Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 66)

—    Здається, дух вашої тітки поринув в ілюзії.

Офелію ніби блискавкою вдарило. «Якщо пані Беренільда втратить свою дитину до настання вечора, у мене не буде причин шкодити вашій родичці».

Де вона чула ці слова? Хто їх промовив? Це ж був не Ґюстав? їй здавалося, що пам'ять аж бринить від напруження в спробах згадати щось суттєве.

—    Шевальє, — розгублено прошепотіла вона. — Він був з нами в ліфті.

Беренільда скинула бровою, покрутила в пальцях келих і почала спостерігати за грою світла крізь стінки келиха з горілкою.

—    Я знаю фірмовий почерк цього малого. Коли він так ув’язнює свідомість, звільнити її можна лише зсередини. Він захоплює жертву непомітно, проникає у свідомість і змушує її чинити так, щоб ілюзії зливалися з реальністю. Таким чином, жертва, нічого не підозрюючи, опиняється в пастці. Не хочу вас лякати, моя люба, але сумніваюся, що вашій тітці стане сили волі, щоб позбутися цього стану.

В Офелії все поплило перед очима. Лампи, диван і тітка Розеліна почали крутитися так, ніби світ ніколи не знав рівноваги.

—    Звільніть її, — тихенько попросила вона.

Беренільда роздратовано тупнула ногою.

—    Ви мене слухаєте, дурне дівча? Ваша тітка загубилася в глибинах власного розуму, і я тут нічого не вдію.

—    Тож запитайте в шевальє, — пробурмотіла Офелія. — Він же не міг зробити цього знічев’я? Він напевне хоче чогось від нас...

—    Із цим хлопцем не торгуються! — урвала її Беренільда. — Він ніколи не відмовляється від своїх намірів. Тож опануй себе, любонько. Пані Розеліна не страждає, а лам є чим перейматися.

Офелія із жахом спостерігала, як Беренільда дрібними ковтками допиває горілку.

—    Я щойно дізналася, що покоївка, яка грала вашу роль у маєтку, викинулася з вікна. Напад «тимчасового божевілля», — з іронією додала Беренільда. — Шевальє розкрив нашу таємницю і повідомляє про це. А ще це полювання, яке почнеться за кілька годин! — роздратовано зітхнула Беренільда. — Усе це так прикро.

—    Прикро... — недовірливо повторила за Беренільдою Офелія.

Через них загинула невинна дівчина, тітка Розеліна щойно вирушила в подорож в один кінець, а Беренільда вважала це просто прикрістю. Окуляри Офелії потемнішали, ніби раптово настала сповнена жахіть ніч. Це має бути просто страшний сон... А вранці виявиться, що покоївка жива. І тітка Розеліна зараз потягнеться, позіхаючи, і прийде до тями.

—    Кажу як є: мені вже уривається терпець, — видихнула Беренільда, роздивляючись сліди від макіяжу в ручному люстерку. — Я хотіла влаштувати все згідно з традиціями, але схоже на те, що ці заручини аж надто затягнулися. Я не можу дочекатися, коли Торн нарешті одружиться з тобою.

Вона знову піднесла келих до губ, але Офелія вихопила його й пожбурила на підлогу. За келихом полетіла ліврея. Дівчині кортіло позбутися образу Міма, який не розкривав справжнього виразу її власного обличчя.

Брови Беренільди здивовано злетіли на чоло, коли вона побачила справжню Офелію — змарнілу, прикриту лише сорочкою, з поплямованою синцями шкірою, закривавлену, зі скошеними окулярами.

—    Я навіть не уявляла, якої шкоди тобі заподіяли жандарми.

—    Скільки ще ви будете нами гратися?! — гнівно спитала Офелія. — Ми не ваші маріонетки!

Зручно вмостившись у кріслі, розпатлана й без макіяжу, Беренільда залишалася напрочуд спокійною.

—    То ось ви яка, коли вас підштовхнули до краю, — прошепотіла вона, дивлячись на друзки скла, що виблискували на килимі. — Чому ви вважаєте, що я вами маніпулюю?

—    Я підслухала ваші розмови, пані. І дізналася те, що ви так хотіли приховати від мене.

Розлючена Офелія звела догори руки й розчепірила пальці.

—    Ось чого ви жадали від самого початку. Ви влаштували племіннику заручини із чтицею, бо десь там, у тій Вежі, Дух родини забажав, щоб хтось розшифрував його Книгу.

Офелія почала говорити, і думки потяглися одна за одною, наче нитка з котушки, яку впустили на підлогу.

—    Двір непокоїть аж ніяк не наш шлюб! Усіх тривожить те, що саме ви дасте Фаруку найбажаніше для нього — когось, хто задовольнить його цікавість. Це ж зробить вас невразливою, еге ж? Дарує змогу позбавляти голови всіх, хто вам не подобається.

Беренільда, на губах якої застигла посмішка, не відповіла. Офелія безсило опустила руки.

—    У мене для вас погана новина, пані. Якщо Книгу Фарука зроблено з того самого матеріалу, що й Книгу Артеміди, її не можна прочитати.

—    Ні, можна!

Схрестивши руки на животі, Беренільда вирішила відкрити карти.

—    І доказом тому слугує факт, що її вже читали інші, — спокійно вела вона далі. — Ваші власні предки, моя люба. Це було дуже, дуже давно.

Офелія широко розплющила очі. Остання записка зі щоденника бабусі Аделаїди нараз зринула з її пам’яті. «Родольф нарешті підписав свій контракт із нотаріусом сеньйора Фарука. Професійна таємниця вимагає від мене мовчання, але завтра ми зустрінемося з їхнім

Духом родини. Якщо мій брат виступить переконливо, ми розбагатіємо».

—    З ким я підписую контракт? З вами, пані, чи з Духом вашої родини?

—    Нарешті ви зрозуміли! — зітхнула Беренільда, намагаючись не позіхати. — Правда полягає в тому, моя люба, що ви належите Фаруку більше, ніж Торнові.

Шокована Офелія пригадала таємничу скриньку, яку Артеміда подарувала для зміцнення союзу між двома родинами. Що було в тій скриньці? Прикраси? Коштовне каміння? Ні, поза сумнівом, щось менш коштовне. Така дівчина, як Офелія, не повинна коштувати занадто дорого.

—    Ніхто не питав моєї думки. Я відмовляюся.

—    Ваша відмова викличе гнів обох родин, — попередила Беренільда оксамитовим тоном. — Якщо, навпаки, ви діятимете так, як від вас очікують, то станете протеже Фарука, захищеною від усіляких витівок двору.

Офелія не повірила жодному слову Беренільди.

—    Ви сказали, що деякі з моїх предків уже читали його Книгу? Тож сьогодні ви покликали мене тому, що їхня спроба не була успішна.

—    Річ у тім, що їм ніколи не щастило зайти достатньо далеко й заглянути в минуле, — мовила Беренільда, сумовито всміхнувшись.

Тітка Розеліна поворухнулася на дивані. Схвильована Офелія схилилася над нею, але одразу зрозуміла: тітка продовжувала марити, пропускаючи звуки між довгими зубами. Офелія деякий час роздивлялася її воскове обличчя, а потім, насупившись, повернулася до Беренільди.

—    Я не розумію, чому саме я обрана для такої справи й чому ви хочете видати мене заміж, щоб досягти своєї мети.

Беренільда роздратовано й нетерпляче цокнула язиком.

—    Та тому, що ваші предки не мали ані вашого таланту, ані таланту Торна.

—    Таланту Торна? — спитала Офелія, дивуючись. — Ви маєте на увазі його кігті?

—    Ні, я маю на увазі його пам’ять.

Беренільда сіла в крісло й витягнула татуйовані руки на підлокітниках.

—    Страшну й невблаганну пам’ять, яку він успадкував від клану матері, від Літописців.

Офелія звела брови. Пам’ять Торна була його родинною силою?

—    Припустімо... — Вона затнулася. — Але я все одно не розумію, який стосунок читання Книги і його пам’ять має до нашого шлюбу.

Беренільда розсміялася.

—    Це ж цілком очевидно! Вам розповідали про церемонію Дару? Вона дає можливість поєднати родинні сили й проводиться лише з нагоди весіль, ба більше, весіль незвичайних. Читцем у Фарука буде Торн, а не ви.

Офелії потрібен був певний час, щоб збагнути те, що сказала Беренільда.

—    Ви хочете приєднати до його пам’яті мій талант чтиці?

—    Алхімія обіцяє хороший результат. Я переконана, що цей хлопець здатен на диво.

Офелія подивилася на Беренільду крізь окуляри. Тепер, коли гнів покинув її тіло, залишився тільки глибокий смуток.

—    Ви підступна жінка.

Гармонійні лінії обличчя Беренільди викривилися, очі широко розплющилися. Вона прикрила живіт руками, ніби захищаючись від можливого удару ножа.

—    Що я таке скоїла, що ви так жорстко засуджуєте мене?

—    І ви ще запитуєте? — здивувалася Офелія. — Я бачила вас в Опері, пані. Фарук кохає вас. Ви носите його дитину, ви його кохана жінка, і ви будете нею ще довго. То чому ж, навіщо вам залучати Торна до своїх інтриг?

—    Тому що це він так вирішив! — Беренільда струснула мокрим волоссям. — Я організувала ваші заручини винятково за його бажанням.

Офелії стало гидко від такої безсовісної брехні.