Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 53)

Її вели якимись коридорами, скорочуючи шлях, від однієї Рози Вітрів до другої, крізь Місяцесяйво. Офелія ледве переставляла ноги. Від кожного вдиху ребра проймало нестерпним болем. Хоч скільки вона думала, але ніяк не могла додуматися, як їй уберегти від біди їх усіх — Беренільду, Розеліну та себе. Мовчати чи заговорити? Офелія почувалася такою самотньою у своїх сумнівах, що з подивом піймала себе на думці: коли б то був тут Торн, щоб визволити їх із цієї халепи. Вона майже не трималася на ногах, коли жандарми заштовхнули її в особистий кабінет посланника.

Офелія аж ніяк не чекала того, що побачила всередині.

Арчибальд із Беренільдою спокійно чаювали. Вони сиділи в зручних кріслах і вели невимушену бесіду, а якесь пухкеньке дівча грало їм на фортепіано. Схоже на те, що вони навіть не помітили, коли увійшов Мім.

Лише Розеліна, яка розливала чай, уся затрусилася. Її жовтаве обличчя сполотніло від люті на цілий світ та тривоги за племінницю. Офелії дуже кортіло кинутися їй в обійми. Посеред усієї цієї байдужості тільки тітка здавалася їй людяною.

—    Ви не дуже втомилися з моїми сестрами? — люб’язно поцікавився Арчибальд. — Я не впевнений, що потрібно аж стільки репетицій.

—    Просто вони жадають справити якнайкраще враження на сеньйора, — відповіла Беренільда. — Ця опера стане їхньою першою офіційною появою у вищому товаристві, при дворі.

—    Люба моя, передусім це стане вашим великим поверненням. Якщо Фарук вас побачить, безумовно, він одразу захоче вкрасти вас із Місяцесяйва. Ви ще ніколи не були такі гарні.

Беренільда прийняла цей комплімент, опустивши повіки, як завжди, але всміхнулася дещо напружено.

—    Арчі, я в цьому не така впевнена. Ви знаєте, як його дратують ці «дрібні жіночі проблеми», — пояснила вона, торкнувшись живота. — Поки я в цьому стані, він не захоче мене бачити. Я від самого початку знала, що доведеться заплатити саме таку ціну.

В Офелії голова йшла обертом. Зараз усе це було так далеко від її життя... Одна жінка померла, другу мали судити за злочин, якого вона не скоїла, а вони тут розпивають чаї і говорять про особисті проблеми!

Чоловічок, який причаївся в кутку кабінету, закашляв у кулак, щоб привернути до себе увагу. Це був Пап’є-Маше, наглядач, такий худий, сіренький і бундючний, що, коли мовчав, здавався невидимим.

—    Мадам, мсьє, прибув обвинувачуваний.

Офелія не знала, чи потрібно їй вклонитися. Так боліли ребра, що навіть стояти на ногах було нестерпно. Вона дивилася на Беренільду, відчайдушно благаючи поглядом підказки, як поводитися, але її захисниця, здається, ледве помітила її присутність. Поставивши чашку на блюдечко, вона просто чекала. Тітка Розеліна, схоже на те, боролася з бажанням розтрощити порцеляновий заварник на чиїйсь голові. Що ж до Арчибальда, він знуджено обмахувався капелюхом.

—    Треба вже покінчити із цим! Філібере, ми слухаємо вас.

Пап’є-Маше начепив на носа окуляри, відкрив конверт, вийняв з нього лист і монотонно прочитав:

—    «Я, мадам Мередіт Хільдеґарда, офіційно приймаю на себе цілковиту відповідальність за випадок під час церемонії прощання з мадам Фрідою. Я замовила собі кошик помаранчів для цієї події, але ані вміст кошика, ані кур’єр не пов’язані з тим, що сталося. Моє погане самопочуття спричинила сильна алергія на укус павука. Сподіваюся, що всі непорозуміння з’ясовано, і прошу шановного посланника прийняти...»

—    І так далі, — урвав читання Арчибальд, махнувши рукою. — Достатньо, Філібере.

Підібгавши губи, наглядач поклав лист у конверт і зняв окуляри. Офелія не могла повірити в те, що почула. Ця історія просто не клалася в голову.

—    Отже, ми все з’ясували, — оголосив Арчибальд, навіть не глянувши на Офелію. — Уклінно прошу у вас пробачення, люба моя подруго.

Він звертався до Беренільди, немовби постраждала лише господиня, а не лакей. Офелії здалося, ніби її самої взагалі не існує.

—    Це було просто прикре непорозуміння, — прожебоніла Беренільда, жестом наказуючи Розеліні подати їм іще чаю. — Бідолашна мадам Хільдеґарда. Ці павуки — справжня пошесть! Через ілюзії їх не видно, але вони скрізь. Ну, кілька днів у ліжку — і все минеться. Можеш залишити нас, — кинула вона Офелії, ледь глянувши на неї. — Дозволяю тобі сьогодні відпочити.

Дівчина рухалася, мовби уві сні. Один жандарм зняв з неї наручники, другий відчинив двері. Вона вийшла в коридор, навмання зробила кілька кроків, знову й знову повторюючи собі, що все скінчилося, що вона жива, а потім ноги не витримали. Вона б на повен зріст розтягнулася на підлозі, якби хтось вчасно не підхопив її.

—    Дорого дісталися ці пісочні годинники, еге ж?

Це був Ренар. Він чекав під кабінетом, поки вона вийде. Офелія відчула таку вдячність, що до очей підступили сльози.

—    Я був не на висоті, — додав він, винувато всміхаючись. — Без образ, хлопче?

Офелія щиро кивнула: «Без образ».

НІГІЛІСТКА

Попри пізню годину в підвальному дортуарі невпинно грюкали двері. Газові ліхтарі на ніч підкрутили, але не загасили. Хтось зі слуг ішов на роботу, хтось повертався і лягав спати. Усі штовхалися, навіть не думаючи вибачитися. Іноді сусіди по кімнаті перемовлялися, тримаючи в руках горнятка з кавою, але більшість по-королівському зверхньо ігнорували одне одного.

У глибині дортуарів на вулиці Лазень клубочилася гаряча пара. Лакеї вишикувалися в чергу з рушниками через плече, щоб разом прийняти душ. Від лакеїв не могло смердіти потом. У коридорі відлунювали шум води, співи та сварки.

По той бік замкнених на два оберти дверей кімнати номер шість тітка Розеліна ніяк не могла заспокоїтися.

—    Хай би мене громом побило І Як ти спиш у такому гармидері?

—    Справа звички, — прошепотіла Офелія.

—    Тут завжди так?

—    Завжди.

—    Це не місце для молодої панночки. Крім того, ця кімната огидна. Дивися, тут стіну роз’їдає волога. Нічого дивного, що ти постійно хворієш! Ой, ти кривишся... Тут боляче?

Розеліна трохи натиснула на ребро Офелії, і та кивнула, стиснувши зуби. Вона розтягнулася на ліжку, знявши ліврею. Задерши на ній сорочку, тітка довгими нервовими руками мацала їй боки.

—    Так, у тебе справді зламане ребро. Тобі треба відпочивати, уникати різких рухів, а головне — не піднімати важкого щонайменше три тижні.

—    Але Беренільда...

—    Вона показала, що не здатна тебе захистити. Тебе врятувала лише доброта цієї Хільдеґарди.

Офелія розтулила рота, щоб заперечити, але схаменулася і промовчала. Своїм життям вона завдячувала не доброті, а брехні цієї жінки. Офелія аж ніяк не могла наївно думати, ніби в неї нічого не попросять навзамін.

—    Годі бавитися в прислугу! — пробуркотіла Розеліна. — Уся ця історія надто далеко зайшла. Такими темпами ти загинеш до того, як встигнеш узяти шлюб із цим твоїм навіженим нареченим.

—    Тихіше, — прошепотіла Офелія, кинувши багатозначний погляд на двері.

Тітка підібгала свої великі конячі губи. Вимочуючи серветку в посудині з холодною водою, вона змивала засохлу кров з розпухлої губи Офелії, рани на чолі й зі сплутаного волосся. Вони довго мовчали, і нічого не було чутно, крім гамору на вулиці Лазень.

Розкинувшись на спині, без окулярів, Офелія поринула у важкі роздуми. Так, вона врятувалася, але це полегшення лишило по собі гіркий присмак. Вона почувалася зрадженою. їй не давала спокою огида. Після цих подій виходило на те, що вона нікому не може по-справжньому довіряти. Вона дивилася на худеньку тітку, чия постать трохи розпливалася перед очима. Розеліна обережними точними жестами обробляла її рани. Якби вона мала бодай найменше уявлення про те, що сталося насправді спочатку в каплиці, потім у камері, то вмерла б від тривоги. Офелія не могла розповісти про це тітці — та могла б утнути якусь дурницю і піддати себе небезпеці.

—    Тітонько?

—    Що?

Офелія хотіла сказати, що щаслива мати її тут, поруч, що боялася за неї, але всі ці слова позастрягали в горлі, мов камінці. Чому вона ніколи не могла заговорити про такі речі?

—    Не виявляйте своїх почуттів перед іншими, — пробурмотіла натомість вона. — Не показуйте свого гніву, живіть тишком-нишком і покладайтеся лише на себе.

Тітка Розеліна скинула догори брови, і її чоло, яке зараз не ховалося під зачіскою, раптом здалося вузеньким. Повільним жестом викрутивши шматок полотна, вона поклала його в посудину з водою.

—    Якщо скрізь бачити ворогів, хіба можна витримати таке життя? — похмуро промовила вона?

—    Тітонько, мені дуже прикро. Постарайтеся протриматися до весілля.

—    Я не про себе, дурненька! Це тобі доведеться решту життя провести тут!

Офелія відчула холод у животі, але заприсяглася собі, що не зламається. Вона повернула голову, і від цього простого руху все тіло пройняло болем.

—    Мабуть, мені треба подумати, — прошепотіла вона. — Щиро кажучи, усе як у тумані.

—    Тоді спершу можеш розпочати із цього.

Тітка Розеліна трохи насмішкуватим жестом надягнула на неї окуляри. Офелія знову побачила неохайну кімнатку, чіткі контури, точні лінії та знайомий безлад. Старі тоненькі газетки, брудні горнятка з-під кави, коробка печива, кошик зі свіжими випрасуваними сорочками — Ренар ие пропускав жодної нагоди навідати її й ніколи не приходив з порожніми руками. їй одразу стало соромно за те, що вона побивалася над своєю долею. Ренар прийняв її першого дня, коли вона тут опинилася, пояснив, що до чого, давав найкращі поради, чекав її виходу з в’язниці. Щоправда, він не був безкорисливий, але ніколи не намагався нашкодити