Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 56)

Ошелешена Офелія втупилася в канцелярське приладдя, розсипане по підлозі. Цей хаос у бездоганно впорядкованому кабінеті здавався дисонансом.

—    Ну... Було б логічно, якби ви більше довіряли своїй бабусі, ніж ледь знайомій людині. По-моєму, ви порвали кабель,—додала вона хрипким голосом: у горлі пересохло.

Торн уважно подивився на неї.

—    Скиньте окуляри, будь ласка.

Заскочена зненацька, Офелія послухалася. Худий Торнів силует по інший бік стола став розмитим, ніби в тумані. Якщо він хоче на власні очі подивитися, як з нею обійшлися, що ж, нехай.

—    Це жандарми, — зітхнула вона. — Спритно працюють.

—    Вони дізналися, хто ви насправді?

—   Ні.

—    Чи заподіяли вам щось іще, чого я не бачу?

Офелія незграбно знову начепила окуляри: їй було страшенно незручно. їй дуже не подобалося, що Торн поводиться, ніби слідчий на допиті. Було схоже на те, що він ніколи не виходив з ролі інтенданта.

—    Нічого серйозного.

—    Якщо подумати, я мушу внести корективи в сказане, — монотонно продовжував Торн. — Відповідальність за моє роздратування частково лежить на вас.

—    Як це?

—    Я вас просив не довіряти нікому, крім моєї тітки. Нікому. Невже для вас треба постійно все розжовувати?

Торн говорив так сердито, що Офелія миттю впала з небес на землю.

—    Як я могла запідозрити вашу бабусю? Вона була до мене лагідніша, ніж будь-хто з вас.

Він миттю так сполотнів, що на шкірі вже не було видно шрамів. Офелія надто пізно схаменулася. Не завжди треба казати правду.

—    І вона живе під вашим дахом, — пробелькотіла дівчина.

—    Вам часто траплятимуться вороги саме під вашим дахом. Спробуйте звикнути до цієї думки.

—    То ви із самого початку остерігалися її? — ошелешено запитала Офелія. — Власної бабусі?

По всій будівлі зашурхотіла, а потім задзеленчала якась машинерія.

—    Підйомник з кухні, — пояснив Торн.

Його довгі ноги совалися, мов на пружинах. Він підійшов до ніші в стіні, відчинив дерев’яні дверцята й узяв кавник.

—    Можна й мені трохи? — несподівано для себе попросила Офелія.

Оселившись на Полюсі, дівчина вже не могла обходитися без кави. Надто пізно вона помітила, що чашка тут лише одна, але Торн спокійно її віддав. Зважаючи на те, з ким має справу, вона подумала, що це надзвичайно люб’язний жест.

—    Цей старий лис і на мене гострив зуби, — сказав він, наливаючи їй каву.

Офелія підняла на нього погляд — довелося витягнути шию. Вона сиділа, а він стояв так високо над нею, що аж у голові запаморочилося.

—    Ваша бабуся намагалася вам нашкодити?

—    Вона спробувала задушити мене подушкою, — флегматично промовив Торн. — На щастя, я живучіший, ніж можу видаватися.

—    І ви тоді... були дитиною?

—    Немовлям.

Офелія втупилася в чашку. Над темною кавою здіймалася пара. Її охопила лють.

—    Це жахливо.

—    З бастардами зазвичай саме так і чинять.

—    І ніхто нічого їй не сказав, нічого з нею не вчинив? Як Беренільда може терпіти цю жінку під своїм дахом?

Торн знову відчинив дверцята кухонного підйомника — цього разу, щоб дістати тютюн. Він сів у своє крісло, узяв із шухляди люльку й став набивати її.

—    Ви самі могли побачити, як вправно ця стара пані морочить близьких.

—    Отже, ніхто не знає, що вам довелося пережити через неї? — здивувалася Офелія.

Торн черкнув сірником, розпалюючи люльку. Полум’я підсвітило його різко окреслені гострі риси обличчя, на яких лежала печать напружених роздумів. Щойно він завершив допит, погляд загубився десь у далечині.

—    Ніхто, — пробурмотів він. — Як і про вас сьогодні.

—    Не хочу вас засмучувати, — м’яко, але наполегливо сказала Офелія, — та як ви взагалі могли знати, що трапилося? За вашими словами, ви тоді були ще немовлям.

Торн змахнув сірником, щоб загасити полум’я, і над люлькою зав’юнилися кільця сріблястого диму.

—    У мене дуже хороша пам’ять.

Від подиву вона широко розплющила підбите око. Вона не вірила, що можна пам’ятати події перших місяців життя. З іншого боку, ці виняткові здібності пояснювали, чому Торн — прекрасний обліковець. Офелія вмочила губи в каву. Гірка рідина зігрівала. Вона б не відмовилася від цукру до кави, але не варто було вимагати забагато.

—    А ваша бабуся знає, що ви це пам’ятаєте?

—    Може, знає, а може, і ні, — процідив крізь зуби Торн і знову випустив хмарку диму. — Ми ніколи про це не говорили.

В Офелії перед очима постала сцена їхнього прибуття: бабуся вийшла назустріч, а Торн її відштовхнув. Слід було визнати, що того дня вона неправильно оцінила їх обох.

—    Я гадав, що з віком ці смертовбивчі забаганки вивітрилися в неї з голови, — правив далі Торн, відрубуючи приголосні. — Але те, що вона втнула з вами, доводить, що ні, не вивітрилися.

—    І що мені тепер робити?

—    Вам? Нічого.

—    Здається, я не зможу дивитися їй в очі так, ніби нічого не трапилося.

Металевий Торнів погляд під насупленими бровами й важкими повіками став іще жорсткішим: там спалахнула блискавка. Офелія мало не злякалася.

—    Вам уже не доведеться дивитися їй в очі. Я відправлю цю жінку дуже далеко від Небограда. Хіба я вам не казав, що мститимуся всім, хто вас скривдить?

Офелія миттю сховала обличчя за чашкою кави. Нараз їй здавило горло. Вона щойно зрозуміла, що справді дуже важлива для Торна. Він не розігрував виставу й не кидав слова на вітер. Щоправда, висловлював свої почуття дещо брутально, але з пекучою щирістю.

«Він ставиться до шлюбу набагато серйозніше, ніж я», — подумала Офелія. Від цього їй стало боляче. Хоч він і був не найприємнішим чоловіком, але вона аж ніяк не хотіла принизити його чи завдати болю, відштовхуючи. Урешті-решт... Може, це й спадало їй на думку спочатку, але відтоді вона змінила своє ставлення до нього.

Вона так задивилася у свою порожню чашку, що Торн вийняв люльку з рота й вказав на кавник.

—    Налийте собі ще.

Офелію не довелося припрошувати. Тримаючи в руках повну чашку, вона знову сіла, намагаючись знайти позу, у якій могла витримати біль. Коли вона сиділа, ребра пекло й важко було дихати.

—    Я маю розповісти вам про іншу нагальну проблему, — хрипко промовила вона. — Крім вашої бабусі, у мене з’явився ще один ворог.

Торн знову насупив світлі брови.

—  Хто?

Набравши повні груди повітря, Офелія одним духом розповіла, як її шантажував Ґюстав. З кожним її словом на Торновому обличчі вимальовувався дедалі більший подив. Він збентежено вдивлявся в неї, мов не вірив, що в природі могло з’явитися таке створіння.

—    Якщо Беренільда не втратить дитину до весняного вечора в опері, мені кінець, — договорила вона, жмакаючи свої рукавички.

Торн відкинувся на спинку крісла й провів рукою по біляво-сріблястому волоссі, ще більше пригладжуючи його.

—    Ви піддаєте мої нерви важкому випробуванню. У вас великий талант шукати собі на голову халепу.