе уваги, якби не стояла високо на краю гондоли. Збентежена, Офелія закусила губу, коли зал вибухнув сміхом, що спав на Беренільду, поки вона виспівувала: «Ніч любові, в місті небесному, не знайдеш такого ніде...» Спантеличена, засліплена сценічним освітленням, Беренільда кілька разів глибоко вдихнула і тоді зрозуміла, що сміються не з неї, а з її весляра. За її спиною Офелія намагалася не втрачати самовладання, мовчки розгойдуючись, ніби гребе невидимим веслом. Краще так, ніж просто стояти, згорнувши руки. Тоді Беренільда чарівно усміхнулася, припинивши всі глузування, і продовжила співати так, ніби її ніхто не переривав. Офелія щиро нею захоплювалася. їй довелося зробити багато рухів уявним веслом, перш ніж стало духу підвести погляд від свого взуття. Поки поруч із нею співали про кохання, ненависть і помсту, Офелія відчувала, як наростає біль у ребрах. Вона намагалася зосередитися на ілюзії води, що без упину текла серед картонних будинків та імпровізованих мостів, але це їй не надто допомагало.

Прикрившись капелюхом, вона ризикнула кинути зацікавлений погляд на головний балкон. Сидячі на своєму троні, Фарук змінився. У його очах виблискували вогники. Вираз його обличчя змінювався. Його не цікавила ані опера, ані краса співу, лише Беренільда й тільки вона. Офелія зрозуміла, чому Беренільда так хотіла, щоб він її побачив. Вона цілком усвідомлювала свою владу над Фа-руком. І не менш чудово опанувала мистецтво чуттєвості, що вміє роздмухати вугілля бажання однією лише мовою тіла. Бачити, як цей мармуровий колос тане від погляду на цю жінку, Офелії було навіть тривожно. Вона ще ніколи так гостро не почувалася такою чужою в їхньому світі. Пристрасть між ними була, мабуть, найсильніша та найбільш щира з усього, що вона бачила від моменту прибуття на Полюс: але правда полягала в тому, що Офелія ніколи такого не відчуватиме. Що більше вона спостерігала за ними, то більше в цьому переконувалася. Вона, звісно, може намагатися бути більш терпимою до Торна, але ніколи не відчуватиме любові. Чи він це теж розуміє?

Якби Офелія не забула весла, то могла б і не відчути гострого погляду, який Торн кинув на неї з головного балкона. Якщо дивитися з іншого кутка сцени, будь-хто, помітивши погляд Торна, вирішив би, що він дивиться тільки на свою тітку. Офелія зі свого місця на краю гондоли добре бачила, що саме постать Міма неминуче привертала його погляд.

«Ні, — подумала Офелія схвильовано, — він цього не усвідомлює. Він чекає від мене чогось такого, чого я не можу йому дати».

Коли акт добігав кінця, знову сталося дещо, що повернуло її до реальності. Тітка Розеліна, яка мала подати Ізоль-ді любовне зілля, так і не з’явилася на сцені. Серед співаків запала незручна тиша, навіть Беренільда довгий час не могла видати ані звуку. Вона опанувала себе, коли статист подав їй чашку замість флакона. Відтоді Офелія більше не могла думати ані про Торна, ані про Фарука, ані про Оперу, полювання, ані про своє ребро. Вона тільки хотіла знати, чи все гаразд з її тіткою, все інше втратило для неї вагу. Коли на час антракту завіси опустилися серед аплодисментів та виїуків «браво!», вона злізла з гондоли, не дивлячись на Беренільду. Під час другого акту потреби в ній уже не було. Офелія змогла полегшено видихнути, коли знайшла тітку Розеліну в гримерці, саме там, де її й залишила. Сидячи на стільці дуже прямо, з флаконом у руках, вона, здається, просто не зрозуміла, скільки часу минуло.

Офелія тихенько торкнулася її плеча.

— У нас нічого не вийде, якщо постійно ворушитися, — сухо сказала тітка Розеліна, дивлячись просто себе затуманеним поглядом. — Щоб фото було вдалим, треба утримувати певну позу.

Вона марить? Офелія поклала руку їй на лоба. Ні, здавалося, лихоманки в неї не було, але це ще дужче тривожило. Тітка Розеліна поводилася дивним чином, і то давно. Очевидно, щось було не так.