Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 57)

Він видихнув хмару диму крізь свій великий яструбиний ніс.

—    Що ж, нехай. Я й це владнаю, — промовив він.

—  Як? — пошепки запитала Офелія.

—    Не переймайтеся деталями. Я просто даю вам слово, іцо цей мажордом анітрохи не нашкодить вам — ані вам, ані моїй тітці.

Офелія одним ковтком допила рештки кави. Горло перехопило й не відпускало. Тори збирався допомогти їй — це було над усі її сподівання. Вона відчувала провину за те, що раніше так зневажала його.

Годинник інтендантства пробив шосту ранку.

—    Я мушу повернутися до своєї кімнати, — сказала Офелія і поставила чашку. — Я не знала, що вже так пізно.

Торн підвівся і притримав для неї дверцята гардеробної шафи, мов звичайні двері. Вона не могла піти ось так, не знайшовши доброго слова на прощання, тому пробелькотіла:

—    Я... Хочу подякувати вам.

Торн скинув бровою. Раптом він почав здаватися дуже суворим у своїй формі з еполетами, надто тісній для його високого худого тіла.

—    Дуже добре, що ви поговорили зі мною відверто, — промовив він похмурим тоном. Запала ніякова мовчанка, потім Тори додав крізь зуби: — Може, я зараз здався вам трохи сухим...

—    Я сама винна, — перервала Офелія. — Минулого разу я негарно повелася.

Його вуста смикнулися. Вона не могла визначити, що побачила — спробу усмішки чи вимучену гримасу.

—    Відтепер не довіряйте нікому, крім моєї тітки, — ще раз нагадав він.

Сумно було бачити, як безмежно він покладається на Береиільду. Вона крутила ними, як маріонетками, а він брав участь у її грі й навіть гадки про це не мав.

—    Не знаю щодо неї, але вам я довіряю, не майте в цьому сумніву.

Офелія думала, що правильно вчинила, сказавши це. Вона не могла розігрувати закоханість, але хотіла бодай бути чесною з Торном. Він мав знати, що вона йому довіряє. Одразу ж вона засумнівалася, чи варто було про це говорити: він різко відвів погляд своїх сірих очей від неї.

—    Вам час іти, — процідив він. — Я повинен прибрати в кабінеті й полагодити телефон, перш ніж почнуть приходити відвідувачі. Щодо того, про що ви мені розповіли, я вживу заходів.

Офелія зникла в дзеркалі й виринула у своїй кімнаті. Вона так замислилася про своє, що не одразу почула музику, яка знову лунала з програвача. Дівчина стурбовано глянула на платівку, що крутилася, вивергаючи із себе фанфарну музику.

—    Ну нарешті! — зітхнув хтось за нею. — Я вже почав непокоїтися.

Офелія озирнулася. У неї на ліжку сидів хлопчик.

ПОГРОЗА

На шевальє була смугаста піжама. Облизавши рештки льодяника на паличці, він підняв на Офелію свої круглі окуляри.

—    Не варто залишати ключ у замковій шпарині. Ви не знаєте цього фокусу? Ключ виштовхують булавкою, а під двері з іншого боку спершу підсовують аркуш паперу. Коли на нього падає ключ, його треба лише витягнути. Якщо під дверима достатньо велика щілина, це завжди спрацьовує.

Стоячи у своєму великому чорному пальті, Офелія безпорадно опустила руки й зовсім не слухала, що казав їй шевальє. Присутність у кімнаті цього маленького Мі-ражника була для неї дуже неприємна. Його обличчя нічого не виражало. Він дуже спокійно поплескав по ліжку, щоб вона сіла поруч.

—    Мадемуазель, здається, вам недобре. Влаштуйтеся зручніше. Музика вам не дуже заважає?

Офелія лишилася стояти. Вона була в такому розпачі, що забула про свій біль і не мала жодної гадки про те, що потрібно сказати чи зробити. їй стало ще гірше, коли хлопчик незграбно витягнув з-під своєї піжами стосик конвертів.

—    Я проглянув вашу особисту кореспонденцію. Сподіваюся, ви не проти? Мені часто закидають надмірну допитливість.

Зниклі листи... Геть усе до дідька! Як вони потрапили до рук цієї дитини?

—    Матінка дуже тривожиться за вас, — зазначив шевальє, беручи навмання один з листів. — Пощастило вам.

Моя перша мати померла. Добре, що в мене є мадам Беренільда. Вона для мене дуже важлива. — Він поглянув на Офелію спокійними очима, що здавалися більшими під товстими скельцями окулярів. — Ви обміркували пропозицію Ґюстава? Щоб виконати свою частину угоди, у вас є час до сьогоднішнього вечора.

—    Замовник — ви? — ледь промовила вона тонким голосом, уточнюючи.

Шевальє незворушно вказав пальцем на програвач, з якого лунали фанфари.

—    Мадемуазель, говоріть голосніше, щоб я вас чув. Якщо ви не вб’єте дитину, — спокійно продовжив він, — Ґюстав нацькує на вас жандармів. Я не маю на них великого впливу, а він має.

Хлопчисько почав гучно гризти рештки льодяника.

—    Головне — не вбити мадам Беренільду, а лише дитину. Гадаю, якщо вона невдало впаде, цього буде досить. Дитина неодмінно мусить померти, бо інакше вона може посісти моє місце в серці мадам Беренільди, розумієте?

Ні, Офелія не розуміла. їй у голову не клалося, що в маленькому тілі десятирічного хлопчика жила така хвора душа. Усе через це місце з його аристократами й клановими війнами: такий світ не давав дітям навіть шансу розвинути моральну свідомість.

Шевальє жбурнув на підлогу паличку від льодяника й почав зосереджено копирсатися в листах Офелії.

—    Я дуже уважно спостерігаю за всім, що стосується мадам Беренільди. Перехоплювати її сімейне листування — така собі маленька розвага. Я натрапив на ваше — і дізнався, що ви в маєтку. Не турбуйтеся, — сказав він, поправляючи окуляри на носі, — я нікому нічого не сказав, навіть Ґюставові.

Сидячи на краєчку ліжка, він став гойдати ногами, раптом дуже зацікавившись своїми домашніми капцями з хутряною оторочкою.

—    Правду кажучи, я трохи знервований. Спершу в моєму домі селять незнайомку, не діставши мого дозволу. Потім, коли я вирішую сам навідати вас, з’ясовується, що вашу роль нібито виконує служниця. Принада для допитливих, чи не так? Щиро зізнаюся, мадемуазель, що не маю смаку до таких жартів. Це бідне дівча переконалося в цьому на власному гіркому досвіді.

Офелія здригнулася. Хто замінив її в маєтку? Фісташка? Вона про це ніколи не замислювалася. Жодного разу не подумала про людину, яка ризикувала життям замість неї.

—    Ви заподіяли їй зло?

—    Просто покопирсався в неї в голові, — знизав плечима шевальє. — Так я й дізнався, що лакейчук — це насправді ви. Я хотів на власні очі побачити, що до чого, і тепер цілком спокійний. Ви надто посередня особа, щоб мадам Беренільда могла вас полюбити.

І він знову поринув у листи, зосереджено наморщивши носа.

—    Ця інша добродійка — ваша родичка, як я зрозумів.

—    Не смійте її чіпати.

Офелія не встигла прикусити язика. Вона відчувала всіма своїми фібрами, що провокувати цього хлопчика нерозважливо й небезпечно. Він звів на неї свої круглі окуляри, і вперше вона побачила, як він усміхається — ніяково, майже сором’язливо.

—    Якщо мадам Беренільда втратить дитину до сьогоднішнього вечора, я не матиму жодних причин нападати на вашу родичку.

Шевальє склав листи Офелії під сорочку піжами й похитнувся, підводячись із ліжка. Він був дуже самовпевне-ний як на гаку незграбну дитину. Попри зламане ребро Офелія добряче відшмагала б його, якби могла поворухнутися. їй здавалося, що її дух та тіло тонуть у цих темно-зелених, наче пляшкове скло, окулярах. Попри юний вік шевальє виявився не набагато нижчим за неї на зріст, коли підвівся. Вона не могла відвести погляду від його спокійних очей під татуйованими повіками.«Ні, — подумала Офелія, напружуючи всі сили. — Я не повинна дозволити йому керувати моєю свідомістю І»

— На жаль, мадемуазель, ви не збережете жодних спогадів про нашу розмову, — зітхнувши, сказав шевальє. — Однак я переконаний, що ви не залишитеся до неї байдужою. Вона, сподіваюся, справила на вас враження. Дуже погане й дуже глибоке враження.

Він кивком попрощався з дівчиною, вийшов і зачинив за собою двері.

Офелія стояла в довгому пальті Торна, не в змозі поворухнутися. Шалено боліла голова. Вона зняла голку з платівки, щоб патефон нарешті замовк, і подумала: чому взагалі його завела? Потім здивовано кліпнула очима, побачивши ключ.

Дивно, вона таки не замкнула дверей. От дурепа!

Щось пристало до її панчохи, коли вона йшла кімнатою. Офелія шоркнула ногою, щоб позбутися цього, та подивилася вниз. Це була паличка від льодяника. Не кімната, а сміттєзвалище.

Дівчина обережно сіла на ліжко й уважно оглянула кімнату. Її ліврея, акуратно складена, висіла на спинці стільця. З тазика хтось вилив брудну воду. Двері нарешті були замкнені на ключ.

Але тоді чому, чому її мучило відчуття, ніби вона забула щось важливе?

— Повісився? Ну, туди йому й дорога!

Не встигла Офелія сісти за стіл для слуг, як Ренар уже оголосив їй про цю подію між двома ковтками кави. «Хто повісився?» — хотіла вона запитати й подивилася на нього так, що він вирішив розвииути цю тему й указав їй на інших слуг.

—    Ти наче з неба впав, хлопчеі Сьогодні всі тільки про це й говорять! Ґюстав, старший мажордом, — його знайшли вранці в зашморгу... Повісився на балці у своїй кімнаті.

Якби Офелія не сиділа на лаві, то не втрималася б на ногах. Вона поговорила про Ґюстава з Торном, і ось Ґюстав мертвий! Дівчина знову пильно подивилася на Ренара — їй кортіло дізнатися, як це сталося.

—    Ти ніби засмучений? — здивувався Ренар, звівши догори брови. — Ну, тоді ти єдиний, хто його оплакуватиме, правду тобі кажу. Адже він був хитрий, розпусний. Справжній негідник. Кажуть, у нього на столі знайшли виклик до Палацу Правосуддя — незаконне привласнення, перевищення службових повноважень і таке інше! — І Ренар красномовним жестом чиркнув пальцем по шиї. — Йому неодмінно був би гаплик. Хто бавиться з вогнем — неодмінно підпалить крильця.