Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 60)

Дракони пішли, і в музичному салоні знову зазвуча-ла світська балаканина, так ніби пташки защебетали після грози.

—    Мадам, — несміливо запитав кравець, повернувшись до Беренільди, — тепер ми можемо закінчити з вашим убранням?

Беренільда не відповіла. Вона із сумною ніжністю погладжувала свій живіт.

—    Чарівна сімейка, чи не так? — прошепотіла вона, звертаючись до немовляти.

ОПЕРА

Коли годинник у головній галереї пробив сім разів, Місяцесяйво вже спорожніло. Усі, хто там перебував, від знатних гостей до придворної дрібноти, піднялися на ліфтах у Вежу.

В останню мить Арчибальд зібрав навколо себе виконавців.

Трупа складалася із семи його сестер, Беренільди, жінок-хористок і герцогів Ганса й Отто — виконавців двох чоловічих партій у спектаклі.

—    Прошу вас поставитися до мого повідомлення дуже уважно, — сказав Арчибальд, витягнувши годинник з дірявої кишені жилета. — За кілька хвилин ми сядемо в ліфт і покинемо дипломатичну територію. Тому рекомендую вам дотримуватися правил. Вежа не входить до моєї юрисдикції. Там, нагорі, я не зможу охороняти вас від ваших ворогів.

І він втупив свої небесно-блакитні очі в Беренільду, так ніби його слова стосувалися головним чином її. Але вона лише глузливо посміхнулася йому у відповідь. Правду кажучи, зараз вона здавалася такою впевненою в собі, що була наче невразлива.

Насунувши на чоло капелюх гондольєра, щоб сховати обличчя, Офелія думала: «Хотілося б мені мати її впевненість». Зустріч із родиною майбутнього чоловіка нагадала їй сходження снігової лавини.

—    А що стосується вас, — продовжував Арчибальд, повернувшись до сестер, — то ви поїдете зі мною в Місяцесяйво відразу після спектаклю.

Він залишився глухим до обурених вигуків дівчат, які доводили, що вони вже не діти, що він безсердечний. Офелія подумала: а чи доводилося цим дівчатам бачити що-небудь, крім маєтку брата?

Арчибальд запропонував руку Беренільді. Уся трупа скупчилася за золотавою решіткою ліфта, яку ревно охороняли четверо жандармів. В Офелії сильно забилося серце. Скільки разів вона бачила, як у цьому ліфті піднімалися знатні персони! На що ж схожий світ нагорі, куди всі так прагнуть потрапити?

Слуга відсунув дверцята й потягнув за шнур виклику. За кілька хвилин ліфт спустився з Вежі. Здавалося, його кабіна могла вмістити не більше трьох-чотирьох людей, проте туди вільно увійшли всі двадцять два учасники вистави.

Офелія нітрохи не здивувалася, побачивши всередині ліфта величезний зал з оксамитовими диванчиками та столами, повними солодощів. Тепер просторові ілюзії стали частиною її щоденного життя. Завдяки оптичній ілюзії простір, здавалося, поширюється на галереї зі статуями та сонячні сади. Вони були такі справжні, що Офелія врізалася у стіну, вирішивши, що входить у нішу.

Повітря було насичене пряними ароматами. Обидва герцоги в пишних перуках стояли, картинно спираючись на палиці. Жінки-хористки кокетливо пудрили носики. Пробратися з веслом у руках крізь цей натовп було справжнім подвигом. Тітоньці Розеліні, що увійшла слідом за ними, велося набагато легше: єдиним її аксесуаром була склянка, яку треба було вручити Беренільді на сцені. Але і її вона тримала так боязко, немов несла розпечене вугілля.

Ліфтер у жовтій лівреї шарпнув дзвінок.

— Пані та панове, ми вирушаємо. Ліфт обслуговує зал Ради й висячі сади, лазні для благородних. Кінцева зупинка — Сімейна опера. Ліфтова компанія бажає вам приємного підйому І

Кабіна із черепашачою швидкістю поповзла вгору.

Учепившись у весло, Офелія не зводила очей з Беренільди. Вона розуміла, що в такій ситуації бодай одна з них двох має бути пильною. Ніколи ще атмосфера не здавалася їй такою загрозливою. Щось неодмінно має статися, дівчина була в цьому впевнена. Залишалося зрозуміти, хто й коли завдасть удару.

Побачивши, що Арчибальд намірився щось шепнути Беренільді, Офелія присунулася ближче, щоб почути їхню розмову.

—    Я мимоволі був присутній на вашому милому сімейному збіговиську.

Офелія здивовано блимнула, але одразу згадала, що Арчибальд міг бачити й чути все, що бачили й чули його сестри.

—    Ви не повинні реагувати на провокації, — переконував посол Беренільду.

—    Значить, ви вважаєте, що я вже ні на що не здатна? — під’юдила вона Арчибальда, кокетливо труснувши золотистими локонами.

—    Я чудово знаю, на що ви здатні, але мені доручено оберігати вас і дитину, яку ви носите. А ваша сім’я на полюванні щороку платить за здобич декількома загиблими. Не забувайте про це!

Офелія затремтіла, згадавши велетенські туші мамонтів і ведмедів на малюнках, що її пращур Авґустус зобразив у своєму щоденнику подорожей. Невже Беренільда всерйоз має намір брати участь у завтрашньому полюванні, та ще й разом з Офелією і її тіткою?! Дівчина не могла уявити себе учасницею цієї бійні в снігах, у темряві, на двадцягип’ятиградусному морозі.

Тепер вона буквально задихалася від необхідності мовчати.

—    Сімейна операї — проголосив ліфтер.

Поринувши у свої думки, Офелія машинально крокувала слідом за всіма. І сталося те, що мало статися: вона когось зачепила веслом гондольєра. Дівчина почала ретельно кланятися і вибачатися знаками, не відразу помітивши, що звертається до маленького хлопчика.

—    Нічого страшного, — сказав їй шевальє, потираючи потилицю. — Мені зовсім не боляче.

Його обличчя і погляд були геть незворушні. Яким чином хлопчина опинився в ліфті, серед дорослих? Він тримався так скромно, що Офелія його не помітила. Але ця дрібна пригода залишила якийсь неприємний осад.

У великій залі кілька дворян курили сигари. Коли наблизилася трупа, вони обернулися, щось обговорюючи. Офелія ледь могла їх розгледіти, засліплена сяйвом дванадцяти кришталевих люстр, що відбивалося у лакованому паркеті; здавалося, що їй доводиться крокувати відблисками численних свічок.

Пройшовши через хол, уся компанія опинилася біля підніжжя монументальних парадних сходів з мармуру та міді, прикрашених мозаїками й позолотою. Вони вели в зал для глядачів.

На кожній верхній'сходинці газові лампи у формі ліри сяяли в руках бронзових статуй. У самому залі вже були розсунуті майже всі портьєри лож і балконів. У повітрі розносилися перешіптування і приглушений сміх.

В Офелії навіть у голові запаморочилося від думки про те, що їй доведеться здолати ці незліченні сходинки. Кожен крок завдавав такого болю, немов під ребра втикали гострий ніж. На щастя, їхня група обігнула сходи й пройшла в гримерку, розташовану прямо під залом для глядачів.

—    Тут я вас залишу, — прошепотів Арчибальд. — Мені потрібно зайняти своє місце в почесній ложі до появи нашого монсеньйора.

—    Ви поділитесь зі мною враженням після вистави? — спитала Беренільда. — Інші мені леститимуть без жодної краплини щирості. Я принаймні знаю, що можу розраховувати на вашу відвертість.

—    Ви ризикуєте. Мені не дуже подобається опера.

Він торкнувся циліндра й пішов.

Двері гримерки виходили в химерно з’єднані між собою коридори, які вели до машинного залу та ложі хористів. Офелії ніколи ще не доводилося бувати в Опері. Побачити цей світ з-за лаштунків було захопливим досвідом. Вона із цікавістю роздивлялася статистів у яскравих костюмах і механізми, що дають змогу піднімати й опускати завісу та змінювати декорації.

Але тут дівчина помітила відсутність тітоньки Ро-зеліни.

—    Ідіть розшукайте її, — наказала Беренільда, сідаючи перед дзеркалом. — Вона вийде на сцену лише наприкінці першої дії, але все одно повинна бути тут, поруч із нами.

Офелія дотримувалася тієї самої думки. Поставивши в кут весло, вона вирушила на пошуки тітки. Оркестрова яма, мабуть, була трохи вище; Офелія чула, як музиканти налаштовують інструменти. На превелике своє полегшення, дівчина майже відразу знайшла її. Тітонька Розеліна у своїй строгій чорній сукні стояла посеред коридору й заважала механікам проходити. Офелія помахала їй, запрошуючи до себе, але тітонька ніби не бачила її і лише розгублено озиралася, стискаючи в руці свою склянку.

—    Та зачиніть нарешті ці двері, — бурмотіла вона крізь зуби. — Я терпіти не можу протяги.

Офелія поспішила взяти її за руку, щоб відвести в гримерку. Імовірно, тітонька Розеліна просто розгубилася від страху, але все одно поводилася вкрай необережно. А головне — вона забула, що не повинна говорити на людях. Досить було їй вимовити що-небудь, крім «Так, мадам» чи «Добре, мадам», як її миттєво видавав акцент мешканки Аніми. Офелія привела тітоньку Розеліну в гримерку й посадила в крісло. Тепер старенька начебто прийшла до тями і, поки Беренільда розспівувалася, сиділа мовчки, у манірній позі, притискаючи до грудей склянку.

Сестри Арчибальда вже стояли за лаштунками. їм належало вийти на сцену на самому початку дії. Що ж до Беренільди, то вона повинна була вперше з’явитися лише в третій сцені першого акту.

— Візьміть це. — Офелія здригнулася. Біля неї стояла Беренільда й простягала їй театральний бінокль. У сценічному вбранні та з пишно укладеним волоссям вона мала вигляд королеви. — Підніміться вгору й обережно подивіться на ложу Фарука. Коли ці чарівні дівчатка вийдуть на сцену, ви повинні дуже уважно подивитися на його обличчя. У вас буде рівно десять хвилин.

Офелія зрозуміла, що зараз Беренільда звертається саме до неї, а не до Міма. Вона вийшла в коридор і стала підніматися драбиною, що вела до мостиків над сценою. Але невдовзі переконалася, що пишні складки театральної завіси не дають їй змоги розгледіти звідти зал. Тоді вона кинулася вниз і попрямувала до напівтемних лаштунків, де тіснилися хористки, схожі на сполоханих лебедів. Сестри Арчибальда з нетерпінням очікували свого виходу на сцену.