Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 49)
— Хтось веде свою гру з листуванням, — зітхнула вона, — і я більше не хочу наражатися на небезпеку стати жертвою маніпуляцій.
На її превелике полегшення, Торн врешті прибрав годинник у кишеню куртки.
— Дозволяю.
Поки Офелія розстібала ґудзики своєї захисної рукавички, він спостерігав за нею з притаманною йому відстороненою цікавістю.
— Ви можете прочитати що завгодно?
— Ні, не все. Я не можу читати ані органічної матерії, ані природної. Люди, тварини, рослини, необроблені мінерали поза моїм доступом.
Офелія глянула на Торна поверх своїх окулярів, але він більше нічого не питав. Узявши телеграму голою рукою, вона одразу опинилася посеред такого виру вражень, що в неї перехопило подих. Як вона й думала, Торнова незворушність виявилася оманливою. Зовні він здавався холодним, як мармурова брила, а всередині думки перепліталися в такому шаленому темпі, що Офелія не могла вловити жодну з них. Торн міркував багато й робив висновки дуже швидко. Вона ніколи ні в кого не читала нічого подібного.
Здійснюючи подорож у часі, вона незабаром побачила, з яким подивом він дізнався про телеграму — отже, не збрехав, а справді не підозрював про викрадені листи.
Офелія далі заглибилася в минуле. Телеграма потрапила до Торна від незнайомця, а той отримав її від іншої особи. Усі вони були поштовими службовцями, зануреними в дрібні повсякденні клопоти. Вони мерзли, потерпали від болю в ногах, хотіли вищої платні, але ніхто з них анітрохи не цікавився повідомленням, надісланим в інтендантство. Офелія не змогла сягнути далі за руки чергового, який транскрибував звукові сигнали на приймальній станції.
— Де телеграф? — запитала вона.
— У Небограді, біля ангарів для гвинтокрилів.
Торн скористався із читання, щоб навести лад у папірцях на іншому кінці стола — місця для консультантів; Він розкладав рахунки в стоси, ставив на них печатки й прибирав у теки.
— Звідки йдуть сигнали?
— Якщо телеграма приходить з іншого ковчега, як зараз, то її приймають безпосередньо з Північого Вітру, — сказав він, не відволікаючись від сортування паперів. —
Це маленький ковчег, спільно контрольований кількома родинами й призначений для повітряної пошти.
На колене запитання Офелії він відповідав крізь зуби, немовби роблячи над собою зусилля, щоб зберегти спокій. Вона всерйоз замислилася, чи не вважає він її туго-думкою. Вона справді нізащо б не змогла змагатися з його гарячково-швидким розумом.
— Я поділяю вашу думку, що телеграма справжня, — сказала Офелія, застібаючи рукавички. — А ще я впевнена, що ви щирі. Пробачте мої сумніви.
Ці слова подіяли: Торн підняв погляд від рахунків. Мабуть, він не звик до світських розшаркувань, бо не знайшов відповіді — лише виструнчився, як опудало. Мабуть, через те, що давно вже настала ніч, його безбарвне волосся, яке він завжди зачісував назад, спадало тепер на чоло, прикриваючи посічену шрамами брову.
— Це не дає відповіді на загадку зниклих листів, — додала Офелія, зніяковівши від його мовчанки. — Моя присутність на Полюсі не така вже й таємниця. Що нам далі робити?
— Ми геть нічого не знаємо про особу та наміри того, хто перехопив листи, — урешті промовив Торн. — Отже, стратегію не мінятимемо. Гратимете роль німого лакея в Місяцесяйві, а служниця в маєтку вдаватиме, що ви там.
На цих словах він відкрутив лампове скло й без зайвих дій та розмов підпалив телеграму від блакитного полум’я.
Офелія зняла окуляри й почала розтирати повіки. Від читання голова розболілася ще сильніше. Вона зачепила Торнові думки лише побіжно, але їхній шалений темп доводив до запаморочення. Невже він постійно так почувався?
— Цей маскарад стає абсурдним, — прошепотіла вона. — Та й узагалі яка нам різниця, побачать мене до весілля чи після? Одруження не захистить мене від витівок родини, махінацій та всілякої мстивої мерзоти.
Офелія прокашлялася, бо геть захрипла. Якщо так триватиме, голос геть пропаде.
— По-моєму, годі нам колупатися в дрібницях і все ускладнювати, а мені — ховатися, — договорила вона. — І хай буде що буде.
Вона рішучим жестом знову надягнула окуляри й зачепила ліктем чорнильницю, яка перекинулася і залила гарну лаковану поверхню стола. Торн підхопився і шарпнув свої папери подалі від чорної калюжі. Офелія порпалася в кишенях складеної на стільці лівреї, вивертаючи звідти всі свої носовички.
— Вибачте, вибачте, — примовляла вона, витираючи стіл, аж тут помітила, що поставила Торнові на куртку чорнильну пляму. — Я піду в хімчистку, — пообіцяла вона, ще більше зніяковівши.
Тримаючи в руках свої папери, Торн дивився на неї, не кажучи ані слова. Офелія пройшлася поглядом но всій його великій худорлявій постаті, подивилася в очі й здивувалася, не побачивши там навіть натяку на гнів. Торн сам здавався розгубленим. Він першим відвів очі: здавалося, що це він завинив, а не Офелія.
— Ви помиляєтеся, — процідив крізь зуби Торн, складаючи папери в шухляду. — Якщо все складатиметься, як я сподіваюся, то коли я з вами одружуся, наша ситуація дуже зміниться.
— Як?
Торн передав їй стос промокальних папірців.
— Ви вже деякий час мешкаєте в домі Арчибальда. Мабуть, зараз ви краще розумієте особливості його родини?
— Так, деякі.
Чорнильна калюжа розповзалася далі, Офелія ж розкладала на її шляху чорнильний папір.
— Потрібно дізнатися про них щось іще?
— Ви чули про церемонію Дару?
— Ні.
Здавалося, він роздратований, бо очікував слова «так». Зараз він сів продивлятися реєстри, що лежали на секретері. Схоже було, що йому дуже не хочеться зустрічатися з Офелією поглядом.
— Під час кожного весілля присутній хтось із Павутини, — дуже непривітно пояснив він. — Накладанням рук він сплітає для подружжя зв’язок, що дозволяє «паруватися».
— Що ви хочете цим сказати? — пробелькотіла Офелія, припинивши витирати стіл.
Торн, схоже, знову розсердився.
— Скоро ви належатимете мені, а я — вам.
Закутана в довге чорне пальто дівчина здригнулася всім тілом.
— Боюся, що не розумію, — ледь чутно промовила вона. — Я принесу вам у дар свій анімізм, а ви мені — ваші ляпаси?
Згорбившись над секретером, поринувши в бухгалтерську документацію, Торн пробуркотів відповідь так, немовби в нього розболілося горло:
— Але цей шлюб принаймні зробить вас сильнішою, хіба ні? Ви мали б почуватися задоволеною.
Офелія подумала, що терпіти цей сарказм їй несила. Жбурнувши промокальні папірці на стіл, вона підійшла до секретера й поклала свою руку у вкритій плямами рукавичці на сторінку, у яку поринув Торн. Він черкнув по ній очима, гострими як леза, а вона у відповідь зухвало блиснула окулярами.
— Коли ви збиралися поговорити зі мною про це?
— На все свій час, — пробуркотів наречений.
Торн почувався ніяково, і від цього настрій в Офелії лише погіршився. їй діяло на нерви, що він поводиться не так, як завжди.
— Чому ви стільки всього приховуєте від мене? — не вгавала вона. — Невже так мало довіряєте мені? А я собі думала, що дала достатньо доказів своєї доброї волі.
Офелія зі своїм хрипким голосом здавалася собі жалюгідною, але її докори заскочили Торна зненацька. Його жорсткі риси обличчя аж розгладилися від подиву.
— Я усвідомлюю, що ви докладаєте зусиль.
— Але їх замало, — пробурмотіла вона. — Ваша правда. Сидіть у своєму кублі. Я надто незграбна, щоб довірити мені кігті Драконів.
Здригаючись від нападу кашлю, Офелія прибрала руку зі сторінки. Торн довго роздивлявся чорнильний відбиток, який залишила її маленька рука, немовби міркував, говорити чи ні.
— Я вчитиму вас, — урешті кинув він.
Здавалося, йому так само незручно промовляти ці три слова, як Офелії — чути їх.
«Ні, — подумала вона. — Тільки не це. Він не має права».
— Що ж, ви ніколи раніше не завдавали собі такого клопоту, — докірливо промовила Офелія, відводячи очі.
Торн здавався дедалі більш розгубленим. Він розтулив рота, але не встиг нічого сказати: задзвонив телефон.
— Що? О третій? — пробуркотів він, знявши слухавку. — Ясно. Так, добраніч.
Він поклав слухавку, а Офелія ще раз марно приклала папірець до величезної чорнильної калюжі, яка вже всоталася в стіл.
— Мені вже час. Можна скористатися вашою шафою?
Перекинувши через руку ліврею Міма, вона вказала на дзеркало у відкритих дверцятах. Треба було повертатися, поки не пізно.
У глибині душі вона знала, що вже й так надто пізно.