Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 55)

—    Це справедливо.

Рипнуло ліжко: Ґаель підвелася. Вона захрускотіла пальцями, як то роблять чоловіки.

—    Як тебе звати насправді?

—    Офелія.

—    Що ж, Офеліє, ти не така невинна, як здається з вигляду. Хай там як, раджу тобі прийти до моєї покровительки з візитом. Вона збрехала заради тебе й терпіти не може невдячності.

—    Я матиму це на увазі.

Криво всміхаючись, Ґаель кивком голови вказала на програвач. Від фанфар уже боліли вуха.

—    Я принесу інші платівки. Видужуй.

Замість прощання вона торкнулася краєчка свого кашкета, а потім захряснула за собою двері.

ДОВІРА

Офелія підняла голку програвана, щоб позбутися оглушливої музики. Вона замкнула двері на два оберти, зняла ліврею і розтягнулася на ліжку, що пахло зараз мастилом і тютюном. Дивлячись у стелю, вона глибоко зітхнула. Її обкрутили кругом пальця, як дурепу. Відлупцювали кийками. їй погрожував продажний мажордом. І вона гадки не мала, як ставитися до зізнання опальної аристократки. Забагато катастроф як на одну маленьку людину.

Офелія розуміла, що мусить поговорити з Торном негайно, цього ж вечора. Серце закалатало в грудях. Вона боялася нової зустрічі з ним. Ще не знала достоту, що насправді сталося минулого разу, і сподівалася, що їй, може, усе це здалося. А втім, поведінка Торна її справді тривожила.

Офелія страшенно, до глибини душі боялася, що він може закохатися в неї. Вона відчувала, що не здатна відповісти тим самим почуттям навзаєм. Звісно, вона нічого не розуміла в почуттях, але невже для цієї алхімії не потрібно, щоб чоловік із жінкою мали бодай щось спільне? Вони з Торном зовсім не були схожі. Цілковита несумісність характерів. Обмін їхніми силами в день весілля нічого б тут не змінив.

Офелія почала нервово гризти шви своєї рукавички. Вона не дуже привітно повелася з Торном. Чи запропонує він знову свою підтримку, якщо відчує, що його ще раз відштовхнули? Сьогодні він міг бути їй потрібен більше, ніж будь-коли.

Обережно підвівшись, вона провела долонею по дзеркалу. Тіло Офелії залишалося в шостому номері по вулиці Лазень, а рука опинилася в гардеробі інтендантства, на іншому боці Небограда. На дотик вона відчувала, що там висить одяг. Торн казав, що замикатиме шафу на час прийому відвідувачів. Офелія знала, що він може працювати й до півночі. Звісно, зараз було ще надто рано.

Вона витягнула руку із дзеркала. Нічого не лишалося, крім як чекати.

Офелія прикрутила полум’я газового ріжка, заповзла під ковдру й поринула в тривожний напівсон. їй снилося, що вона потрапила у величезний білий пісочний годинник. Коли пересипалася піщинка, щоразу розлягався справжній удар грому. Прокинувшись, вона аж скинулася на ліжку. Сорочка змокла від поту. Насправді вона лише почула, як краплі води з крана стікають у тазик для вмивання. Випивши трохи води й провівши вологою губкою по шиї, вона знову занурила руку в дзеркало. Цього разу рука сягнула по лікоть.

Шафа була відчинена.

Побачивши своє відображення в дзеркалі, вона опам’яталася. У цій простій сорочці й коротких штанях, без черевиків, з довгим темним волоссям, що спадало нижче пояса, навряд чи можна було з’явитися перед Торном. Довелося знайти в безладі цієї кімнати довге пальто, яке він їй дав. Вона застібнулася на всі ґудзики й закасала надто довгі рукави. Синці з обличчя нікуди не зникли, але все одно вона вже мала більш пристойний вигляд.

Офелія зробила скельця окулярів темнішими, щоб приховати підбите око, і всім тілом кинулася у своє відображення. Від холоду одразу перехопило дух. Вона нічого не бачила далі свого носа. У Торновому кабінеті було вимкнеио опалення та світло. Може, він пішов і залишив шафу відчиненою?

Офелія чекала в прохолодній темряві. Серце сильно билося. Крізь затягнуте памороззю віконечко в глибині приміщення сіялося місячне сяйво. Вона почала розрізняти великий письмовий стіл, полиці, круглі сидіння стільців. І під віконцем непорушний, зігнутий у три погибелі силует на канапі.

Торн був тут.

Офелія підійшла, ледь не перечепившись на нерівному паркеті й кілька разів налетівши на меблі. Наблизившись до канапи, вона побачила, що Торн стежить за кожним її рухом своїми світлими очима, які блищали в темряві, наче леза. Він сидів згорблений, спираючись ліктями на коліна, але все одно здавався велетнем. На ньому була службова форма. Лише позолочені еполети вирізнялися на чорному тлі.

—    Я розбудила вас? — пробурмотіла Офелія.

—    Ні. Чого ви хотіли?

Холоднішого прийому годі було чекати. Торнів голос був іще похмуріший, ніж зазвичай. Здавалося, він аж ніяк не радий бачити Офелію, і це її трохи заспокоїло. Після їхньої минулої зустрічі він, поза сумнівом, переглянув свою думку про неї.

—    Я мушу дещо обговорити з вами. Це досить важливо.

—    Сідайте, — сказав Торн.

Те, що могло б здаватися формулою ввічливості, звучало в нього як деспотичний наказ — такий він мав хист. Офелія навпомацки знайшла стілець, але не змогла його посунути: коштовне дерево й оксамит були надто важкі, та ще й розболілося зламане ребро. Вона сіла на канапу, з іншого краю від Торна. Той невдоволено пирхнув і пересів у службове крісло по інший бік столу. Офелія закліпала очима, коли він підкрутив свою лампу.

—    Я слухаю, — сказав він, явно поспішаючи якнайшвидше покінчити із цією справою.

Офелія не встигла й слова мовити, як він урвав її:

—    Що з вами трапилося?

Торнове довгасте обличчя стало ще непривітнішим, якщо таке взагалі було можливе. Офелія як могла сховала все під окулярами та пасмами волосся, марно сподіваючись, що він не помітить синців.

—    Поховальна церемонія кепсько закінчилася. Про це я й хотіла поговорити.

Зчепивши довгі вузлуваті пальці на стільниці, він чекав пояснень з таким холодним виглядом, що Офелії здалося, ніби вона сидить на лаві підсудних перед невмолимим суддею,

—    Чи знаєте ви мадам Хільдеґарду?

—    Архітекторку? Її всі знають.

—    Я принесла їй помаранчі. Досить їй було торкнутися лише однієї, як вона знепритомніла. Ніхто не сумнівався, що це я винна, тому жандарми одразу кинули мене до кам’яного мішка.

Сплетені на столі Торнові пальці напружилися.

—    Чому тітка не зателефонувала мені?

—    Може, не було часу чи нагоди, — обережно промовила Офелія. — Хоч там як, а мадам Хільдеґарда не померла. Просто в неї трапився напад важкої алергії. Так вона пояснила те, що з нею сталося.

—    Алергії... — скептично повторив Торн.

Офелія проковтнула слину й стиснула кулаки на колінах. Настав момент істини.

—    Вона збрехала. Просто хтось отруїв помаранчі... Щоб нашкодити мені, а не мадам Хільдеґарді.

—    Схоже, ви в цьому впевнені, — зазначив Торн. — І хто це скоїв?

—    Ваша бабуся.

Почувши це, він навіть не поворухнувся — так і сидів, зчепивши руки, згорблений, насуплений, невдоволений. Офелія навряд чи колись почувалася так незатишно.

Зараз, спаливши за собою мости, вона боялася. Урешті-решт, чому Торн мав повірити їй?

—    Я прочитала це, торкнувшись кошика, — продовжила вона. — Ваша бабуся нібито хотіла допомогти й узяла його, а тоді влила отруту, яку сама й приготувала. Вона мене так ненавидить, що мене морозом обсипало від самого лише її дотику.

Офелія чекала, що в металевому Торновому погляді спалахне якась емоція — подив, обурення, недовіра, — але здавалося, що навпроти сидить статуя.

—    Вона ненавидить усе, що пов’язано зі мною, — вела вона далі, сподіваючись переконати його. — Я парвеню, ганьба роду, нечиста кров. Вона не бажає моєї смерті, а хоче привселюдно знеславити.

Офелія підстрибнула: на столі задзеленчав телефон. Не беручи слухавки, Торн і далі сидів, утупивши очі в її темні окуляри.

—    Я нічого не сказала вашій тітці, — пробелькотіла вона. — Я не знаю, чи були в неї бодай якісь підозри щодо неоднозначної поведінки матері. Думала спершу дізнатися, як ви ставитеся до цього, — договорила Офелія тоненьким голоском.

Торн нарешті поворухнувся. Він розчепив пальці, сів у кріслі прямо й одразу став вищим. Поглянув на кишеньковий годинник. Офелія була ошелешена. Невже він не сприймає її всерйоз? Не хоче гаяти з нею час?

—    Хочете дізнатися, як я ставлюся до цього? — врешті запитав він, не відводячи погляду від свого годинника.

—    Так, скажіть, будь ласка, — майже благально промовила вона.

Торн знову поклав годинник до кишені своєї уніформи, а тоді раптовим рухом змахнув усе зі столу. Чорнильні ручки, каламарі, промокальний папір, листи й навіть телефон — усе із шумом розсипалося по підлозі. Офелія вчепилася обома руками в бильце: їй страшенно хотілося втекти. Вона вперше побачила, як Торн гнівається, і боялася, що все може окошитися на ній.

Однак він спокійно сидів, спираючись ліктями на стіл, з’єднавши долоні й пальці. Ніхто й не здогадався б, що він щойно шаленів. На спорожнілому столі темніла прегарна пляма від чорнила, що його минулого разу розлила Офелія.

—    Мені прикро, — сказав Торн. — Це навіть трохи м’яко сказано.

—    Мені дуже прикро, — пошепки повторила за ним Офелія.

Торн сердито клацнув язиком.

—    Я сказав, що мені прикро, але я не сказав, що прикрість завдали мені ви.

—    Отже, ви схильні повірити мені? — з полегшенням пробурмотіла вона.

Торн здивовано вигнув брови, і довгий шрам на чолі теж поповз угору.

—    А чому б то я вам не вірив?