Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 45)

—    А мені казали, що ви найкращий у цій галузі! — розчаровано зітхнув Арчибальд. — Ми обоє гаємо час, мсьє. Дозвольте провести вас.

Офелія сховалася за мармуровим бюстом, і двоє вийшли з бібліотеки. Щойно за ними зачинилися двері, вона навшпиньках прокралася до пюпітра. На ньому лежала велетенська книга, страшенно схожа на ті, що зберігалися в Архівах Артеміди. Кінчиками пальців у читацьких рукавичках Офелія обережно перегорнула кілька сторінок. Таке саме загадкове мереживо арабесок, така сама текстура шкіряної обкладинки. Експерт мав рацію: ця копія була маленьким шедевром.

Отже, на інших ковчегах також існували Книги? Якщо вірити цьому коротуну-чужоземцю, то кожен Дух родини мав примірник, а з Арчибальдових слів випливало, що володарю Фаруку страшенно кортить розшифрувати власний...

Офелію охопило якесь тривожне передчуття. Частинки запаморочливої головоломки почали ставати на місце. Вона не сумнівалася, що «конкурентка», про яку говорив Арчибальд, це Беренільда. Проте час і місце не спонукали до подальших міркувань. Інтуїція підказувала, що вона почула таке, чого не повинна була чути, — отже, лишатися тут стало небезпечно.

Ступивши до дверей, Офелія не змогла повернути ручку й зрозуміла, що двері замкнули. Вона шукала поглядом вікно чи службовий вихід, але ця бібліотека не була схожа на інші знайомі їй приміщення. Тут навіть каміна не було. Світло лилося зі стелі, де ілюзія (до речі, доволі вдала) відтворювала схід сонця над морем.

Вона почула, як калатає в неї серце, і нараз зрозуміла, що тут панує якась надприродна тиша. Крізь стіни не чутно було метушні слуг. Офелія врешті почала стукати у двері, щоб сповістити про свою присутність. Її удари не відтворювали жодного звуку, немовби вона гатила кулаками в подушку.

Подвійна зала.

Ренар їй про такі вже розповідав. Тут в одному просторі поєднувалося два місця, і тільки Арчибальд мав ключі до обох. Офелія потрапила в пастку потаємної бібліотеки. Сівши на стілець, вона спробувала привести думки до ладу. Виламати двері? Вони нікуди не вели. Почасти вони були тут, а почасти — ні. Не можна скористатися тим, чого не існує. Чекати, коли повернеться Арчибальд? А раптом він іще протягом кількох тижнів сюди не зайде?

«Треба знайти дзеркало», — вирішила Офелія, підводячись.

На жаль, ця бібліотека була обставлена доволі скромно порівняно з іншими приміщеннями. Місяцесяйва.

Вона не намагалася ані потішити чийсь смак, погляд, ані вдовольнити зір грою світла. Розшукати тут дзеркало було годі й сподіватися. На поличках лежало багато кишенькових люстерок, щоб розшифровути написані нав-спак тексти, але в них навіть рука Офелії не пролізла 6.

Урешті вона знайшла посріблену тацю, на якій стояли пляшечки із чорнилом. Знявши їх, дівчина протерла поверхню носовичком і змогла побачити своє відображення. Таця була вузька, але протиснутися крізь неї можна було б. Офелія прихилила її до однієї з полиць. Арчибальд неодмінно мав замислитися, побачивши тацю в такому незвичному місці, але що вдієш?

Ставши на коліна на килим, Офелія уявила собі свою кімнату в дортуарі й опустила голову до таці. Вона ледь не зламала собі носа, окуляри ляснули, а від удару головою розлігся гул. Офелія, скривившись від болю, поглянула на обличчя Міма навпроти. Воно нічого не виражало. То їй несила пройти?

«Проходження крізь дзеркала неможливе без зіткнення із собою віч-на-віч, — казав колись двоюрідний дідусь. — Хто сповиває обличчя вуалями, хто бреше собі й бачить себе ліпшим, ніж насправді є, нізащо цього не зможе зробити».

Офелія зрозуміла, чому дзеркальна поверхня відштовхнула її. Вона мала на собі обличчя Міма й грала чужу роль. Розстебнувши ліврею, поглянула на своє старе, добре їй відоме відображення. Від удару в неї почервонів ніс і перекосило окуляри. Кумедно було дивитися на власне ошелешене обличчя, сплутане волосся, сором’язливі вуста, темні кола під очима. Може, не довершена подоба, але принаймні її власна.

Затиснувши під пахвою ліврею Міма, Офелія цього разу змогла пролізти в тацю. Вона незграбно опустилася на підлогу помешкання на вулиці Лазень, 6 і одразу ж одягнула на себе свою форму. Руки тремтіли, як осикове листя на вітрі. Цього разу вона врятувалася дивом.

Коли Офелія піднялася в апартаменти на найвищому поверсі замка, Беренільда, лежачи у ванні, невдоволено зиркнула на неї.

—    Не минуло й року! Мені довелося відправити Розеліну шукати тебе, а мене тут навіть немає кому вдягнути. Може, ти ще й збірку поезій забув мені принести? — саркастично поцікавилася вона, киваючи на порожні руки Міма.

Офелія швидко озирнула покої, щоб пересвідчитися, що вони тут лише вдвох, а тоді повернула ключ у дверях. Набридлива мелодія програвача в передпокої змовкла: Офелія з Беренільдою опинилися в іншому просторі.

—    Хто я для вас? — глухо запитала Офелія.

Гнів Беренільди миттю згаснув. Вона розкинула свої гарні, укриті татуюваннями руки по краях ванни.

— Що?

—    Я не гарна, не могутня, не красуня, і ваш племінник не любить мене, — назвала по порядку Офелія. — Навіщо змушувати його одружуватися зі мною, якщо навіть моя присутність завдає вам стільки клопоту?

Беренільда на мить завмерла, ошелешена тим, що почула, а тоді мелодійно розсміялася, і на порцеляну ванни полетіли пінні бризки.

—    Що за трагедію ви подуміси розігруєте, дівчинко моя? Я вибрала вас випадково, могла взяти вашу сусідку замість вас. Не будьте дитиною і допоможіть мені підвестися. Ця вода скоро кригою візьметься!

Офелія одразу розпізнала брехню. Поняття випадковості не входило до придворного лексикону. Монсеньйор Фарук шукав людину, здатну розгадати його Книгу, а Беренільда, можливо, уже знайшла її.

ВІЗИТ

— Не ганьбіть свою професію, юначе, — прожебонів Ґюстав.

Офелія подивилася на брунатний слід, що лишився на папері від її праски. З усіх повсякденних важких обов’язків найневдячнішою роботою для неї було прасування газет. Слугам у вестибюль щоранку привозили стос газет, а лакеї мали поскладати їх заново так, як було б зручніше для господарів. Офелія зазвичай спалювала по три-чо-тири, перш ніж правильно скласти бодай одну. Ренар зазвичай робив це замість неї, але сьогодні він мав зелений пісочний годинник, тому насолоджувався заслуженим відпочинком. А Офелії не щастило, тож саме сьогодні вранці мажордом прийшов перевірити їхню роботу.

— Ви ж розумієте, що я не стану терпіти такого нищення речей, — сказав він, широко всміхаючись. — Відтепер ви не працюватимете з пресою. Але сьогодні віднесіть мадам Беренільді результат своєї незграбності. Якщо язика не маєте, спробуйте відростити собі бодай хоробрість.

Захихотівши, Ґюстав подрібушив геть. Мажордом уже не вперше знущався так з Міма. Під його солодкавою манерою спілкування крилося бажання принижувати й викривати нижчих за рангом. Зважаючи на перегар, криво пришпилену манишку й вдягнену навспак перуку, сам він справляв жалюгідне враження, але, за словами Ренара, довів до самогубства вже не одну людину.

Офелія почувалася надто виснаженою, щоб обурюватися. Прямуючи до білого будуару з напівспаленою газетою на таці, вона почувалася так, ніби її загорнули у вату. Бігаючи зі своєї кімнати, просоченої вогкістю, в оманливо-теплі коридори й недосипаючи, вона врешті захворіла на ангіну. Боліли голова, горло, вуха та ніс, і не було її шалика, щоб зігрітися. Якби вона не віддала всі пісочні годинники Ренару, з радістю відпочила б протягом дня.

Ідучи службовим коридором, Офелія намагалася розібрати великий шрифт заголовків підпаленої газети.

ЗАСІДАННЯ РАДИ МІНІСТРІВ ЗНОВУ ЗАКІНЧИЛОСЯ ПШИКОМ КОНКУРС ПОЕЗІЙ!

ГОТУЙТЕ ЧОРНИЛО, ДІТКИ!

КАРЕТІ ЗНЕСЛО ДАХ У МІСЯЦЕСЯЙВІ ВЕЛИКЕ ВЕСНЯНЕ ПОЛЮВАННЯ: ДРАКОНИ ВИГОСТРЮЮТЬ КІГТІ

Уже весна? Час так швидко проминув... Офелія перегорнула газету, щоб подивитися прогноз погоди. Мінус двадцять п’ять градусів. Термометр цього ковчега немовби застиг на цій позначці на багато місяців. Чи пом’якшиться клімат, коли повернеться сонце й зміниться пора року? У глибині душі їй не дуже кортіло це знати: кожен день наближав весілля, заплановане на кінець літа.

У безумному ритмі життя Торна Офелія майже не мала часу думати про нареченого й не мала сумніву, що й він так само нечасто згадує про неї. «Ваша доля справді турбує мене», — сказав він колись. Що ж, якщо він і турбувався про свою наречену, то лише на відстані. Відколи вони прибули до Місяцесяйва, він більше не з’являвся. Якби він цілковито забув про її існування, Офелія не здивувалася б.

Груди перехопило від кашлю. Вона почекала, поки напад минув, і штовхнула двері для слуг, що вели до білого будуара. Цей невеличкий жіночий салон був найзручніший і найвишукаиіший у всьому замку: суцільне мереживо, подушечки й м’які оксамити. Згідно з поетичною ілюзією, зі стелі падали сніжинки, які ніколи не долітали до килима.

Сьогодні в білому будуарі зібралися семеро Арчи-бальдових сестер з Беренільдою, щоб помилуватися новою колекцією капелюхів барона Мельхіора.

—    Дозволю припустити, що ось цей мав би сподобатися вам, мадемуазель, — сказав він Ладі, передаючи їй квіткову композицію. — Троянди квітнуть протягом усього балу, аж поки не розкриваються вповні. Я назвав це «Вечірнім цвітінням».