Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 52)

—    Я все бачив! — просичав він крізь зуби. — Три сині за кошик помаранчів! Ти знав, скільки тобі дадуть, еге ж? І хотів притримати все собі, паскудо ти двоєдушна!

Офелія просто не могла його впізнати. Його великі зелені очі, зазвичай такі ласкаві, тепер палали жадобою та злістю. Від цього Офелії стало невимовно боляче. Вона похитала головою, щоб показати йому, що нічого не знала та не розуміла й що не потрібні їй ці годинники, але цієї миті вони обоє озирнулися, почувши крик:

—    Убивця!

Навколо них вирував хаос. Аристократки в паніці з криками підхоплювалися з місць, а чоловіки обступили лаву останнього ряду, утворивши коло. Матінка Хільдеґарда сиділа у своїй сукні в горошок, пряма, наче аршин проковтнула, бліда, мов покійниця, вибалушивши очі.

Помаранча, яку вона щойно тримала в руці, покотилася по підлозі. Уся долоня почорніла й розпухла.

—    Це він! — заволав хтось, указуючи на Офелію. — Він отруїв архітекторкуі

—    Отруйник! ОтруйникІ Отруйник! — розляглося відлунням по всій каплиці.

Офелії здавалося, що вона бачить страшний сон і ніяк не може прокинутися. Вона крутилася на місці, і на неї вказували десятки рук. Виринувши з натовпу, промайнуло перекошене обличчя Ренара, зболене — Беренільди, зацікавлене — Арчибальда. Відштовхнувши жандармів, які намагалися її схопити, вона кинулася до кошика і, миттю стягнувши рукавички, торкнулася кінчиками пальців його ручки. Ризикований учинок, але, мабуть, єдина можливість дізнатися. їй вистачило миті, щоб прочитати нестерпну правду.

А наступної секунди вона вже нічого не бачила під градом ударів.

У КАМ’ЯНОМУ МІШКУ

Розтягнувшись на циновці, від якої відгонило цвіллю, Офелія поринула в роздуми. Принаймні намагалася збагнути те, що сталося. Приміщення пливло перед очима. Окуляри з’їхали набік, а поправити їх вона не могла: їй кайданками скрутили руки за спиною. Світло потрапляло сюди лише крізь віконечко над дверима, вихоплюючи з напівтемряви дивні речі: годинники, що зупинилися, поламані стільці, подерті на шматки картини, опудала тварин. І навіть у кутку самотньо валялося колесо від велосипеда.

Отже, це й був кам’яний мішок Місяцесяйва? Просто звалище старого непотребу?

Офелія спробувала звестися на ноги, але одразу покинула думку про це. Боліли скручені руки. Та що вже там, будь-який рух завдавав болю. Навіть дихати було боляче. Напевно, її побрита так, що зламали ребро. Жандарми постаралися.

Обшукуючи її, навіть забрали три сині пісочні годинники, які дала Матінка Хільдеґарда.

Офелія думала лише про тітку Розеліну, яка, напевно, місця не знаходила, тривожачись за неї. А Торн? Чи сказали йому, що трапилося? Поки що, за ці кілька годин, відколи її кинули на циновку в цю комірчину, сюди ніхто не заходив. Навряд чи колись у житті час тягнувся для неї так повільно.

Що вона мала робити, коли по неї прийдуть? До кінця розігрувати роль Міма, щоб не розкрився обман? Чи порушити накази Торна й на повен голос заговорити на свій захист? Єдиним її аргументом було читання отруєного кошика. Чому їй мали повірити на слово? Вона вже сама ледве могла цьому повірити.

Крім того, Офелія частково відчувала провину за те, у чому її звинувачували. Якщо Матінка Хільдеґарда померла, то це тільки через її наївність.

Вона дмухнула на пасмо волосся, що впало їй на окуляри. Його не було видно — ліврея створювала добру ілюзію, — але воно муляло. Дівчина завмерла, побачивши в напівтемряві, поруч із собою, на підлозі, якийсь рух, а потім зрозуміла, що це відображення Міма. Зовсім поряд стояло дзеркало, що спиралося на купу меблів. їй спало на думку втекти, але вона одразу викинула це з голови, придивившись до дзеркала й побачивши на ньому тріщину.

Офелія підвела голову, прислухаючись. Серце калатало: у замку обертався ключ. У прямокутнику світла, що падало з коридору, вона побачила круглобокий, як діжка, силует у перуці. Це був Ґюстав, мажордом і управитель Місяцесяйва. Він зачинив за собою двері, а потім, тримаючи в руці свічник, підійшов ближче до Офелії. Тепер вона краще бачила його. Вогник освітлював його припудрену шкіру й червоні губи. Грубе всміхнене обличчя здавалося гротесковою маскою клоуна.

—    Я думав, що ви постраждаєте більше, — тихенько протуркотів він. — Наших милих жандармів аж ніяк не вважають лагідними.

В Офелії волосся позлипалося від крові, а одна повіка так розпухла, що око не розплющувалося. Утім мажордом не міг цього побачити. Створена лівреєю ілюзія ховала все це під незворушним обличчям Міма.

Ґюстав поблажливо схилився до неї, тихенько промовивши:

—    Чш-ш-ш. Схоже, вас використали, чи не так? Убити так незграбно, посеред дипломатичного прихистку, під час церемонії прощання з тілом І Ніхто б не вчинив такої дурниці. На жаль, я не знаю, що, крім дива, могло б урятувати ваше дрібненьке, нікому не потрібне життя. Мадам Хільдеґарду аж ніяк не вважали святою, готовий з вами погодитися, але в Місяцесяйві не вбивають — це правило.

Офелія вигнулася, щоб дати відпочити скрученим рукам, і здивовано позирнула на нього здоровим оком. Відколи товстун-мажордом почав цікавитися її долею? Він схилився до неї нижче й усміхнувся ще ширше.

—    Поки я тут з вами розмовляю, мадам Беренільда захищає вас перед монсеньйором так палко, ніби йдеться про її власну честь. Вона з таким запалом за це взялася, що нікого не зможе обдурити. Не знаю, чим ви її полонили, але вона від вас мліє, еге ж? І мушу визнати, що ця обставина надає вам певну вагу в моїх очах.

Офелія слухала його й не могла повірити в почуте. Це все здавалося якимось лихим сном.

—    Гадаю, мадам Беренільда врешті-решт могла б переконати монсеньйора й він організував би для вас справедливий суд, — вів далі Ґюстав. Крізь його слова прохоплювався схожий на квоктання смішок. — На жаль, час грає проти вас, еге ж? Наші милі жандарми надто заповзятливі. Я чув, що вони невдовзі мають намір накинути мотузку вам на шию. Вони обійдуться без слідства, суду й свідків. І ваша господиня дізнається про це трохи запізно.

Офелію пройняв холодний піт. їй стало по-справжньому страшно. А якщо зізнатися, хто вона? Чи поставляться до неї м’якше, чи, навпаки, вона тільки погіршить свою ситуацію? Можливо, разом із собою потягне в прірву й Беренільду?

Товстун Ґюстав підвівся, важко дихаючи: надто низько перед тим нахилився. Він знайшов собі стілець, у якого вціліли всі чотири ніжки, поставив його поряд із циновкою Офелії і сів. Дерево загрозливо рипнуло під його вагою.

—    Хочете укласти зі мною угоду, юначе?

Офелія почувалася надто зле, щоб підвестися. Лежачи на підлозі, вона бачила лише лаковані черевики та білі панчохи Ґюстава. Вона дала знати, що слухає його, кліпнувши очима.

—    Я можу врятувати вас від жандармів, — продовжив тоненьким голоском Ґюстав. — Даю вам слово, що ніхто по вас не прийде, поки монсеньйор думатиме над рішенням. Це єдина ваша надія на порятунок, еге ж?

Він розсміявся, немовби ситуація справді була кумедна.

—    Якщо монсеньйор вирішить дати вам шанс і ви якимось дивом вислизнете звідси, будете дещо мені винні. Маленьку послугу.

Офелія чекала продовження, але Ґюстав більше нічого не сказав. Почувши тихеньке шкрябання, вона зрозуміла, що мажордом пише. Він нахилився і тицьнув їй під ніс папірець, наблизивши до свічника: «Потрібно, щоб Беренільда втратила дитину до виступу в опері».

Уперше в житті Офелія відчула, що означає ненавидіти. Цей чоловік викликав у неї неймовірну відразу. Він спалив записку на свічці.

—    Ви дуже близькі з мадам, тому зможете знайти спосіб, чи не так? І без фокусів, — попередив він медовим голосом. — Я дію за дорученням впливової особи. Якщо бодай подумаєте про те, щоб мене зрадити, чи провалите це завдання, вашому жалюгідному існуванню настане кінець. Ви мене зрозуміли?

Ґюстав хутко задріботів на вихід, навіть не чекаючи знаку згоди. Урешті-решт, мабуть, він вважав, що Мім не має вибору. Під брязкіт ключів зачинилися двері, і Офелія знову опинилася на самоті в темряві, скоцюр-блена на брудній циновці.

Відтягування. Ото й усе, що вона отримала.

Дівчина довго борола біль і тривогу, перш ніж її здолав сон і вона поринула в нього. За кілька годин ляснули двері, вихопивши її із цього заціпеніння. Увійшли троє жандармів у чорних бікорнах. Мабуть, Офелія застогнала від болю, коли вони схопили її під пахви, щоб поставити на ноги.

— Ворушися! Тебе викликають до посланника.

Офелію міцно тримали. Зашпортуючись, вона прочовгала в коридор і замружилася від надто яскравого світла. Здавалося, кінця немає незліченним дверям до інших комірок. Офелія знала, що за цим коридором нічого немає. Ренар розповідав їй про кам’яний мішок — величезний замкнений простір без сходів, ліфтів та вікон — без жодної можливості втекти. Лише жандарми могли входити й виходити, коли їм заманеться.

Один з них узяв білий пісочний годинник з маленької ніші поряд із камерою Офелії. Пісок у ньому пересипався повільно, зернинка за зернинкою. Кожен лакей, вкинутий у кам’яний мішок, мав такий годинник: коли пісок пересипався повністю, ув’язнення добігало кінця. Однак деякі годинники були налаштовані автоматично перевертатися незліченну кількість разів, і від думки про це морозом обсипало.

Жандарм розбив годинник Офелії, кинувши на підлогу. Вона й оком змигнути не встигла, а вже опинилася в каплиці Місяцесяйва — там, де її заарештували. «Коли закінчується пісок, усі завжди повертаються на те саме місце», — пояснив їй колись Ренар. Тепер це сталося і з нею. Інші жандарми вже схопили її за плечі й наказали йти за ними. їхні накази відлуннями розлягалися над мармуровою підлогою, між великих вітражів та статуй. У каплиці нікого більше не було. Офелія не могла повірити, що церемонія відбулася сьогодні вранці. Чи, може, учора?