Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 54)

Офелії, а вона вже починала розуміти, що це рідкісна властивість.

—    Так, — прошепотіла вона, — дещо справді прояснилося.

Розеліна стурбовано провела трохи пошерхлою рукою по важких темних пасмах племінниці.

—    Твоє волосся аж плаче за гребінцем! Сядь, я спробую все це розплутати.

Щойно вона почала її розчісувати, на панелі над ліжком задзеленчав дзвоник з позначкою «Музичний салон».

—    Твоя господйня і її клята опера! — зітхнула тітка. — Ні про що інше й думати не може, хоч би що казала. Я допоможу їй з партитурами, а ти відпочивай.

Коли тітка пішла, Офелія вирішила вдягнутися. Краще було не залишатися далі у своїй справжній подобі. Щоб напнути ліврею, довелося зробити багато обережних рухів, але вона старалася недарма: щойно защипнула всі ґудзики, як у двері постукали.

Відчинивши, вона передусім побачила корпус величезного програвача. А ще більше здивувало її те, що в руках його тримає Ґаель.

—    Здається, тобі вже краще, — пробуркотіла вона. — Я принесла трохи музики. Увійти можна?

Офелія припускала, що рано чи пізно ця зустріч відбудеться, але не очікувала на неї так скоро. Ґаель заскреготала зубами, і брова, що тримала чорний монокль, нахмурилася з досади. Інженерка була в самій лише сорочці та робочих штанях. Виходячи з душової, усі лакеї присвистували, проходячи повз неї. Великі грубі комбінезони, які вона зазвичай носила, приховували дуже гарні вигини її тіла.

Офелія жестом запросила її увійти й замкнула двері. Не гаючи ані миті, Ґаель поставила програвач на столик, похапцем вийняла платівку з перекинутої через плече валізки, поставила її і запустила пружинний механізм. У кімнаті загриміли фанфари.

—    Стіни мають вуха, — тихо пояснила інженерка. — Тепер зможемо спокійно поговорити.

Ґаель усілася на ліжку, ніби в себе вдома, і закурила сигарету.

—    Як жінка із жінкою, — додала вона, лукаво всміхаючись.

Офелія приречено зітхнула й сіла на табурет повільно, щоб не завдати болю зламаному ребру. їй стало страшно, що інженерка її розкусила.

—    І не треба тут удавати, ніби соромишся. — Ґаель усміхнулася ще ширше. — Готова заприсягнутися, що німота в тебе так само фальшива, як і чоловіча стать.

—    Давно ви про це знаєте? — запитала Офелія.

—    З першої миті. Ти можеш затуманити всіх, крихітко, але не Ґаель.

Інженерка видихнула дим через ніс, утупивши свій пронизливий блакитний погляд в Офелію. Вона тривожилася набагато більше, ніж хотіла показати.

—    Слухай, — кинула Ґаель, — я розумію, про що ти думаєш, і саме тому прийшла. Ти потрапила в цю халепу не через мене. Нехай це здається неймовірним, але я не знала, що ці помаранчі отруєні. Не відаю, що трапилося, але я не хотіла створювати проблеми. Зовсім навпаки.

Фанфари, що гриміли з програвача, так добре заглушували схвильований голос інженерки, що Офелія погано чула його.

—    Я знаю, хто ти така. Принаймні здогадуюся. Чужи-ночка, якій довелося перевдягнутися хлопцем і прислужувати цій смердючій Беренільді? Ти не хто інша, як наречена її племінника, яку тут очікують. Знаєш, ти офіційно ще й не прибула, а тебе вже всі ненавидять.

Офелія кліпнула повіками на знак згоди. О так, вона це знала. Торнові не бракувало ворогів, а тепер вони полюватимуть і на неї.

—    Я вважаю, що це огидно, — правила далі Ґаель, знову видихнувши тютюновий дим. — Я знаю, що це таке, коли тебе ненавидять за те, що ти народилася не в тій родині. Спостерігаю за тобою від самого початку. Мені здавалося, що тебе одразу з’їдять і кісточок не залишать. Тому я й хотіла рекомендувати тебе моїй покровительці. Помаранчі — це такий собі узгоджений код між нами. Клянуся, я була щира, коли говорила, що вона не така, як усі, що прийме тебе такою, як ти є, не засуджуючи.

—    Я ніколи не сумнівалася у вашій добрій волі, — запевнила Офелія. — Як почувається мадам Хільдеґарда?

У Ґаелі ледь монокль не випав з ока.

—    Ніколи не сумнівалася? Я не знаю, яких іще доказів тобі треба, щоб запідозрити мене!

Вона загасила недопалок, притиснувши його до залізної ґратчастої спинки ліжка, і одразу закурила нову сигарету.

—    Матінка скоро зіпнеться на ноги, — сказала вона, трусячи сірником. — У неї сталеве здоров’я. Ще не винайшли такої отрути, яка б її вбила. Її вигадка про алергію була не надто переконлива, але чого вже там, головне — що вона вчинила так, щоб тебе виправдати.

—    Чому вона так учинила? — обережно спитала Офелія. — Вона також знає, хто я така?

—    Ні, і не знатиме, якщо ти сама не вирішиш їй сказати. Я в це більше не втручатимуся, даю слово честі.

На превеликий жаль Офелії, Ґаель відчула потребу підтвердити свою обіцянку, смачно плюнувши на підлогу комірчиии, у якій і без того було неприбрано.

—    Усе одно я не розумію, навіщо вашій мадам Хільде-ґарді знадобилося витягувати мене з халепи. Урешті, вона не має доказів, що це не я намагалася отруїти її. Усе свідчить проти мене.

Ґаель захихотіла крізь зуби. Вона поклала ногу на ногу, безсоромно виставляючи на огляд великі грубі й брудні черевики. Пружини ліжка застогнали. Її робочі штани були заплямовані сажею та мастилом. Після неї неодмінно доведеться міняти простирадло.

—    Саме тому, що все, як ти кажеш, свідчить проти тебе. Отруївши помаранчі, ти прирекла б себе на смерть. А ще Матінка довіряє мені — така в неї слабкість, я ж довіряю тобі — це вже моя слабкість. Не хочу тебе сердити, але вигляд у тебе напрочуд невинний і простодушний.

Офелія завмерла на табуреті й кинула погляд у дзеркало: незворушна подоба Міма нікуди не поділася.

Вона розгублено розвернулася до Ґаелі.

—    Ви мене бачите такою, якою я є насправді?

Ґаель підібгала губи, на мить завагавшись, а потім звела догори брову й вийняла монокль. Офелія вперше побачила її ліве око — чорне-чорне, на відміну від яскраво-блакитного правого. Гетерохромія. На повіці в інженерки було татуювання, трохи схоже на такі, як у Міражників.

—    Я працюю із челяддю Матінки Хільдеґарди, але народилася тут. З усього нашого клану вижила лише я. Чула колись про Нігілістів?

Офелія похитала головою. Усе це заскочило її зненацька.

—    Нічого дивного, — саркастично підхопила Ґаель. — Усі вони померли років двадцять тому.

—    Усі померли? — безсило перепитала Офелія.

—    Від якоїсь дивної епідемії, — осміхнувшись, промовила Ґаель. — Ось таке життя при дворі...

Офелія ковтнула слину. Схоже, тоді трапилося щось мерзенне.

—    Ви тоді врятувалися.

—    Довелося прикинутися простенькою служничкою, геть як тобі зараз. Я тоді була дівчиськом, але вже багато чого розуміла.

Ґаель зняла кашкет, і її коротке темне волосся розсипалося в невимовному безладі, падаючи на обличчя.

—    Усі дворянчшси білявенькі, зокрема і я. Ми це успадкували від Фарука, нашого Духа родини — якщо можна його назвати цим гучним іменем. Мені пощастило врятуватися, перефарбувавши волосся в чорний колір. Якщо мене тут викриють, я помру швидше, ніж встигну гайку закрутити, — додала вона з глузливою міною. — Я розгадала твою таємницю і відкриваю тобі свою. Мені це здається справедливим.

—    Чому? — ледь чутно запитала Офелія. — Чому б вас намагалися вбити?

—    Подивися на себе в дзеркало.

Офелія насупилася і знову поглянула в дзеркало. На її превеликий подив, цього разу вона побачила своє справжнє обличчя, розпухле й укрите синцями, з великими, широко розплющеними очима за скельцями окулярів.

—    Як ви це зробили?

Ґаель торкнулася своєї татуйованої повіки.

—    Мені достатньо поглянути своїм «лихим оком». Я Нігілістка. Знищую силу інших, а ця ліврея — чистісіньке творіння Міражників. Тепер розумієш, чому я не кричу про це на вулиці?

Вона вставила монокль в око, і Офелія в дзеркалі знову перетворилася на Міма.

—    Це спеціальна лінза, що не дає мені розвіювати всі ілюзії, що трапляються. Такий собі фільтр.

—    Ніби рукавички для читання, — прошепотіла Офелія, роздивляючись власні руки. — Але ви мене розпізнали попри свій монокль. Отже, навіть крізь нього ви бачите, що ховається за ілюзіями?

—    Колись моя родина їх продавала, — долинуло з хмари тютюнового диму. — Міражникам не сподобалося, що кожен матиме змогу роздивитися їхні дрібненькі хитрощі. І моноклі таємничо зникли разом з усією нашою родиною... Я змогла врятувати лише цей.

Промовивши ці слова, вона прибрала із чола своє волосся і натягнула кашкет. Вона мовчки докурювала, а Офелія дивилася на неї. Тепер стало зрозуміло: ця жінка така жорстка через випробування, що їх зазнала. «Вона бачить мене наскрізь, — подумала дівчина. — Хоче мене захистити, бо колись хотіла, щоб захистили її». Серце раптом забилося сильно-сильно, ледь не вихоплюючись із грудей. Так, вона мала сестер, кузин, тіток, але щодо подруг, якщо вона могла когось назвати, то, мабуть, саме Ґаель. Офелія хотіла знайти якісь відповідні слова, достатньо сильні для безмежної вдячності, більшої, ніж уся її душа. Але вона явно не мала хисту до промов.

—    Дуже люб’язно з вашого боку, що ви довіряєте мені, — пробелькотіла вона, знемагаючи від сорому, що не знайшла нічого ліпшого для висловлення вдячності.

—    Твоя таємниця в обмін на мою, — процідила крізь зуби інженерка й загасила сигарету. — Ягнятко моє, я не свята. Викажеш мене — і я тебе викажу.

Офелія поправила окуляри — нарешті вона могла зробити перед кимось цей жест, не криючись.