Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 47)

Барон вийняв з капелюха записник таким самим жестом, яким штукарі витягують білого кролика.

—    Ми все миттю владнаємо. Чи могли б ви повідомити мені розмір нареченої?

Поза сумнівом, Офелія ще ніколи в житті не відчувала такого сорому. Вона хотіла провалитися крізь килим.

—    Мене це не цікавить, — твердо промовив Торн голосом, у якому вчувалося відлуння бурі.

Змащені бріоліном баронові вуса опустилися, усмішка згасла. Він закліпав татуйованими повіками, а потім склав записник.

—    Воля ваша, мсьє інтенданте, — сказав він, і від його м’якого тону стало лячно.

Він застібнув валізу зі стрічками й поскладав усі капелюхи в скриню. Офелія була впевнена, що Торнова поведінка страшенно обурила його.

—    На все добре, — тихо промовив Мельхіор жінкам.

Коли він пішов, у будуарі запала ніякова тиша. Сховавшись за спідницею старшої сестри, маленька Лада бридливо позирала на Торнові шрами.

—    Ще більше схуднув, — докірливо сказала Беренільда. — Ти на всіх цих бенкетах з міністрами не знаходиш часу поїсти?

Деліція підморгнула сестрам і підійшла до Тернового крісла, пустотливо всміхаючись.

—    Мсьє Торн, нам кортить познайомитися із цією дівчинкою з Аніми, — протуркотіла вона. — Ви її ховаєте?

Офелія занепокоїлася, що тільки й говоритимуть про неї. Вона сподівалася, що в цій розмові не вирине її зустріч з Арчибальдом. Замість відповіді Торн лише поглянув на годинник, тому Деліція, набравшись сміливості, нахилилася до нього. Її біляві кучері тріпотіли від кожного руху голови.

—    Ви бодай могли б сказати нам, на що вона схожа?

Торн так зиркнув в очі Деліції, що її усмішка миттю зів’яла.

—    Я міг би сказати вам, на що вона не схожа.

Офелія під своєю незворушною маскою Міма скинула бровами. Про що це він?

—    Мушу повернутися до своїх обов’язків, — сказав Торн, клацнувши кришкою годинника.

Він підвівся і двома великими кроками вийшов з кімнати. Офелія зачинила за ним двері, не знаючи, що й думати. Якщо він посидів тут так недовго, то навіщо взагалі приходив?

Одразу знов полилася розмова, ніби ніщо її і не переривало.

—    Мадам Беренільдо! Чи погодилися б ви зіграти з нами в опері навесні?

—    Ви були б чудова в ролі красуні Ізольди!

—    До того ж на виставу завітає монсеньйор Фарук. Ви могли б нагадати йому про себе!

—    Мабуть, — відповіла Беренільда, махаючи віялом і майже не слухаючи.

«Чи, бува, не сердиться вона?» — подумала Офелія, прочищаючи собі ніс. Причину вона зрозуміла пізніше, коли Беренільда віялом указала на підлогу.

—    Що це я бачу на килимі?

Офелія сіла навпочіпки біля Торнового крісла й узяла в руки красивий брусочок срібла.

—    Печатка інтендантської служби, — сказала Світо-світла. — Мабуть, вашому вельмишановному племінникові страшенно прикро було загубити її.

Офелія не знала, що робити далі, тож Беренільда роздратовано тицьнула в неї віялом.

—    Чого чекаєш? Віднеси йому!

ІНТЕНДАНТСТВО

Офелія дивилася на бліде, невиразне обличчя Міма в настінному дзеркалі. У залі очікування не лишилося нікого, крім неї та якогось аристократа. Він жмакав у руках свій циліндр і час від часу нетерпляче позирав на двері з матового скла, що відділяли від секретаріату. Офелія, не виказуючи себе, спостерігала за ним у дзеркало. Цей чоловік, як і багато Міражників, справляв враження своєю поставою, що у вузькому піджаку здавалася аж перетягнутою. На обох повіках тріпотіли чорні цятки татуювань. Прийшовши, він тільки те й робив, що позирав на годинник на каміні. Дев'ята двадцять. Дев’ята сорок. Одинадцята п’ятдесят п’ять. Чверть на першу.

Офелія стримала зітхання. Він принаймні не від самого ранку чекав. Спершу вона блукала незліченними ліфтами, а потім цілий день стовбичила тут. Вона почувалася такою виснаженою, що в очах розпливалося попри окуляри. Консультантів приймали за рангом, а лакеїв — найостаннішими. Офелія намагалася не дивитися на порожні крісла, а також столик із печивом і кавою, бо не мала права навіть наближатися.

Вона могла б просто залишити печатку у секретаріаті, але знала, що не треба цього робити. Якщо Беренільда так роздратувалася, то це тому, що Торн навмисне «загубив» печатку, бо хотів нової зустрічі.

Скляні двері нарешті відчинилися. Вийшов якийсь чоловік і люб’язно вклонився своєму товаришеві, який досі сидів у залі очікування.

—    На все добре, шановний віцепрезиденте, — сказав секретар. — Мсьє раднику, гірошу за мною.

Міражник увійшов до секретаріату, щось невдоволено пробуркотівши, і Офелія лишилася сама. Терпець у неї зрештою урвався, і вона, ухопивши чашку з кавою, вмокнула туди шматок печива й сіла в перше-ліпше крісло. Кава вже вистигла, і ковтати було боляче, але страшенно хотілося їсти. Змолотивши все печиво, що лежало на столику, Офелія прочистила ніс і одразу заснула. 

Їй довелося миттю підхопитися, коли за годину прочинилися двері й звідти вилетів радник, ще більш невдо-волений, аніж коли заходив туди. Секретар зачинив за ним двері, навіть не глянувши на Офелію.

Не знаючи, що робити, вона трохи почекала, а потім постукала кілька разів, щоб нагадати про себе.

—    Чого тобі? — запитав він, висунувшись.

Офелія знаком показала, що не може розмовляти, і тицьнула рукою в напрямку секретаріату. Вона хотіла увійти, як усі, хіба не зрозуміло?

—    Мсьє інтендант повинен перепочити. Я не стану його турбувати заради лакея. Якщо маєш листа, дай мені.

Офелія повірити не могла. Вона стільки годин стовбичила тут, а їй навіть не зроблять таку ласку й не пустять усередину? Вона похитала головою і вперто показала на двері, які секретар заступив ногою.

—    Ти що, не лише німий, а ще й глухий? Тим гірше для тебе.

І він ляснув дверима перед носом в Офелії. Можна було залишити печатку в залі очікування і повернутися ні з чим. Але ж ні. Вона почала сердитися. Торн хотів, щоб вона прийшла аж сюди? Що ж, нехай сам розбирається з наслідками.

Вона почала гатити руками в скло, аж поки по той бік не виринув силует секретаря без перуки.

—    Забирайся, бо жандармів покличуі

—    Що тут таке?

Офелія впізнала жорсткий Торнів акцент.

—    О, ми потурбували мсьє? — пробелькотів секретар. — Не тривожтеся, будь ласка. Я зараз копняками вижену цього хама.

Офелія побачила крізь скло, як силует секретаря відштовхнула висока й худа Торнова постать. Коли він розчахнув двері й наставив на неї свій різко окреслений профіль, їй на мить здалося, що він міг не впізнати її. Звівши вгору підборіддя, вона зазирнула йому в очі.

—    Нахаба! — завищав секретар. — Просто нечувано! Я зараз викличу жандармів.

—    Це посильний моєї тітки, — проскреготав Торн крізь зуби.

Секретар розгубився, але потім опанував себе, удаючи безмежне засмучення.

—    Як бачить мсьє, я цього не знав. Це прикра помилка.

Офелія здригнулася, коли Торн поклав їй на потилицю свою велику крижану руку й підштовхнув у ліфт, розташований у глибині секретаріату.

—    Вимкніть зайві лампи: я вже нікого сьогодні не прийматиму.

—    Так, мсьє.

—    А мої завтрашні зустрічі?

Натягнувши великі окуляри з товстими скельцями, секретар перегорнув кілька сторінок записника.

—    Мені довелося їх скасувати, мсьє. Коли вельмишановний віцепрезидент виходив від вас, він лишив запрошення: о п’ятій годині ранку відбудеться нарада міністрів.

—    Ви отримали від шеф-кухаря список запасів у льохах та підвалах?

—    Ні, мсьє.

—    Цей документ потрібен мені для наради. Знайдіть його.

—    Підвали, мсьє?