Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 58)

Офелія ледь торкнулася кави, якої Ренар з поблажливим виглядом налив їй у чашку. Органи правосуддя були тісно пов’язані з Інтендантством — отже, за всім цим стояв Торн. Він дотримав свого слова. Офелії було б тішитися і бути спокійною за свою долю та за дитину Беренільди, але страх не полишав її. «Що ж тепер буде? — думала дівчина. — Сподіваюся, Торн не накаже своїй бабусі викинутися з вікна?»

Ренар так старанно шкрябав підборіддя, що вона струсила із себе ці думки й подивилася на нього. А він сидів, утупившись у порожню чашку, і вигляд у нього був якийсь збентежений.

—    Ти знову заступаєш на службу від сьогоднішнього дня? Через цю безглузду оперу?

Офелія кивнула. Вона не мала вибору. Сьогодні ввечері в Опері давали весняну виставу на честь Фарука. І Беренільда вимагала обов’язкової її присутності. Вона навіть домоглася, щоб дівчині дали маленьку роль гондольєра. Тож Офелія розуміла, який важкий вечір чекає на неї. І ще ця тріщина в ребрі...

—    А ось мене там не побачать, — пробурчав Ренар. — Моя поважна господиня глуха як тетеря. Усі ці опери їй не потрібні.

Він так і не відірвав погляду від горнятка з недопитою кавою, і між його густими бровами пролягла зморшка, яка свідчила про те, що його щось непокоїть.

—    А тобі не зарано вилазити на світ божий? — з грубуватою турботою запитав він. — Після всього, що ти пережив... Один-єдиний день відпочинку — замало після такої халепи, у яку ти втрапив. Чи не так?

Офелія терпляче чекала, коли ж він вимовить те, що горошиною мулило йому язик. А тим часом Ренар чухав потилицю, погладжував бакенбарди, боязко роззирався довкола й мовчав. Потім раптом сунув руку в кишеню.

—    На. Тримай! Тільки дивися, не звикай до таких подарунків, затямив? Це так... особливий випадок, зрозумів?

Розгубившись від усіх цих «Затямив?», Офелія неодмінно глянула на зелений пісочний годинник, що стояв біля її горнятка. Ось коли вона була щаслива, що не повинна говорити! Зараз у неї просто не стало б слів, щоб висловити свої почуття. Адже досі це вона віддавала Ренару отримані чайові...

А він поклав на стіл могутні руки й насупився, наче боявся, що така добра справа зашкодить його репутації.

—    Три блакитні, які ти отримав від Матінки Хільде-ґарди... — процідив він крізь зуби. — Жандарми не повернули їх тобі, чи не так? Я вважаю, що це несправедливо, ну, і ось...

Офелія дивилася на Ренара, на його грубо виліплене обличчя з палахкими очима під рудими бровами, на кошлату вогненну шевелюру. їй здавалося, що зараз вона розгледіла цього чоловіка набагато пильніше, ніж раніше. Торн наказував їй нікому недовіряти, але зараз вона була не здатна підкоритися його застереженню.

—    Не дивися на мене так, — буркнув Ренар, відвертаючись. — У тебе очі, як у жінки... Мені навіть якось ніяково, знаєш...

Офелія повернула йому пісочний годинник. Хай би що він думав, йому вони були потрібніші, ніж їй. Ренар поперхнувся від подиву, але потім несподівано розплився в сяйливій усмішці.

—    Ага, я зрозумів! Ти хочеш побачити Його і щоб Він побачив тебе, так чи що?

І він майже ліг на стіл, присунувшись до Офелії впритул, щоб ніхто, крім неї, його не почув.

—    Наш монсеньйор безсмертний, — прошепотів він. — І лише аристократи можуть дивитися йому в обличчя. А ось я, хлопче, одного разу потрапив йому на очі! Це тривало лише мить. Я тоді супроводжував мадам Кло-тильду й бачив його, як оце зараз тебе, — не брешу! Можеш мені повірити, хлопче, він кинув на мене погляд. А коли безсмертний кидає на тебе погляд, це... сам розумієш!

Ренар здавався страшенно гордим — Офелія навіть не знала, усміхнутися йому чи скорчити розумну міну. Спілкуючись зі слугами, вона досить скоро помітила, що вони вкрай забобонно ставилися до Фарука й до всього, що було з ним пов’язане. Вважалося, ніби будь-який знак уваги з його боку, навіть випадковий погляд, дарує душам безсмертя. Ті, кому випало щастя бути поміченими Духом родини, були впевнені, що переживуть тілесну смерть. Решта ж приречена на небуття. Анімісти не дотримувалися віри в Артеміду. їм подобалося вважати, що вони продовжують існувати через пам’ять про предмети, що їм належали, та й по всьому.

Ренар поплескав Офелію по плечу, немов хотів її втішити.

—    Я знаю, у тебе маленька роль у виставі. Але не сподівайся, що він тебе помітить. Ми з тобою невидимки в очах сильних світу цього.

Офелія міркувала над цими словами, пробираючись між слугами в коридорі першого поверху. Сьогодні вранці тут панувала шалена метушня. Лакеї, покоївки й посильні кидалися на всі боки, наступаючи одне одному на ноги. І все говорили тільки про оперу — смерть Ґюстава вже нікого не цікавила.

Кожен подих відлунював болем у ребрах Офелії. Вона стала шукати тихіші місця, але і в садах, і в салонах була та сама тиснява. Крім мешканців маєтку, сюди з’їхалися міністри, радники, світські левиці, дипломати, художники й денді. І всі вони прибули з однією лише метою — потрапити в ліфти Арчибальда, які, на відміну від інших, сполучалися з Вежею Фарука. Весняні свята давно вже стали найбільш очікуваною подією на Полюсі. Та й жандармів із цієї нагоди нагнали сюди вдвічі більше.

У музичному салоні, на жаль, також панувало гарячкове збудження. Сестри Арчибальда буквально казилися через проблеми зі сценічними костюмами. Головні убори дуже тиснули на голову, шпильок катастрофічно бракувало...

Офелія знайшла Беренільду за ширмою. Вона стояла, граційно піднявши догори руки в рукавичках. Кравець, який підносив їй для примірки атласні пояси, дратував її.

—    Я ж просила замаскувати мій живіт, а не підкреслювати, що він округлився!

—    Нехай це не турбує мадам. Я приготував для мадам набір вуалей, які все приховають.

Офелія розсудливо стала осторонь, але так, щоб бачити Беренільду у великому дзеркалі. Щоки красуні палали від хвилювання. Вона не прикидалася закоханою у Фарука — вона справді була в нього закохана.

Офелія чітко читала у великих прозорих очах господині її таємні думки: «Я скоро побачу його. Я повинна бути найгарнішою. Я зможу його завоювати!»

—    Як прикро, мадам, що ваша матінка занедужала, — сказав кравець. — Захворіти в день вашого виходу на сцену — от уже кому не пощастило!

Офелія затамувала подих. Значить, бабуся Торна захворіла? Це не могло бути випадковим збігом. Однак Беренільда, судячи з усього, не дуже-то побивалася із цього приводу — її найдужче цікавило власне відображення в дзеркалі.

—    О, у мами завжди були слабкі легені, — недбало відповіла вона. — Тому щоліта вона їздить у санаторій на узбережжя. Значить, цього року вона поїде туди раніше, ніж зазвичай, ото і все.

Офелії дуже кортіло дізнатися, яким чином Торн зміг зробити так, щоб бабуся розхворілася. Може, він погрожував їй? Правду кажучи, Офелія нарешті змогла зітхнути спокійно, і цим вона була зобов’язана Торну. Але все-таки дівчині здавалося, що над нею, як і раніше, тяжіє якась загроза. Проте вона не могла визначити, яка саме...

І тут погляд Беренільди впав на чорно-білу фігурку Міма, відображену в дзеркалі.

—    А, ось і ти! Там, на банкетці, твої аксесуари. Не загуби їх, у нас немає запасних.

Офелія зрозуміла повідомлення. Цього вечора вона також з’явиться при Дворі. Навіть ховаючись під личиною слуги, вона мала справити гарне враження.

Оглянувши кімнату, Офелія побачила серед клавесинів і суконь диванчик, на якому лежали солом’яний капелюх із пласким верхом, весло гондольєра та тітка Розеліна. Розгублена і схвильована, вона була така бліда, що її шкіра втратила звичний жовтуватий відтінок.

—    Перед усіма... — шепотіла тітка. — Піднести склянку перед усіма!

Тітоньці Розеліні довірили роль наперсниці Ізольди, яка, не в змозі подати своїй пані отруту, замінює її любовним напоєм. Це була зовсім маленька роль без слів, одна з тих, що довіряють слугам, але від думки про те, що їй доведеться вийти на сцену перед такою вельможною публікою, зводила тітоньку з розуму.

Одягаючи солом’яного капелюха, Офелія гадала, чи буде Торн на виставі. їй не дуже хотілося зображати весляра в нього перед очима.

Правду кажучи, їй узагалі не хотілося всього цього.

Години спливали повільно. Беренільда, сестри Арчибальда та хористки були такі зайняті своїм вбранням, що давали собі перепочинок, лише щоб випити медових настоїв. Офелії та її тітці довелося спокійно чекати на лаві.

Посеред дня до музичного салону зайшов Арчибальд. Сьогодні він напнув на себе геть старий одяг, а його шевелюра нагадувала копицю сіна. Ці ескапади зухвалості привселюдно хизуватися лахміттям стали його звичкою, і такий епатаж та ще його цілковиту відвертість і щирість Офелія цінувала в ньому найбільше.

Арчибальд дав останні розпорядження кравцям своїх сестер:

—    Ці сукні здаються занадто сміливими для їхнього віку. Прикрийте їм голі руки пишними рукавами, а глибокі декольте сховайте під воланами.

—    Але як же... — пробурмотіла одна з кравчинь, злякано дивлячись на годинник.

—    Я хочу, щоб у них були відкриті лише обличчя! — наказав Арчибальд, ігноруючи розпачливі крики сестер. Він усміхався вже не так невимушено, як раніше, ніби думка про те, щоб представити їх Двору, була йому неприємна. Офелія визнала, що вій і справді турботливий брат.

—    Це не обговорюється, — сказав він твердо, позаяк його сестри продовжували протестувати. — А я повертаюся до своїх гостей. Я щойно втратив мажордома, і в мене залишилися проблеми в інтендантстві.