Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 51)
— Навіщо ці помаранчі? — запитала Беренільда, така вродлива сьогодні, що це аж ніяк не пасувало до чорної сукні. — Хіба я чогось просила?
Щосили розмахуючи руками, Офелія спробувала пояснити, що фрукти потрібно передати іншій людині.
— Ми не маємо часу, — кинула Беренільда. — Ось-ось почнеться церемонія. Розгортай парасольку, чого чекаєш?
Дівчина взялася виконувати її наказ, аж тут помітила, що кожна спиця оздоблена кришталевими підвісками — саме через це парасоля була така важка. Офелії і без цієї парасолі було важко тримати кошик з помаранчами, що його дала їй Ґаель. Вона неодмінно розсипала б їх, якби Торнова бабуся вже вкотре не прийшла їй на допомогу, узявши кошик у неї з рук.
— Мамо, ви надто добрі до цього хлопця, — роздратовано промовила Беренільда.
Очевидно, бабуся відчула небезпеку конфлікту: на її вкрите зморшками обличчя лягла сором’язлива усмішка
— Доню, та я просто занадто люблю солодке, а від апельсинів просто шаленію!
— Не торкайтеся їх, мамо: ми не знаємо, звідки принесено ці апельсини. І поквапмося: я б хотіла зайняти місце біля вівтаря Одіна.
Беренільда взяла матір під руку. Намагаючись тримати парасолю якомога вище, щоб компенсувати свій малий зріст, Офелія пішла за ними. Нічого не вдієш: Матінка Хільдеґарда має зачекати. Вона, як могла, прокладала собі шлях між іншими парасольками, ніби в лісі із чудернацьких чорних грибів, аж поки дісталася лав, зарезервованих для близьких покійної. Арчибальд — його легко було впізнати за циліндром з подертим верхом — возсідав попереду. Офелія ніколи досі не бачила його таким серйозним. Невже його вразила смерть старої мадам Фріди? Через це Арчибальд навіть піднісся в її очах.
Навколо посланника сиділи його сестри й чимало тіток та кузин. Не всі члени клану мешкали в Місяцесяйві, тож зараз Офелія вперше бачила Павутину в повному складі. У цій родині за кількістю суттєво переважали жінки. Вона побачила Ренара, який стояв за третім рядом, тримаючи парасольку над пані Клотильдою. Арчибальдова бабуся була трохи туга на вухо. Вона сиділа, наставивши слухову трубку на фісгармонію, насупившись, ніби вибагливий музичний критик, хоча за інструментом поки що ніхто не сидів.
Офелія стала за Беренільдою та її матір’ю, які сіли в другому ряду. У глибині каплиці, біля ніг статуї велетня на троні, була виставлена на загальний огляд труна. Отже, це вівтар Одіна? Дівчина зацікавлено роздивлялася його. Стиснувши парасолю обома руками, щоб не трусилися підвіски, вона допитливо глянула на стіни нефа. Між вітражами, тримаючи склепіння на витягнутих руках, стояли інші статуї з вибалушеними очима й жорсткими рисами обличчя.
Забуті боги.
Ця каплиця відтворювала церкви старого світу за часів, коли люди вірили, що ними керують всемогутні сили. Офелія бачила такі інтер’єри лише на давніх гравюрах у книжках. На Анімі хрестини, весілля та поминки справляли в товаристві, по-простому, а тутешній люд натомість любив похизуватися.
Ущухло перешіптування на лавках. Жандарми, ви-шикувані вздовж стін, стали струнко. Каплицю заповнили урочисті звуки фісгармонії.
На вівтар Одіна вийшов розпорядник церемоній — старий чоловічок у перуці, який помітно розхвилювався, побачивши перед собою Павутину в повному складі. Офелія впізнала вдівця мадам Фріди.
— Порвалася ниткаї — проголосив він тремтливим голосом і заплющив очі.
Зворушена Офелія на мить подумала, що він не може знайти слів, аж тут усвідомила, що в цей час збираються з думками всі учасники Павутини. Тиша тривала далі. Лише вряди-годи хтось позіхав чи покашлював на лавках. Щоб рівно утримувати парасолю, Офелія докладала чимдалі більших зусиль. Вона сподівалася, що кошик з помаранчами не надто важкий для Торнової бабусі: та поставила його на коліна й міцно тримала, щоб не перекинувся.
Коли Офелія побачила, що Арчибальдові сестри витирають носи, охоплені однаковим почуттям, вона зрозуміла, що сім’я болісно переживає втрату. Церемонія спокійно тривала далі, але без слів. У Павутині їх не потребували: там усі були пов’язані між собою. Що відчував один, те відчували всі. Офелія знову поглянула на Арчибальда, який сидів попереду. Вона бачила хіба що його профіль. Зараз у нього на вустах не було й тіні грайливої усмішки, що зазвичай була так притаманна йому. Заради цього дня він пригладив волосся і поголився.
У цій родині існував зв’язок, якого не могла збагнути ані Офелія, ані жоден клан на Полюсі. Смерть означала не просто втрату рідної людини — у небуття поринала частка кожної особистості.
Офелії стало соромно, що вона, заходячи до цієї каплиці, анітрохи не думала про жінку, яка лежала в труні. Забути покійних — те саме, що вбити їх удруге. Вона зосередилася на єдиному спогаді, який мала про мадам Фріду — літню пані, що танцювала, мабуть, надто завзято, — і спрямувала на нього всю свою увагу. Вона могла лише в такий спосіб віддати їй належну шану.
Здавалося, що парасоля вже не така важка й час тягнеться не так повільно. Коли вдівець подякував присутнім і всі встали, її це заскочило майже зненацька. Лакеї склали парасольки й почепили їх держаками на спинки лав. Від передзвону всіх підвісок здавалося, ніби йде дощ із крапель кришталю.
Офелія теж склала парасольку й кивком голови подякувала Торновій бабусі, яка передала їй кошик. Поки Беренільда висловлювала співчуття родині Арчибальда, Офелія почала шукати Матінку Хільдеґарду. Треба було її знайти, поки всі не порозходилися з каплиці.
— На задніх лавах шукай, — прошепотів їй на вухо Ренар. — І не барися в її товаристві, синку: репутація в неї не бездоганна.
Щойно помітивши літню жінку, яка сиділа в останньому ряду, Офелія одразу зрозуміла: це не хто інший, як Матінка Хільдеґарда. Вона скидалася на страшенно потворну антикварну старожитність. Густе волосся із сивиною, брунатно-смаглява шкіра, відвертий несмак сукні в горошок, сигара, затиснена в іронічно всміхне-них вустах, — усе це страшенно вирізняло її з-поміж блідих аристократів, що юрмилися в каплиці. Роззираючись довкола чорними оченятами, вдавленими в пухке обличчя, мов дві кульки, вона глумливо оглядала все це вище товариство. Здавалося, вона дістає велике задоволення, коли люди відводять очі, зустрівшись із нею поглядом, а вона гортанним голосом звертається до них:
— Мсьє Ульрику, ви задоволені новим скороченим приходом?
Чоловік вичавив із себе люб’язну усмішку й поквапливо відійшов.
— Я не забула про ваш павільйон, мадам Астрід! — запевняла вона пані, яка марно намагалася сховатися за віялом.
Споглядаючи цю сцену, Офелія відчувала непереборну симпатію до архітекторки. Усі ці люди потребували її послуг, але соромилися опинитися поруч із нею. І що більше вони давали їй зрозуміти, що її присутність небажана, то впевненіше почувалася вона господинею. Вона невпинно озивалася до аристократів, і жандарми вже стояли напоготові, але Арчибальд жестом наказав їм не втручатися. Він спокійним кроком перейшов через каплицю і схилився перед лавкою в останньому ряду, прикладаючи до грудей свій шапоьсляк.
— Мадам, у нас жалоба. Чи могли б ви поводитися тихенько?
— Авіустине, хіба я можу відмовити вам? — по-відьом-ськи посміхнулася Матінка Хільдеґарда.
— Арчибальд, мадам. Мене звати Арчибальд.
Архітекторка провела його поглядом, але дотримала свого слова й припинила розлякувати присутніх. Офелія подумала, що це чудовий момент, щоб віддати їй помаранчі.
— І чого ж хоче цей карлик? — спитала Хільдеґарда в Офелії, затягуючись сигарою.
Офелія поставила кошик біля неї на лаву і, не знаючи, як їй діяти далі, відсалютувала. Нехай Матінка Хільдеґарда не була аристократкою і явно не вирізнялася шляхетними манерами, вона все-таки заслуговувала на мінімум виявів пошани. «Вона мати таких людей, як ми з тобою», — сказала Ґаель. Офелія раптом відчула, що чогось дуже чекає від цієї зустрічі, хоча це й було безглуздо. Її хтозна-чому вибрали для цього дивного доручення, але зараз вона сподівалася маленького дива. Погляду, підбадьорливого слова — бодай чогось, щоб нарешті почуватися тут на своєму місці. Вона аж тепер зрозуміла, як сильно зачепили її слова Ґаелі.
Матінка Хільдеґарда повільно взяла одну помаранчу, переводячи з фрукта на Офелію і знову на фрукт напрочуд жвавий як для її віку погляд чорних оченят.
— Ти від моєї чорнявочки?
Вона говорила дуже хрипко, але Офелія не знала, чому був у неї такий голос: через її чужинницький акцент, а чи тому, що вона забагато курить.
— Ти що, язика проковтнув, карлику? Тебе як звати? Кому служиш?
Офелія безсило приклала руку до рота, щиро шкодуючи, що не може відповісти. Матінка Хільдеґарда бавилася апельсином, перекочуючи його у своїй великій поморщеній руці. Вона саркастично-зацікавлено оглянула Міма з голови до ніг, потім жестом наказала підійти ближче й прошепотіла йому на вухо:
— З вигляду ти такий мізерний, що це навіть привертає увагу. Ти теж маєш свої маленькі таємниці, мій хлопчику? Ну, то гаразд, домовилися.
На превеликий подив Офелії, Матінка опустила в кишеню її лівреї три сині пісочні годинники й ляснула по сідницях: аудієнція завершилася. Дівчина геть нічого не могла збагнути. Вона ще не отямилася від подиву, аж тут Ренар схопив її за лікоть і розвернув до себе, мов ляльку.