Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 41)
Офелія високо підняла підборіддя і подивилася йому прямо в очі. Вона все ще нічого не знала про цей світ, їй потрібен був провідник. Можливо, цей чоловік і не вартий довіри, та ще й може дати погану пораду, але звідки вона це знатиме, якщо не дасть йому шансу? Вона не могла просуватися вперед, ніколи нічим не ризикуючи.
І цього разу вона із задоволенням потиснула Ренару руку. Він стиснув її пальці, доброзичливо всміхаючись.
— Чудово! Я навчу тебе всього, ти не пожалкуєш. А тепер я тебе залишаю. Пробило північ. Мадам Кло-тильда чекає на мої послуги.
ДИТИНА
Коли Ренар пішов, Офелії здалося, що він забрав із собою той острівець тепла, що був у кімнаті. Холодна, сіра, замкнена, вона скидалася радше на камеру у в’язниці.
Офелія інстинктивно потягнулася до шиї, але старого доброго шалика там не було. Беренільда примусила спакувати його у валізу й залишити в маєтку. В Офелії на серці стало важко від самої лише думки про те, що вона ще багато місяців не побачить цього непосидючого пилосмока.
Вона підклала клинець під кульгаве ліжко і, видихнувши, впала на спину. Вона не стуляла повік, відколи Беренільда розбудила її вранці, о четвертій годині, щоб навчити правильно сидіти.
Роздивляючись павутиння на стелі, Офелія знову обмірковувала історії із цими пісочними годинниками. Предмети, що можуть перенести будь-куди за кілька годин... Вона припускала, що слуги отримують платню за роботу. Звісно, вона мало знала про гроші, бо на Анімі працювала безкоштовно. І все одно це здавалося справжнім шахрайством.
Офелія замислено поглянула на свої затягнуті в рукавички руки, піднявши їх над обличчям. Зараз їй як ніколи бракувало музею примітивної історії. Коли їй востаннє випадала нагода прочитати щось? Невже ці десять незграбних пальців, які нічого не вміють, окрім як проводити експертизу, відтепер підкорятимуться лише забаганкам Беренільди?
Офелія поклала руки на матрац. Її охопила ностальгія. Від самого прибуття на Полюс вона не отримала жодного листа від батьків, сестри чи двоюрідного дідуся. Чи про неї вже забули?
«Не варто мені тут затримуватися, — міркувала вона, розтягнувшись на ліжку. — Я можу знадобитися Беренільді».
Попри це вона безвладно віддалася звукам, що лунали в спальні. Квапливий цокіт підборів. Дзеленчання дзвіночків. Шум води у вбиральні за стінкою.
Стеля раптом поворухнулася і наїжачилася високими соснами. Павутиння перетворилося на дику хащу, яка розкинулася, скільки сягало око. Офелія знала, що за тим лісом є якась земля, потім море, а далі міста, неуппсоджені, без розломів, адже це був старий світ. Пейзаж став розмитим, і вдалині виринула висока худа постать. Якась сила потягнула Офелію проти її волі до цього чоловіка, який тицьнув їй під ніс годинник.
«Ваша доля справді турбує мене».
Офелія аж підстрибнула, коли прокинулася. Вона ошелешено поглянула на стелю своєї кімнати. Невже Торн справді міг таке сказати? Вона підвелася, і застогнали пружини ліжка. Знявши окуляри, дівчина протерла очі. Так, він сказав саме це. Отже, вона докладала надто великих зусиль, щоб усе лишалося на дні, але зараз воно вихоплювалося на поверхню, мов повітряна бульбашка. З Офелією завжди було саме так: вона реагувала трохи із запізненням.
Тепер вона нервово крутила окуляри в руках. Торн переймався її долею? Якщо так, то він це показував у дуже дивний спосіб. Вона й не знала, що про це думати.
Офелія раптом занепокоїлася: котра година? Вона знову нап’яла окуляри, що зникли на фальшивому білошкірому обличчі Міма. Просунувши голову в напів-прочинені двері, вона поглянула на годинник у коридорі.
Довелося довго вдивлятися в стрілки. Якщо вони правильно показували час, то зараз була п’ята ранку! Як вона могла стільки проспати, навіть не помітивши цього? їй здавалося, що вона ледве встигла стулити повіки.
Офелія зірвалася бігти, але одразу ж уповільнила кроки. Вона мало не забула ключ від дверей. Управитель дуже чітко все їй пояснив: без ключа вона не має права перебувати в Місяцесяйві.
Вона трохи поблукала в плетиві коридорів. Поспішаючи кудись, її штовхали слуги. Вона постійно потрапляла в глухі кути. Невже Арчибальдові гості ще не полягали о такій порі? Якщо знехтувати обов’язками, Беренільда запустить у неї кігті жорстокіше, ніж будь-коли.
Вона врешті знайшла гвинтові сходи і, ледь ступивши на нижню сходинку, опинилася нагорі. Офелія довго про це не думала, бо вже стала звикати до химерних перетворень тутешнього простору.
Сходи вивели її в довгий, без вікон службовий коридор. По одній зі стін тягнулися незліченні двері з табличками: «Музичний салон», «Будуар прянощів», «Курильня для чоловіків», «Курильня для чоловіків»... Проминаючи їх, Офелія зрозуміла, що цей коридор тягнеться навколо всього замку. Вона врешті наважилася вибрати двері з табличкою «Внутрішня галерея», а далі спробувала розібратися в плетиві проходів, але всі вони здавалися однаковими: лискуча паркетна підлога, красиві настінні дзеркала й оксамитові банкетки.
Офелія скинула бровами, побачивши в глибині альковів пари, що звивалися в пристрасних обіймах, а потім насупилася, коли побачила жінок у самих лише спідницях, що пройшли передпокоєм, голосно сміючись. Арчи-бальдове свято почало здаватися їй сумнівним.
Дівчина зазирала в кожні напівпрочинені двері, припадала обличчям до кожного віконечка. Великим столом спокійно походжали павичі. У театральній залі під овації глядачів двоє чоловіків розігрували пародійну дуель, водночас декламуючи вірші. У саду молоді аристократи розважалися автоперегонами серед квітників. Крізь густі випари курилень Офелія бачила, що багато хто з вельмишановних гостей розгубив свої перуки, а деякі, навпаки, не мали на собі нічого, крім них. У бібліотеці літні пані вголос читали розпутні книжки, і дівчина оці-пеніла, побачивши серед них Торнову бабцю, яка реготала разом з усіма. Вона ніде не бачила ані Беренільди, ані тітки Розеліни й не знала, радіти чи непокоїтися.
У всіх залах стовбичили жандарми в трикутних капелюхах та синьо-червоній формі. Вони лишалися насторожі, пильно в усе вдивлялися і нагадували іграшкових солдатиків. Офелія не розуміла, навіщо вони тут.
Увійшовши до гральної кімнати, вона полегшено зітхнула, побачивши тітку Розеліну (її легко було впізнати завдяки чорній сукні), яка спала на канапі. Офелія злегка поторсала її за плече, але не змогла розбудити. Повітря тут повнилося наркотичними випарами, очі защипало від сліз. Дівчина поглянула на картярів та більярдників: майже всі позасинали за своїми столами. Лакеї, тихі, мов тіні, пропонували найстійкішим коньяк та сигари.
Арчибальд лежав у кріслі, закинувши на спинку схрещені ноги й потягуючи кальян. Його погляд блукав десь у порожнечі задумливо й меланхолійно, без жодного сліду звичної усмішки. Офелія подумала, що цьому чоловікові ніколи й нізащо не довірятиме. Треба ж таке утнути — організовувати оргію на честь вагітної жінки!
У глибині кімната, напівлежачи на софі, Беренільда грала в шахи, сонними жестами переставляючи фігури. Офелія попростувала до неї. Нехай вона не могла говорити, але мала знайти спосіб переконати її повернутися до своєї кімнати разом з тіткою Розеліною, поки тут іще не почалися справжні неподобства. Уклонившись, вона клацнула підборами, як робили всі слуги, щоб сповістити про свою присутність, але Беренільда ледве глянула на неї і продовжила партію, ніби її тут не було.
Офелія почувалася, мов меблі.
— Обережно, шевальє, — солодким голосом прожебоніла Беренільда, висуваючи вперед свою туру. — Зараз вашій королеві буде непросто.
«Шевальє?» Лакеям не можна роздивлятися аристократів, однак Офелія не змогла стриматися, позирнула на сусіднє крісло й страшенно здивувалася. Суперник Беренільди (золотаві кучері, пухкі щоки, круглі окуляри) здавався безмежно засмученим. Він гриз собі нігті. З вигляду йому було не більше десяти років. Ніжки в пантофлях ледь торкалися підлоги. Що ця дитина робила тут о такій порі?
— Шах королю, — повідомила Беренільда.
Шевальє смачно позіхнув і перекинув свою фігуру тильним боком руки.
— Якби мене вчив мсьє Торн, — сказав він, ледве ворушачи язиком, — я грав би в шахи ліпше.
— Шевальє, я подбала про те, щоб ви мали найкращого наставника. Ваш успіх беззаперечний, запевняю. І, по щирості, я б жодній дитині у світі не побажала мати мого племінника за вчителя.
Умочивши в склянку з молоком печиво, шевальє почав гризти його, розсипаючи крихти на свої чудові оксамитові штанці.
— Перепрошую, мадам. Я цілком погоджуюся з вами й дуже вдячний за все, що ви робите для мене.
— Вам добре в дядька?
— Так, мадам. Він трохи недочуває, алея добре ладнаю з його собаками.
Офелія не вірила своїм очам, особливо зважаючи на те, що зовсім нещодавно вона бачила чоловіків та жінок, що поринули в розгул.
На неї вже почали діяти наркотичні випари цієї кімнати. Аж ніяк не хотілося впасти на канапу поруч із тіткою Розеліною. Вона могла покашляти, щоб нагадати Беренільді про себе, але, з іншого боку, боялася виказати себе. Коли сам шевальє звів на неї погляд очей за товстими, мов із пляшкового скла, окулярами, вона аж підстрибнула. Від повік і аж до брів тягнулося татуювання Міражників.
— Ви служите мадам? Працюєте в маєтку? Вам подобається моя кімната?