Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 50)
Приступивши до дзеркала, Офелія побачила високий Торнів силует. Він підійшов до неї дерев’яним кроком.
Обличчя в нього потемнішало від стримуваної люті. Йому не сподобалося, як обернулася їхня розмова.
— Ви повернетеся? — грубо запитав він.
— Навіщо?
Офелія мимоволі насторожилася. У дзеркалі вона бачила відображення Торна: він насупився, так що шрам на брові змінив форму.
— Завдяки вашій здатності проходити крізь дзеркала ви зможете приносити мені звіти про ситуацію в Міся-цесяйві. Крім того, — додав він, раптом дуже уважно позирнувши на свої черевики, — здається, я починаю звикати до вас.
Це речення він промовив нейтральним тоном, мов бухгалтер, але Офелія здригнулася. У голові запаморочилося, перед очима все попливло.
Він не мав права.
— На час прийому відвідувачів я замикатиму шафу на ключ, — підхопив Торн. — І ви зможете цілком безпечно заходити сюди о будь-якій порі дня та ночі.
Офелія занурила палець у дзеркало, ніби у воду, і раптом побачила їх разом. Маленька Анімістка, яка аж тонула в завеликому для неї пальті, хвороблива й затуркана. І Дракон — височезний, роздратований, із завжди насупленим від невпинних міркувань чолом. Два цілком протилежні світи.
— Торне, я мушу поговорити з вами відверто. Гадаю, ми чинимо неправильно. Цей шлюб...
Офелія урвала саме вчасно, усвідомивши, що мало не сказала: «Цей шлюб — лише результат махінацій Беренільди. Вона використовує нас, щоб досягнути своєї мети. Ми не повинні грати в її гру». Переконливо пояснити це Торнові, не маючи доказів, вона не могла.
— Я розумію, що назад дороги немає, — зітхнула вона, — Просто майбутнє, яке ви мені пропонуєте, не вабить.
У дзеркалі вона побачила, як Торн стиснув зуби. Здавалося, його, який ніколи не надавав значення чужій думці, дуже зачепили ці слова.
— Я казав, що ви не переживете зиму, а ви довели, що я помилявся. Гадаєте, я не зможу колись забезпечити вам гідне життя? Дозвольте й мені довести, на що я здатний.
Торн говорив уривчасто, стиснувши зуби, немовби це вимагало від нього великих зусиль. Офелія почувалася аж ніяк не добре. їй анітрохи не хотілося відповідати.
Він не мав права.
— Ви могли б надіслати телеграму моїм рідним, щоб заспокоїти їх? — жалісно пробелькотіла вона.
У дзеркалі Офелія помітила спалах гніву в Торнових очах. На мить їй здалося, що він грубо відмовить, але він кивнув. Вона кинулася в дзеркало шафи й ступила на підлогу своєї кімнати в дортуарі, по інший бік Небограда. Трохи постояла в холодній темряві, кутаючись у надто велике пальто. Шлунок крутило, до горла підступала нудота.
Вона чекала від Торна чого завгодно — грубощів, зневаги, байдужості.
Але він не мав права закохатися в неї.
ПОМАРАНЧА
Офелія байдуже дивилася на свій бутерброд з маслом. Навколо аж гуло від пліток та пересміювань: зібралися всі слуги. їй здавалося, що навіть найтихіше дзенькання чашки відлунює просто в черепі.
Відколи вона повернулася з інтендантства вже багато днів тому, їй ніяк не щастило виспатися, однак не через виснаження роботою. На додачу до своїх звичних завдань Мім тепер іще й гортав сторінки. Беренільда врешті погодилася виконати роль Ізольди в опері навесні й тепер відвідувала всі репетиції в музичному салоні.
— Я стану до вас вимогливішою, ніж будь-коли, — оголосила вона Офелії, вислухавши новину про зникнення листів. — Ніхто тут не повинен запідозрити, що ви для мене щось більше, аніж просто лакей.
Офелії до цього було геть байдуже. Вона мала лише одне бажання — викинути Торна з голови. Він мав поганий смак: перетворив шлюб за домовленістю на сентиментальну оповідку, і вона досі не пробачила йому цього, їй здавалося, що він порушив мовчазну угоду. Доброзичливе спілкування без жодних пристрастей — усе, на що вона сподівалася, а тепер з його провини між ними тінню пролягло незнане досі відчуття незручності.
Офелія намагалася проковтнути свою каву, аж тут її поплескали по спині, і вона вихлюпнула пів горнятка на стіл. Ренар, штовхнувши іншого лакея, що саме проходив повз них, сів на лаву й тицьнув їй під носа годинник.
— Синку, поквапся. Заупокійна церемонія ось-ось розпочнеться!
Мадам Фріда, стара Арчибальдова кузина, під час минулого балу в Місяцесяйві померла від серцевого нападу після надто енергійного танцю. Сьогодні вранці її мали поховати у сімейному склепі.
Офелія жестом показала Ренару, щоб ішов уперед. Він скоса позирнув на неї, насупивши руді кошлаті брови.
— Та що з тобою, врешті, таке? Ти взагалі замовк! Нехай ти й раніше не був балакучий, але зі мною говорили твої очі, руки, ти міг щось черкнути, і ми одне одного розуміли. А зараз у мене таке враження, ніби я стою сам на сам зі стінкою і бризкаю до неї слиною! Я вже місця собі не можу знайти.
Офелія здивовано позирнула на Ренара. З якого дива він так турбується про неї? Вона здригнулася, коли простісінько на її хліб з маслом опустився кошик з помаранчами.
— Віднесеш? — запитала Ґаель, інженерка із чорним моноклем.
Вона, як завжди, була вдягнена в надто широку блузу, вкриту кіптявою, а обличчя ховалося за хмарою темного волосся.
— Трясця! — вилаявся Ренар. — Звідки ці помаранчі?
Помаранчі, як і всі екзотичні фрукти, потрапляли тільки на стіл аристократів. Арчибальд мав власний сад на далекому Ковчегу-на-Землі. Офелія знала, що туди можна потрапити з Рози Вітрів, переступаючи одним кроком тисячі кілометрів, нехтуючи всіма законами географії, — але ключ мав лише управитель.
— Як мені відомо, оранжерея на Ковчегу-на-Землі також належить Матінці Хільдеґарді, — крізь зуби промовила Ґаель. — Урешті-решт, вона там у себе вдома.
— Я так і думав, — зітхнув Ренар, чухаючи бакенбарди. — Ти зазирнула до комори старших. Я нізащо не торкнуся крадених фруктів. Проси що завгодно, але не це.
— А я ні про що й не прошу. Я до новенького звертаюся.
Ґаель зиркнула на Офелію своїм оком без монокля — таким яскравим, живим і ясним навіть крізь чорні пасма її волосся.
— Віднесеш моїй господині? Вона прийде на церемонію, і я знаю, що й ти там будеш. Обіцяю, що проблем ти не матимеш.
— Чому він? — пробуркотів, насупившись, Ренар. — Чого б тобі самій не віднести?
Офелія теж про це подумала, але чому б і не поглянути нарешті на Матінку Хільдеґарду? Та, як і вона, була іноземкою, але попри це зуміла зробити себе незамінною для сильних цього світу. Небоград злетів до небес, для собачих упряжок утворилися повітряні коридори, простір вигинався, з’явилися укріплені кімнати та ідея пісочних годинників — і до всього цього доклала рук вона, Матінка Хільдеґарда. Геніальність її рішень полягала в тому, щоб поєднати її володіння простором з ілюзіями Міражників. Офелія багато чого мала в неї навчитися...
Вона напружилася: Ґаель, спираючись на стіл, мало не ткнулася носом у маску Міма. Офелія ледве розрізняла її слова в галасі, що їх оточував.
— Невтямки, чого саме ти? Бо відколи ти тут, я постійно спостерігаю за тобою. Ти, як я помітила, почуваєшся тут не на своєму місці. Знаєш, чому мою господиню називають Матінкою, а не герцогинею чи графинею? Бо вона не з їхнього світу. Вона мати таких людей, як ми з тобою. Віднеси їй помаранчі, вона зрозуміє.
Заклавши руки в кишені, Ґаель пішла собі від них своїм звичним кроком хлопця-шибеника. «Не на своєму місці»? Що вона хотіла цим сказати?
— Не знаю, як ти, а я нічого' не зрозумів, — сказав Ренар, пригладжуючи свою вогненно-руду гриву. — Я цю жіночку знав, іще коли вона дівчам була, але, мабуть, ніколи не розумів.
Він зітхнув мрійливо, майже захоплено, потім тицьнув Офелії під носа годинник.
— Часу в нас дедалі менше. Відліпися вже нарешті від цієї лавки!
Поховальна церемонія для покійної мадам Фріди відбувалася в каплиці Місяцесяйва, у глибині маєтку, за лісом із ялиць та озером Срібна Тареля. Щойно увійшовши всередину після процесії вбраних у чорне аристократів, Офелія відчула, як змінилася атмосфера. Зовні каплиця скидалася на невеликий занедбаний замок, простеньку будівлю, завдяки якій навколишній сад здавався навіть трохи романтичним. Натомість за широкими дверима починався тривожний світ напівтемряви. Кожен крок відлунював від мармурової підлоги аж до склепіння. У величні вітражі бився фальшивий дощ і світили фальшиві блискавки. Кожен спалах на мить вихоплював з темряви орнаменти вітражів між свинцевими переплетіннями: закутий у кайдани вовк, вуж, молот, у який б’є блискавка, восьминогий кінь, якесь обличчя — наполовину освітлене, наполовину в затінку.
Стиснувши кошик з помаранчами, Офелія стривоженим поглядом обводила каплицю, заповнену самими аристократами. Як упізнати з-поміж них Матінку Хіль-деґарду?
— Прошу ваш ключ, — перепинив її жандарм біля входу.
Офелія витягнула й показала ключ на ланцюжку. На її превеликий подив, він дав їй чорну парасольку, таку важку, що в неї аж дух перехопило. Жандарм роздавав такі всім лакеям, яких зустрічав на вході, а ті вимахували ними над головами господарів, немовби захищаючи їх від невидимого дощу. Ця вистава теж входила до поховальної церемонії? Офелії стало шкода родини: мабуть, тяжко переживати жалобу посеред такого фарсу.
Вона помітила Беренільду з матір’ю. Тітки Розеліни поруч не було. На церемонію поховання допустили лише лакеїв.