Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 59)
Арчибальд пішов, і тепер погляд Офелії блукав між Беренільдою та тітонькою Розеліною. У лівреї лакея вона почувалася дуже напружено, здавалося, ніби в тиші години спливали у зворотному напрямку.
До початку вистави залишалося понад сім годин... Понад п’ять годин. Три. Ґюстав був уже мертвий, але дівчина незрозуміло чому досі почувалася жертвою його шантажу. Напевно, слід було б попередити Беренільду про те, що сталося у в’язниці. Вона так безтурботно сиділа напроти дзеркала, але це зовсім не заспокоювало Офелію. Вона боялася за її життя, за життя дитини, за свою тітку, попри те що тепер підстав для цього нібито й не було.
Зрештою втома взяла гору над страхами, і вона задрімала на банкетці.
Її розбудила мертва тиша. Така, що від неї заклало вуха. Сестри Арчибальда перестали щебетати, кравчині припинили роботу, щоки Беренільди втратили рожевий колір.
У музичний салон вторглися дивні чоловіки й жінки, нічим не схожі на інших вельмож Місяцесяйва. На них не було ані перук, ані вишуканого вбрання, але трималися вони так гордовито й упевнено, наче були господарями замку. їх чудовий хутряний одяг, більше пристосований до лісу, ніж до салону, не приховував татуювань на руках. І в усіх без винятку був жорсткий, сталевий, безжальний погляд. Такий самий, як у Торна.
Дракони.
Офелія підхопилася з банкетки, щоб уклонитися вельможам, як годиться лакеєві.
Торн попереджав її, що його родичі дуже запальні й що їх легко розсердити.
Випроставшись, дівчина одразу впізнала Фрею: гострий ніс і тонкі губи. Та обвела крижаним поглядом сценічні вбрання та музичні інструменти, а потім втупилася в блідих занімілих сестер Арчибальда.
— А ви чому не вітаєте нас, милі дівчата? — повільно процідила вона. — Невже вважаєте Драконів негідними запрошення на ваше свято? Нам дозволено підніматися в Місяцесяйво лише раз на рік — на один-єдиний день. Та, можливо, ви гадаєте, що й цього забагато?
Перелякані дівчата дружно, як по команді, повернулися до старшої сестри. Та з гідністю випросталася і міцно стиснула руки, приховуючи тремтіння. На відміну від сестер, вона не вирізнялася вродою, проте хоробрості їй не бракувало.
— Вибачте нас, мадам Фреє, ми не очікували такого раптового візиту. Я думаю, вам досить роззирнути-ся навколо, і ви побачите, що ми готуємося до вистави. Нам усім конче треба переодягнутися для виходу на сцену.
І вона кинула багатозначний погляд на Драконів з їхніми буйними бородами й шрамами на могутніх руках. Усі вони у білих хутряних плащах скидалися на полярних ведмедів, які увірвалися до світу людей.
Жінки з хору раптом обурено заверещали: трійнята, сини Фреї, тицяли голені голови під їхні пишні спідниці, пирскаючи від сміху. Однак сама Фрея не вимовила ані слова, щоб закликати дітей до порядку. Замість цього вона сіла на табурет перед клавесином, поставивши лікті на клавіші й усім своїм виглядом показуючи, що має намір тут залишитися. На її губах грала добре знайома Офелії посмішка — достоту така сама передувала жорстокому ляпасу у фіакрі.
— Переодягайтеся, дівчата, ми вам не завадимо. Адже це просто сімейне збіговисько, чи не так?
Стривожені жандарми увійшли в салон, щоб подивитися, чи все добре, але Ждана зробила їм знак піти, а потім попросила швачок закінчити роботу.
І вона з такою самою зміїною посмішкою звернулася до Беренільди:
— Давно ми з вами не бачилися, тітонько. По-моєму, ви постаріли.
— Так, справді, дуже давно, люба племіннице.
Прихована безликим образом Міма, Офелія нічого не пропустила у цій сцені. Роль лакея навчила помічати кожну деталь, досить було пильного погляду. Офелія не могла дивитися на Беренільду прямо, але могла зробити висновки про те, як вона почувається. З того, як та майстерно керує тембром голосу. Як зберігає непере-вершену нерухомість у прекрасному вбранні Ізольди. Як тримає затягнуті в рукавички руки вздовж тіла, щоб випадково не прикрити ними живіт.
Беренільда трималася на диво спокійно, але Офелія відчувала, яка вона напружена.
— Ти несправедлива, сестричко! Наша тітонька ще вродливіша, ніж будь-коли!
Чоловік, зовсім не знайомий Офелії, рішуче вийшов уперед, щоб поцілувати Беренільді руку. Масивне підборіддя, могутні плечі й здоровий колір обличчя... Якщо це був брат Фреї, значить, він був братом і Торну. Вони були зовсім не схожі.
Втручання велетня явно заспокоїло Беренільду, яка ласкаво поплескала його по щоці.
— Ґодфруа! Тебе неможливо витягнути з твоєї глушини! Щороку я непокоюся, чи пережив ти цю жахливу зиму в гущавині лісу!
Чоловік зареготав. Його щирий сміх не мав нічого спільного з манірним хихотінням придворних кавалерів.
— Не бійтеся, тітонько, я ніколи не дозволю собі померти, не з’явившись перед цим у вас на чаюванні.
— Беренільдо, а чому я не бачу Катерини? Хіба її немає тут, з тобою?
Це запитання поставив старий. Принаймні Офелії здалося, що він старий, хоча попри всі свої зморшки й сиву бороду він Міг похвалитися могутнім тілом. Він презирливо оглядав витончену обстановку салону. Досить було йому розтулити рота, як усі інші члени клану замовкли й повернулися до нього. Справжній патріарх.
— Ні, кузене Володимире, — м’яко відповіла Беренільда. — Мама поїхала з Небограда. Вона захворіла й не зможе брати участь у завтрашньому полюванні.
— Дракон, який відмовився від полювання, не Дракон! — буркнув старий у бороду. — Ти і твоя мати надто захопилися світським життям. Може, і ти мені зараз скажеш, що не збираєшся полювати?
— Дядечку, мені здається, у тітки Беренільди є на те поважні причини...
— Ґодфруа, якби ти не був нашим найкращим мисливцем, я б відрубав тобі руки за такі ганебні слова. Невже я повинен нагадувати, що значить для нас велике весняне полювання?! Благородне мистецтво, яким володіємо лише ми, нагадує всьому світу про те, хто ми такі! Якщо придворні щодня бачать у себе в тарілках м’ясо, то цим вони завдячують нам, Драконам!
Отець Володимир підвищував голос так, що кожен присутній у залі міг його почути. Офелії було чудово його чути, але вона майже нічого не зрозуміла.
— О, так, це дуже почесна традиція, — погодився Ґодфруа, — але наше полювання небезпечне. І тітку Беренільду в її стані...
— Дурниця! — вигукнула одна із жінок. — Я була при надії, вагітна тобою, мій хлопчику, і все-таки полювала в тундрі!
«Мачуха Торна, — зрозуміла Офелія, — і викапана Фрея, тільки риси обличчя ще різкіші. Навряд чи вона стане ставитися до нас по-дружньому». Що ж стосується Ґодфруа, то він одразу сподобався Офелії, попри те що після мерзенної зради бабусі вона не довіряла занадто симпатичним людям.
Старий Володимир здійняв величезну татуйовану руку й указав на трійнят, які в кутку залу здирали чохол з арфи.
— Дивіться на них, ви всії От хто справжні Дракони! Ще й десяти років не сповнилося, а завтра вони вже полюватимуть на звірів, озброєні лише своїми кігтями!
Фрея, яка сиділа перед клавесином, зраділа. Вона обмінялася змовницьким поглядом зі своїм сивобородим чоловіком.
— Хто з вас може похвалитися, що продовжила наш рід? — вів далі отець Володимир, роззираючись навкруги. — Може, ти, Анастасіє, яка занадто потворна, щоб знайти чоловіка? Чи, може, ти, Ірино, яка не змогла доносити жодної вагітності?
У салоні запала тиша. Усі опускали голови під його невблаганним променистим поглядом, що нагадував світло маяка, яке сягає обрію. Сестри Арчибальда вдавали, що зайняті своїм вбранням, але ловили кожне слово. Офелія не могла повірити власним вухам. Ось так змушувати жінок відчувати свою провину... Це було просто огидно. Поруч з нею тітка Розеліна так важко дихала, що Офелія чула кожен її вдих.
— Не варто так хвилюватися, кузене Володимире, — спокійно сказала Беренільда. — Завтра я, звичайно, буду з вами, як і завжди.
Старий кинув на неї гострий погляд.
— Ні, Беренільдо, ти ніколи не була з нами. Узявши під своє заступництво бастарда й зробивши з нього те, чим він став сьогодні, ти всіх нас зрадила.
— Торн належить до нашої сім’ї, кузене Володимире. У його жилах тече наша кров.
На ці слова Фрея зневажливо розсміялася. Її сміх відбився дзижчанням у струнах клавесина.
— Вискочень! Він розорить моїх дітей! Безсоромний амбітний скнара! Він позбавить моїх дітей спадку на користь своїх, коли одружиться із цією недолугою жіночкою.
— Не хвилюйся, — м’яко сказала їй Беренільда. — Ти приписуєш Торну владу, якої він не має.
— Але він суперінтендант фінансів, тітонько. І, зрозуміло, має велику владу.
Офелія вчепилася обома руками у весло гондольєра. Тепер їй стало зрозуміло, чому рідні майбутнього чоловіка так ненавидять її.
— Цей бастард не Дракон! — виголосив Володимир громовим голосом. — І нехай не пхає свого довгого носа в наше завтрашнє полювання, бо я із задоволенням залишу в нього на тілі ще один рубець. А щодо тебе, — продовжував він, тицяючи пальцем у Беренільду, — стережися! Якщо я завтра тебе не побачу, ти будеш зганьблена навіки. І не дуже покладайся на прихильність монсеньйора Фарука: вона висить на волосині.
На загрозу Беренільда відповіла солодкою усмішкою.
— Даруйте, кузене Володимире, але я повинна готуватися до вистави. Ми зустрінемося після неї.
Старий презирливо пирхнув і пішов до дверей. Усі Дракони рушили за ним. Офелія полічила їх. Дванадцятеро разом із трійнятами. Значить, це і є весь клан у повному складі.