Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 48)
Секретареві, судячи з його тону, аж ніяк не кортіло спускатися в підвали — мабуть, вони були розташовані казна-як далеко. Проте він уклонився.
— Звісно, мсьє. До побачення, мсьє.
Безліч разів розшаркавшись і повторивши «мсьє», сек-ретар-підлабузник нарешті зник.
Торн опустив ґрати ліфта. Офелія лишилася на самоті з ним. Однак поки ліфт повільно підіймався, вони не обмінялися ані словом, ані поглядом. Інтендантську службу розмістили в одній із численних турелей Небо-града. Офелії здавалося, що секретаріат і Торнів кабінет розділяє величезна відстань. Її дуже гнітила мовчанка в ліфті. Вона чхала, прочищала ніс, кашляла, дивилася на свої черевики, а Торн не промовив ані слова, щоб їй стало затишніше.
Ліфт зупинився на вході у величезний коридор, де було безліч дверей, ніби клавіш на фортепіано. Може, вони потрапили до Рози Вітрів?
Торн штовхнув дві стулки дверей в кінці коридору. Прислів’я каже, що посада творить людину, а не навпаки. Потрапивши в інтендантство, Офелія почала сумніватися, чи справед ливо це щодо Торна. Його кабінет був холодний та аскетичний. Він аж ніяк не заохочував до надмірності. З робочих меблів стояв лише великий письмовий стіл, декілька стільців та шафи-картотеки по чотирьох кутках приміщення. Ані килима на підлозі, ані картин на стінах. Жодних дрібничок. З усіх газових світильників горів лише один, на столі. Темні дерев’яні панелі створювали похмуру атмосферу, яку не розганяли жодні вкраплення кольорів, крім корінців книжок на полицях. Функцію декору виконували рахівниці, мапи та графіки. Із загального стилю вибивалася хіба що стара, аж мало не дірява канапа, що стояла під круглим віконцем.
— Тут ви можете говорити спокійно, — сказав Торн, замкнувши за собою двері. Він зняв мундир з еполетами й залишився в простій куртці поверх бездоганно білої сорочки. Невже він не мерзнув? Попри кований радіатор у кабінеті стояв крижаний холод.
— Куди воно виходить? — запитала Офелія, указуючи пальцем на вікно.
Вона одразу приклала руку до горла. Голос звучав хрипко й нагадував скрегіт іржавого заліза. Ангіна й Мі-мова німота погано позначилися на голосових зв’язках.
Почувши її, Торн здивовано вигнув пошрамовану брову — лише цей мімічний прояв оживив його незворушне довгасте обличчя. Може, Офелія сама собі це вигадала, але зараз він здавався їй іще жорсткішим, ніж зазвичай.
— Надвір, — нарешті відповів він.
— Справді надвір?
— Справді.
Офелія піддалася спокусі: залізла на канапу, як дівчинка, і припала носом до віконця. У ньому стояла подвійна шибка, але скло все одно було холодне як лід. Глянувши вниз, вона побачила обриси валів, арок та веж, і в голові в неї запаморочилося. Там навіть розкинулася стоянка для гвинтокрилів! Рукавичкою Офелія витерла пару від свого дихання, а коли побачила шматок нічного неба крізь мереживо інею та бурульок, то їй перехопило подих. Серед зірок крутилися якісь чудернацькі завитки, залишаючи по собі кольорові шлейфи. Отже, це й було полярне сяйво?
«Як давно я не бачила неба?» — подумки зачудовано спитала вона себе.
Їй раптом здавило горло, і не лише від застуди. Вона згадала всі зоряні ночі, якими ніколи не знаходила часу помилуватися у своїй маленькій Долині.
Офелія геть забула б про Торна в себе за спиною, якби хід її роздумів не перервав різкий телефонний дзвінок. Наречений зиркнув на неї, поглядом вимагаючи, щоб вона не виказувала своєї присутності, а тоді підняв слухавку.
— Так? Пройшла? Чотири години. Буду.
Поклавши слухавку на держак, він знову глянув на Офелію. Вона хотіла пояснень, але Торн стояв, спираючись на письмовий стіл, склавши руки на грудях, немовби сам чекав того самого від неї. Під його поглядом вона знайшла в кишені уніформи печатку, поклала її на стіл і прокашлялася, щоб голос звучав ясніше:
— Ваша тітка була не в захваті від виявленої вами ініціативи. Правду кажучи, мені вона теж не дуже сподобалася, — додала Офелія, згадавши проведені в залі очікування години. — Чи не простіше було б зателефонувати в Місяцесяйво?
Торн роздратовано пирхнув своїм великим носом.
— Телефонні лінії в Небограді ненадійні. І поговорити я хотів не зі своєю тіткою.
— Що ж, слухаю вас.
Офелія мимоволі сказала це холоднішим тоном, ніж їй хотілося. Безумовно, у Торна мали бути вагомі причини, щоб організувати цю зустріч, але все одно вона почувалася ні в сих, ні в тих. Він постійно щось приховував — от і має результат.
— Від цього маскараду мені незручно, — повідомив Торн, глянувши на годинник. — Зніміть, будь ласка.
— У мене лише сорочка під лівреєю, — відповіла Офелія, крутячи в руках ґудзик коміра.
Їй одразу стало соромно, що вона виказала свою цнотливість. Саме такої розмови з Торном вона всіляко хотіла уникнути. Хай там як, цьому чоловікові було цілком байдуже до таких ситуацій. Клацнувши кришкою годинника, він указав їй поглядом на шафу за письмовим столом.
— Пальто візьміть.
«Зробіть це, зробіть те...» У деяких питаннях Торн був гідним племінником своєї тітки. Офелія обійшла важкий дерев’яний стіл і відчинила дверцята шафи. Вона побачила там лише Торнові речі, надміру строгі й завеликі.
Не знайшовши нічого кращого, вона зняла з вішака довге чорне пальто.
Позирнула на Торна, щоб переконатися, що він не підглядає, але він демонстративно стояв спиною до неї. Галантно? Іронічно? Байдуже?
Розстебнувши ліврею, Офелія накинула пальто. Вона глянула на своє відображення у дверцятах шафи й насупилася. Така худенька в цьому завеликому пальті, вона здавалася дитиною в одязі дорослого. Потріскані губи, червоний ніс — обличчя справді мало жахливий вигляд. Темні кучері погано трималися в шиньйоні й спадали на щоки, підкреслюючи блідість шкіри. Навіть крізь сірі окуляри видно було темні кола під очима. Офелії стало так шкода себе, що власна сором’язливість здалася ще безглуздішою.
Від виснаження вона не могла триматися на ногах, тому сіла за письмовий стіл. Ноги не сягали підлоги: стілець робили на Торнів зріст.
— Слухаю вас, — повторила вона.
Стоячи навпроти неї і спираючись на стільницю, він вийняв з кишені куртки якийсь папірець і штовхнув через письмовий стіл до Офелії.
— Читайте.
Не знаючи, що й подумати, вона закасала надто довгі рукави пальта й взяла прямокутний аркуш. Телеграма?
МСЬЄ ТОРН ІНТЕНДАНТСТВО НЕБОГРАД ПОЛЮС ЖОДНОЇ ЗВІСТКИ ВІД ТЕБЕ ПІСЛЯ ВІД’ЇЗДУ МОГЛА Б ХОЧ НА ЛИСТИ ВІДПОВІДАТИ МАМА СЕРДИТЬСЯ НА ТВОЮ МОВЧАНКУ ТА НЕВДЯЧНІСТЬ РОЗРАХОВУЄМО НА ЛИСТИ ВІД РОЗЕ-ЛІНИ АҐАТА
Офелія кілька разів перечитала текст. їй аж забракло повітря.
— Доволі неприємно, — зазначив Торн голосом, який нічого не виражав. — Ваші Настоятельки припустилися помилки, повідомивши вашій родині цю адресу. Мені аж ніяк не можна писати в інтендантство, а тим паче телеграми надсилати.
Офелії довелося підвести голову, щоб через стіл поглянути йому у вічі. Цього разу вона по-справжньому розлютилася. За пошту відповідав він. З його вини вона вважала, що сім’я забула її, а батьки тим часом не могли місця собі знайти від тривоги.
— Про які це листи говорить моя сестра? — сердито промовила вона. — Ви ніколи нічого не передавали мені. Чи відправили ви бодай ті, що ми вам довірили?
Мабуть, вона здавалася по-справжньому лютою, бо Торн втратив притаманну йому незворушність.
— Я б не міг бути таким недбалим і загубити всі ці листи, — пробуркотів він.
— Тоді хто розважається, перехоплюючи наше листування?
Торн підняв кришку годинника й знову закрив її. Офелію вже почало дратувати, що він постійно стежить за часом.
— Не знаю, але явно хтось дуже вправний. Контроль за доправленням пошти належить до моїх повноважень. Якби не ця телеграма, я б навіть не дізнався, що листи зникли.
Офелія прибрала за вухо пасмо волосся, що впало на ніс.
— Дозволите мені прочитати її?
Ці слова могли збити з пантелику, але Торн одразу зрозумів, про що вона.
— Я не власник цієї телеграми. Ви не повинні питати в мене дозволу.
Офелія насупилася під своїми окулярами. Звідки він дізнався? О, так, вони з тіткою Розеліною говорили про це у гвинтокрилі за обідом з помічником капітана. Отже, Торн, хоч і здавався зверхнім та відстороненим, насправді уважно все слухав.
— Ви торкалися її останнім, — пояснила вона. — Мені доведеться розпочати читання з вас — іншого виходу немає.
Схоже, ця звістка не сподобалася Торну. Він кілька разів відкрив і закрив кришку годинника.
— Печатка на телеграмі справжня, — сказав він. — Сумніваюся, щоб її підробили, якщо вас непокоїть саме це.
Торнові очі у світлі лампи на столі блищали якось дивно, мов два шматки металу. І щоразу, коли він дивився на неї, як-от зараз, їй здавалося, ніби він намагається прорватися їй аж у душу.
— Сподіваюся, ви не ставите під сумнів моїх слів, — урешті промовив він зі своїм грубим акцентом. — Може, ви радше мене прочитати намагаєтеся?
— Ви надто високої думки про мене, — похитала головою Офелія. — Читач не може глибоко цізнати психологію людей. Я здатна вловити лише плинні стани свідомості, побачене, почуте, відчуте вами на дотик, поки ви тримали в руках цей предмет, але запевняю вас, що все це дуже поверхневе.
Офелія ніколи не вміла говорити переконливо. Торців годинник відбивав час: «Тік-так, тік-так, тік-так».