Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 42)
Офелія замість відповіді лише дурнувато кліпала очима. Отже, дитяча кімната належала йому? Що ж, допитливість шевальє бодай очутила Беренільду.
— Вибачайте, шевальє, але вже доволі пізно, — сказала вона, удаючи, що стримує позіхання. — Я чудово танцювала й розважалася!
— Мадам, — сказав хлопчик, ввічливо схиляючи голову. — Якщо забажаєте, продовжимо нашу розмову іншим разом.
Офелія мерщій простягнула руку Беренільді, побачивши, що та нетвердо стоїть на ногах. Її очі, зазвичай такі вологі, застигли, мов скляні. Вона пила й курила більше, ніж дозволяв би здоровий глузд, і Офелія добре розуміла, що, зважаючи на її стан, це було справжнім божевіллям.
— Що це ви коїте? — спитала Беренільда в Арчибальда, який розтягнувся вниз головою в кріслі.
Вийнявши з рота мундштук кальяну, він видихнув блакитний димок. Старий циліндр скотився з голови, і світле волосся звішувалося аж на килим.
— Я споглядаю своє існування з іншої точки зору, — серйозно пояснив він.
— Лишенько! І що ж ви там бачите?
— А бачу я те, що, хоч з якого боку глянь, воно геть позбавлене сенсу. І що в цій позі кров приливає до голови, — додав він, криво посміхнувшись. — Ви вже покидаєте нас? Бажаєте, щоб я вас провів?
— Ні-ні, продовжуйте свою медитацію.
Офелія зрозуміла, що тепер опікуватися цією справою повинна вона. Беренільда всією своєю вагою привалилася до її плеча, і дівчина твердо тримала її, ведучи гральною кімнатою та коридорами. На щастя, вони швидко прийшли до красивих золотих ґраток ліфта.
— Доброго вечора, мадам! — весело привітався ліфтер і вклонився їй.
— До моєї кімнати, — наказала Беренільда.
— Звісно, мадам.
Вони піднялися на найвищий поверх Місяцесяйва. Офелія зціпила зуби, коли тягла на собі Беренільду до покоїв Арчибальда. Вона тепер уже всією своєю вагою упала на неї, а нігтями, немов лезами, вп’ялася їй у плече. Сама лише багатоповерхова перука Беренільди, мабуть, була вагою не один кілограм.
Вони увійшли до передпокою, де щось наспівував програвач, а потім потрапили нарешті до відведеної для Беренільди кімнати. Покоївки вже розпакували валізи й порозкладали речі.
Щойно всадовивши господиню, Офелія кинулася до шаф. У кожній кімнаті пані, гідної так називатися, десь мав лежати нашатир. Вона врешті знайшла шафу, де були розставлені пляшечки з мінеральною водою та трісковою олією, а також безліч слоїків. Відкоркувавши один з них, вона одразу засунула корок назад у слоїк: ніздрі обпекло гострим запахом. Так, вона знайшла те, що шукала.
Офелія ледь не впустила все, що тримала в руках, на килим, коли Беренільда раптом схопила її за зап’ястя.
— Хлопчик, з яким ви мене бачили... — хрипко мовила вона, — ніколи до нього не наближайтеся. Ви добре втямили те, що я сказала?
Офелії зараз було зрозуміло тільки одне: тітка Розеліна залишилася сама внизу. Кілька разів смикнувши руку, вона врешті вивільнилася.
У коридорі ліфт уже встиг спуститися. Офелія натиснула на важіль виклику. Коли ґратки прочинилися, люб’язна усмішка на обличчі ліфтера одразу розтанула.
— Це ти викликав ліфт?
Кивнувши, Офелія увійшла, однак він виштовхнув її так грубо, що в неї аж подих перехопило.
— Ти за кого себе маєш? За маркіза? Ще раз мене потурбуєш — усі зуби повибиваю!
Ошелешена Офелія стояла й дивилася, як він замикає ґратки свого розкішного ліфта й спускається. Довелося пройти довгим коридором і повернутися до кімнати для челяді. Навіть службові сходи цього разу вирішили показати свій норов, прикинувшись звичайними й змусивши Офелію спускатися всіма поверхами пішки.
На щастя, приспана випарами тітка Розеліна лежала на тій самій канапі, де залишила її Офелія. Від нашатирної солі, що її тицьнула Офелія їй під ніс, та здригнулася, наче від ляпасу.
— Смердюча куля і брудні шкарпетки! — пробурмотіла вона, відштовхуючи слоїк.
Офелія кілька разів підморгнула їй, даючи на мигах зрозуміти, що потрібна стриманість. Якщо розмовляти, як на Анімі, їхній грі настане кінець. Побачивши схилене над нею бліде обличчя Міма, Розеліна сіла й розгублено озирнулася на картярів та більярдників.
— Де Бере... мадам?
Замість відповіді Офелія подала їй руку. Не привертаючи до себе уваги, вони вийшли з гральної кімнати і, подолавши кілька поверхів, прийшли до Беренільди. Вона вже зняла перуку й розмотала телефонний кабель аж до ліжка.
— Моя челядь повернулася, — повідомила вона в слухавку. — Зараз ти вже спокійніше почуваєшся? Перший вечір минув без жодних проблем.
Тітка Розеліна, щойно знайшовши віяло, обурено замахала ним. Цілком очевидно, що вона мала іншу думку про цей вечір.
— Я користуватимуся своїм ключем, не переймайся, — вела далі розмову Беренільда. — Ні, я сама тобі передзвоню. Бувай.
Вона простягнула Офелії слухавку зі слонової кістки.
— Цей хлопчик став надзвичайно дбайливим, — сказала вона їй не без сарказму.
Офелія поклала слухавку швидше, ніж треба було б. «Ваша доля справді непокоїть мене». І що? Хіба їй від цього легше? Беренільда з Арчибальдом безвідповідальні, мов розбещені діти, і Торн про це знає. Якщо чоловік покинув власну наречену в такому кублі розпусти, як йому язик повертається казати, що він про неї турбується?
— Замкніть двері, — подала з ліжка голос Беренільда.
Вона зняла із шиї ланцюжок і подала Офелії красивий ключик, інкрустований самоцвітами, який дав їй Арчибальд. Після першого оберту ключа їх оповила мертва тиша. У передпокої по той бік дверей раптом змовкла хрипка мелодія, що лилася з програвача.
— Зараз ми можемо спокійно поговорити, — змучено промовила Беренільда. — Ми захищені від чужої цікавості, поки ці двері замкнені на ключ.
Офелія з тіткою нерішуче перезирнулися, і Беренільда, роздратовано клацнувши язиком, взялася розбирати свою зачіску. Вона виймала шпильки, і золоті кучері гарно спадали на плечі.
— Кімнати Місяцесяйва найбезпечніші на Полюсі, пані. Кожен оберт ключа відділяє нас від світу. Насправді ми ніби не тут, розумієте? Можете кричати, а вас навіть із сусідньої кімнати не почують, якщо прикладуть вухо до дверей.
— Не можу стверджувати, що мені від цього спокійніше, — просичала тітка Розеліна.
— Ми зачинятимемося, лише щоб перепочити, — утомлено запевнила її Беренільда. — І прикрутіть це світло, дуже вас прошу!
Вона впала головою на подушку й почала розтирати собі скроні. На обличчі в неї був вираз болю. Гарне волосся зім’ялося під перукою, а шкіра, зазвичай така доглянута, стала блідою, наче віск. Однак Офелія мала визнати, що в такому стані, виснажена, Беренільда ще більше вражала своєю вродою.
Тітка Розеліна, пригасивши світло, здригнулася, побачивши безлику машкару Міма.
— Не можу я звикнути до цього недолугого маскараду! Ти можеш роздягнутися бодай зараз, коли ми самі?
— Не варто, — сказала Беренільда. — Офелія не спатиме з нами. Лишатися з хазяйкою можна тільки компаньйонкам та годувальницям.
Обличчя тітки Розеліни, зазвичай жовте, стало сірим.
— А куди ж вона піде? Я маю наглядати за своєю хрещеницею, а не за вами!
— Мені вже дали кімнату поряд з вашою, — сказала Офелія, показуючи ключ. — Я буду в ній.
У глибині душі вона сподівалася, що тітка ніколи не потрапить у Лазні.
— Де мама? — занепокоїлася раптом Беренільда, помітивши її відсутність.
— У бібліотеці, — відповіла Офелія. — Здається, їй там аж ніяк не нудно.
Вона нічого не сказала про сороміцькі читання, у які бабуся поринула в компанії своїх ровесниць.
— Скоро підете по неї, дитинко. А поки що приготуйте нам чай.
В апартаментах Беренільди була кухонька. Поки тітка Розеліна ставила кований чайник на газовий вогонь, Офелія знайшла чашки, розбивши лише одну з них.
— Чому мені не можна наближатися до шевальє? — спитала вона, шукаючи цукорницю в шафці для продуктів.
Беренільда, розкинувшись на ліжку, витерла чоло мережаною хусточкою. Якщо їй не стане зле після всього викуреного й випитого цієї ночі, їй дуже пощастить.
— Ані вам, ані мадам Розеліні, — видихнула вона. — Це дуже небезпечний ілюзіоніст, і ви програєте в його грі, люба моя дитино.
— Однак ви прегарно трималися, — здивувалася Офелія, збираючи цукор, який розсипала по підлозі.
— За нашою невинною партією в шахи розігралася інша битва. Цей хлопчик намагається піймати мене в пастку своєї уяви, а я докладаю неймовірних зусиль, щоб від нього врятуватися! Він цілком може розважитися вашим коштом лише за те, що ви служите мені.
— Розважитися нашим коштом? — насупилася тітка Розеліна.
Беренільда перекотилася на інший бік й іронічно всміхнулася їй.
— Знаєте, що таке гіпноз? Це мов бачити сни, не засинаючи, мадам Розеліно, — сказала вона, розкотисто вимовивши «р». — Але цей сон буде вам накинуто силою.
— От паскудник малий! Мушу визнати, що в нас діти не завжди янголятка, але найгірша їхня забавка — натиснути на дзвінок, а потім утекти, мов кроленя.