Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 46)

Усі жінки привітали його оплесками. Барон Мельхіор, Міражник з огрядним черевцем, заснував власний дім мод. Жодна уява не могла вигадати таких ілюзій, як тканини, якими він оздоблював свої вироби. Що сміливіше він діяв, то більше йому щастило. Казали, що в нього золоті руки. Штани з різними візерунками, що змінюються протягом дня, — творіння Мельхіора. Музичні краватки для особливих нагод — теж Мельхіор. Жіноча білизна, що ставала невидимою рівно опівдні, — теж він.

—    Мені до вподоби ось цей шовковий домашній чепчик із сіточкою, — похвалила Беренільда.

Її сукні були скроєні так, щоб приховати живіт, але попри це вагітність ставала дедалі помітнішою. Офелія стежила за нею, стоячи в кутку. Ця вдова аж сяяла, випромінюючи вроду. Як їй це вдавалося за її шаленого життя?

—    Ви справді знаєтеся на речах, — відповів Мельхіор, пригладжуючи свої напомаджені вуса. — Я завжди вважав, що ви виняток у своїй родині, мадам. У вас чудовий смак, притаманний Міражникам!

—    Ой, бароне, не варто нікого кривдити, — мелодійно розсміялася Беренільда.

—    А от і сьогоднішні новини!

І Розрада взяла газету з таці Офелії, елегантно вмостилася в глибокому кріслі, але одразу насупилася.

—    Схоже на те, що ця газета надто близько познайомилася з праскою.

—    Міме, сьогодні ти позбавлений перерви, — оголосила Беренільда.

Офелія навіть не чекала іншого: вона не мала ілюзій щодо себе. Розливаючи всім чай, тітка аж заціпеніла від люті. Вона тримала на Беренільду зло за кожне покарання своєї племінниці.

—    Ось лишень послухайте! Вони про це написали! — пирхнула Розрада, зарившись у газету своїм гарним носиком. — «Виїзди карет у садах Місяцесяйва завжди вражали. Учора графині Інґрід не пощастило, і вона показала це на своєму прикладі. Чи то карета була завелика? Чи то графиня впрягла надто норовливих жеребців? Ніщо не могло спинити їх. Ані батіг, ані вуздечка, і графиня пролетіла широкою алеєю, мов вихор, що його здійняла буря, і зчинила неймовірний галас, благаючи про допомогу». Стривайте, не смійтеся, найкраще наприкінці! «Чи то ворота були занизькі, чи то карета зависока, але їй знесло дах. Ми довго тут це описуємо, але насправді все сталося миттєво. Шалена поїздка, на щастя, добре закінчилася, і графиня відбулася чималим переляком та ще трохи забилася».

—    Як це жалюгідно! — сказала Мелодія.

—    Якби від сорому вмирали... — зітхнула Грація, не договоривши.

—    Наступного разу вона приїде в скромнішій кареті, — по-філософськи підсумувала Світосвітла.

—    Або візьме стриманіших жеребців, — докинула Де-ліція.

Арчибальдові сестри так сміялися, що довелося їм діставати хусточки. В Офелії гуло в голові. Цей щебет здавався їй смертельно нудним. Беренільда, яка прихильно дивилася на веселощі дівчат, помахала перед собою віялом.

—    Ну ж бо, любі мої, не варто аж так сміятися з нещасливої пригоди цієї бідолашної Інґрід.

—    Дуже слушне зауваження, — погодилася Ждана. — Заспокойтеся трохи, дурненькі, — порадила вона ущипливим тоном. — Хай там як, а графиня — наша гостя. Ми самі її запросили.

Арчибальдові сестри недарма носили свої прізвиська. Ждана постійно казала щось виважене, Розрада сміялася з усього, Мелодія скрізь бачила привід поговорити про мистецтво, Світосвітла засліплювала всіх ясністю своїх розумних суджень, а Деліція все розглядала з позиції чуттєвих задоволень. Що ж до маленької Лади, то дівчинка була така мила, що навіть найнеприємніші слова, вилітаючи з її вуст, здавалися перлинками.

Павутина... Це слово набирало об’ємного значення, коли бачила їх разом.

Попри всі відмінності віку й характеру здавалося, що сестри — насправді одна людина. Досить було комусь із них простягнути руку, й інша одразу передавала пудреницю, рукавички, щипчики для цукру, не відволікаючись від того, що робила в той момент. Досить було одній з них почати речення, інша закінчувала його, наче так і треба. Часом усі вони починали хором сміятися без видимої причини. Іноді, навпаки, вони шарілися від сорому, і жодна не могла продовжити розмову — зазвичай таке траплялося, коли Арчибальд «відвідував» одну з гостей у палаці.

Арчибальд...

Після побаченого в бібліотеці Офелія вже не могла боротися з якимось невиразним побоюванням. Вона відчувала, що доступилася до чогось дуже важливого, але не могла про це говорити ні з ким, а надто — з Бере-нільдою. Що довше вона думала, то сильніше переконувалася: фаворитка організувала Ториів шлюб для того, щоб відвоювати собі місце біля Фарука.

—    Бароне, можна подивитися на стрічки? — солодким, як завжди, голосом озвалася Лада.

Мельхіор поставив чашку й широко всміхнувся — аж настовбурчилися незавиті вуса.

—    Мадемуазель, я чекав, коли ви спитаєте. Створюючи нову колекцію, я думав саме про вас.

—    Про мене?

Лада радісно скрикнула, коли барон розщепив свою валізу для зразків. На чорній оксамитовій підкладці кожна кольорова стрічка мала подобу кольорового метелика, що тріпотів крилами. Дівчинка вирішила переміряти геть усе.

—    Принесіть велике дзеркало.

Отупіла від виснаження, Офелія не одразу зрозуміла, що звертаються до неї.

—    Віддавати накази чужим слугам — поганий тон, — зауважила Ждана.

—    Моя челядь до ваших послуг, люба, — промовила Беренільда, ніжно гладячи дівчинку по голові. — Цей лакей мені зараз не потрібен.

Дзеркало було важке, як свинець, однак Лада поводилася так само безжально, як Беренільда.

—    Ні, не ставте, — наказала вона. — Тримайте ось так, на висоті мого зросту. Ні, не нахиляйте, краще станьте на коліна. Ось так і стійте.

Лада зверталася до неї ніжним голосом, немовби робила Офелії велику ласку цими вимогами. Довге, невимовно м’яке волосся, перламутрова шкіра, ясні, мов чиста вода, очі... Вона вже зараз залюбки використовувала свої чари. Офелія лишалася байдужою до них, бо встигла побачити кілька сповнених люті істерик і знала, що хороші манери — лише позолота, яка відлущується, коли бодай щось іде не так. Вона щиро співчувала її майбутньому чоловікові.

Тримаючи в руках дзеркало, Офелія боролася з нестерпним бажанням чхнути, а дами розмовляли, сміялися, пили чай і міряли капелюшки.

—    Мадам Беренільдо, відішліть свого лакея геть, — промовив раптом Мельхіор, затуляючи ніс хусточкою. — Він лише те й робить, що кашляє та шморгає носом. Це огидно.

Якби Офелія могла заговорити, вона перша погодилася б з бароном, але Беренільда не встигла відповісти: у двері делікатно постукали.

—    Іди відчини, — скомандувала вона.

В Офелії вже ноги заніміли. Вона з радістю поставила важке дзеркало. Відчинивши двері, вона так здивувалася, що аж забула вклонитися. Перед нею, скований своєю уніформою, в еполетах з китицями, ще худіший і похмуріший, ніж зазвичай, вищий за неї на дві голови, стояв Торн і заводив свій годинник.

Він увійшов, навіть не глянувши на Офелію.

—    Пані... — привітався він, ледь розтуливши вуста.

У маленькому будуарі запала тиша. Усі були приголомшені. Беренільда припинила гратися з віялом, на тітку Розеліну від подиву напала гикавка, сестри вклякли на місці із чашками в руках, а Лада кинулася до старшої сестри й сховала обличчя в її спідниці. Цей мовчазний велетень самою лише своєю присутністю зруйнував чари жіночого затишку. Торн був такий високий, що штучний сніг під стелею кружляв у нього перед очима, наче рій білих мух.

Беренільда отямилася першою.

—    Що за манери! — промовила вона зі своїм чарівним хрипким акцентом. — Ти заскочив нас зненацька, а мав би попередити.

Торн знайшов крісло, не захаращене ані подушками, ані мереживом, і сів, зігнувши довгі, мов у лелеки, ноги.

—    Я заносив документи до кабінету посланника й скористався із цієї нагоди, щоб завітати до вас, тітонько. Я не заберу багато вашого часу.

Почувши ці слова, усі Арчибальдові сестри полегшено зітхнули. Що ж до Офелії, то вона страшенно мучилася, намагаючись грати свою роль, непорушно стояти в кутку й не дивитися на обличчя Торна. Вона чула, що її нареченого не дуже полюбляють, але переконатися в цьому на власному досвіді — інша річ. Чи знав він, хто ховається в подобі Міма? Чи здогадувався, що в будуарі його наречена, яка мовчки дивиться на те, як холодно його приймають?

Здавалося, Торн був байдужий до цієї атмосфери. Прилаштувавши на колінах теку з документами, він розпалив люльку, попри те що всі навколо обурено закашляли. Позирком з-під насуплених брів відмовився від чаю, який запропонувала тітка Розеліна. Офелія зараз не змогла б визначити, хто з них більш невдо-волено закопилив губу.

—    Мсьє інтенданте! — усміхнувся барон Мельхіор. — Мені так приємно бачити вас! Уже кілька місяців намагаюся потрапити до вас на аудієнцію.

Торн позирнув на нього холодним сталевим поглядом, від якого багато хто розгубився б, натомість барон продовжив, радісно потираючи руки, унизані перснями:

—    Чи знаєте ви, що всі з нетерпінням чекають вашого весілля? Таку церемонію не можна організувати в останній момент. Я впевнений, що для чоловіка, який усе планує, це очевидно. Беру на себе зобов’язання витворити для обраниці вашого серця найчарівніше вбрання нареченої!

Офелія ледь не привернула увагу всіх, але все-таки стримала напад кашлю.

—    Я обміркую це, коли настане час, — похмуро озвався Торн.