Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 43)

Почувши це, Беренільда засміялася, але так невесело, що в Офелії мороз пішов поза шкірою.

—    А що вій має проти вас? — допитувалася дівчина. — Мені здалося, що ви не бажаєте йому зла.

Беренільда скинула з ніг черевики й глянула на балдахін свого ліжка.

—    Я дещо заборгувала йому. Стара історія, розкажу колись, іншим разом.

Запала тиша, посеред якої пролунав посвист чайника. Тітка Розеліна, стиснувши вуста в тоненьку ниточку, подала чай, але Беренільда невдоволено відштовхнула чашку.

—    Офеліє, сонечко, чи не могли б ви принести мені портсигар, запальничку й трохи горілки?

—    Ні.

Беренільда підвелася з подушки, а в тітки Розеліни аж перекинулася чашка. Не вірячи власним вухам, обидві втупилися в чоловічка, який закляк на килимі, стискаючи в руках цукорницю.

—    Боюся, що не розчула, — солоденьким голосом промовила Беренільда.

—    Ні, — дуже спокійно повторила Офелія. — Перепрошую за відвертість, але вашим перегаром тхне аж сюди. Хіба ви не розумієте, яким випробуванням піддаєте себе й дитину, яку носите? Якщо ви самі не здатні, за вас думатиму я.

Тітка Розеліна всміхнулася дуже коротко, лише на мить оголивши свої конячі зуби.

—    Вона має рацію. Жінка вашого віку повинна дуже берегти себе.

Беренільда в подиві вигнула брови й зчепила руки на животі.

—    Жінка мого віку? — невиразно пробурмотіла вона. — Та як ви насмілилися на таке?

Вона була надто виснажена, щоб розгніватися. Її голова знову торкнулася подушки, і по ній водоспадом розсипалися біляві кучері.

—    Я справді почуваюся якось дивно. Боюся, що була необережна.

—    Пошукаю вам нічну сорочку, — сухо промовила тітка Розеліна.

Розкинувшись на ліжку у своїй гарній зім’ятій сукні, Беренільда раптом стала здаватися такою беззахисною, що серце Офелії мимохіть прихилилося до неї. «Я мала б ненавидіти цю жінку, — міркувала вона. — Це примхлива, самозакохана егоїстка, яка кроку не ступить, не прорахувавши все заздалегідь. Тоді чому я відчуваю, що повинна дбати про неї?»

Підтягнувши до ліжка стілець, дівчина сіла. Вона щойно зрозуміла, що її справжній обов’язок тут, поза сумнівом, полягатиме саме в цьому — захищати Бере-нільду від її ворогів, родичів... і від неї самої.

БІБЛІОТЕКА

Кілька тижнів після цього були найдивніші в житті Офелії. Не минало жодного дня — або радше ночі, бо в Місяцесяйві ніколи не наставав день, — щоб Арчи-бальдові не закортіло влаштувати бал-маскарад, великий бенкет, театральні етюди або якусь химерію власного винаходу. Беренільда вважала за свій обов’язок приходити на всі свята. Вона підтримувала розмову, всміхалася, вишивала, танцювала, а потім, опинившись у затишку своєї кімнати, падала від виснаження. Ці моменти слабкості тривали недовго: Беренільда одразу квапилася знову з’явитися на публіці, ще більше засліплюючи всіх своєю вродою.

— Двір кориться волі найсильнішого, — повторювала вона Офелії в ті рідкісні моменти, коли вони лишалися на самоті. — Викажіть перед іншими бодай незначну слабкість — і наступного ранку всі пліткарі лише про те й говоритимуть, що вам кінець.

Усе це було дуже мило, але відтепер Офелія теж мусила жити в цьому ритмі. У кожній залі Місяцесяйва висів «годинник для челяді» — маленький пристрій, на якому досить було навести стрілки на потрібну кімнату в дортуарі, щоб з будь-якого місця в замку викликати свого лакея. Дзвіночки на вулиці Лазень, 6, дзеленчали о будь-якій порі дня і ночі, не лишаючи Офелії спочинку, і траплялося, що вона засипала, подаючи чай.

Догодити Беренільді було нелегко. То вона вимагала глазурованих хлібців, то імбирного печива, то м’ятного тютюну, то ослінчика для ніг заздалегідь визначеної висоти, то подушок без пір’я... А шукати все це доводилося Офелії. Вона підозрювала, що Беренільда просто використовує ситуацію, але не могла позаздрити і своїй тітці, приреченій на долю безликої компаньйонки.

Крім того, Арчибальд іноді влаштовував тривалі сеанси бездіяльності, коли гостям дозволяли тільки сидіти й курити. Хто під час таких прийомів читав або тихенько перемовлявся, щоб розвіяти нудьгу, на тих дивилися дуже несхвально. Офелія обожнювала б ці заходи, якби не мусила супроводжувати Беренільду й стояти поруч із нею в хмарі опійних випарів.

Однак найбільшою проблемою для Офелії були вбиральні. У жіночі вона заходити не могла з огляду на свій лакейський маскарад, що ж до чоловічих, то там дуже бракувало можливості усамітнитися. Доводилося чекати моментів, коли нікого немає, а такі випадали нечасто.

Догляд за речами теж був непростим заняттям. Вона могла носити свої сорочки, хусточки, панталони та штани в пральню, а от іншої лівреї не мала — без неї ж вона не могла прикидатися Мімом. Тому доводилося прати її самотужки в умивальнику в кімнаті, вдягати мокру й сушити вже на собі.

Вона так часто потерпала від нежитю, що навіть Ренар врешті зглянувся на неї.

— Шкода, що тебе запхали до такої вогкої діри, хлопче! — зітхнув він, побачивши, як Офелія прочищає ніс просто на роботі. — Прикоти мені ще годинничок, і я домовлюся з Ґаеллю, щоб тобі підключили обігрівач.

Легко було йому казати. Відколи Офелія почала працювати на Беренільду, вона не мала жодної вільної хвилинки, щоб кудись вирватися. Та й розбивати Арчи-бальдів фаянсовий посуд — навряд чи найліпший спосіб домогтися особливого ставлення до себе. На щастя, дуже цінною союзницею стала Торнова бабця: саме вона дала їй перший зелений пісочний годинник, дякуючи за принесену шаль. Шукаючи табакерку, Офелія зустріла Ренара, який саме збирався подати трав’яного чаю пані Клотильді, і скористалася із цієї нагоди, щоб віддати йому свої чайові.

—    Вітаю, хлопче! — зрадів той, миттю ховаючи годинник до кишені. — Я слів на вітер не кидаю. Зараз проведемо твій перший урок.

Він нишком показав їй поглядом на жандармів, які стояли в коридорі.

—    Ці добродії не просто так тут стовбичать, — дуже тихо прошепотів Ренар. — Вони охороняють безпеку родини та гостей. Кожен з них має білий пісочний годинник і може виписати квиток у небуття! Досить загубити ключа бодай раз, зробити найменший підозрілий жест — і на тебе накинуться.

Того ж таки дня Офелія знайшла собі ланцюжок, щоб завжди носити ключ на шиї, і відтоді щоранку перевіряла, чи він там. їй аж ніяк не хотілося ризикувати.

Загалом вона розуміла ці заходи безпеки. Арчибальд надавав притулок аристократам, які боялися за своє життя, відомим міністрам, фавориткам, до яких ревнували чоловіки. Крім того, Офелія усвідомила, що тут ніхто ні до кого не відчуває щирої приязні. Міражники скоса дивилися на те, що Беренільда серед них, але й самі не довіряли Арчибальду та його сестрам, на ласку яких покладалися. Тут багато всміхалися одне одному, але очі лишалися нещирими, слова — двозначними, а в повітрі немовби розливалася отрута. Ніхто нікому не звірявся у своїх думках, і всі ці люди пірнали у святковий вир лише для того, щоб забути, як сильно вони бояться одне одного.

З-поміж них усіх Офелію найбільше бентежив маленький шевальє. Він здавався таким юним, таким добре вихованим, таким недолугим у тих своїх окулярах з товстими скельцями, що справляв враження цілком безневинної істоти. Однак поруч нього всі почувалися незатишно, особливо Беренільда, а він наполегливо шукав її товариства. Говорячи з ним, вона ніколи не дивилася йому в очі.

Невдовзі Офелія відкрила для себе й нові обличчя в Місяцесяйві. Багато хто із чиновників приходив і зникав, з’являючись начебто ненадовго. Вона бачила, як ці люди сунуть до ліфтів у центральній галереї замку, за якими пильно спостерігає варта. Дехто спускався лише за кілька днів, а інших узагалі більше не бачили.

Зустрівши когось, хто заходив у такий ліфт, Беренільда завжди відверталася. Офелія зрозуміла, що вони їдуть у Вежу Фарука. Ошелешена своєю здогадкою, вона уважно роздивлялася посольство із саду. Будівля замку здавалася чітко окресленою в просторі: вежі, дахи, турелі — усе це спокійно здіймалося до нічних зірок. Однак попри цю видимість деякі ліфти сягали вище неба, у невидимий світ.

— Другий урок, — сказав Ренар, коли Офелія передала йому ще один пісочний годинник. — Ти побачиш, що тутешня архітектура дуже плинна. Ніколи не затримуйся надовго в службових приміщеннях, якщо більше нікого там не бачиш. Матінка Хільдеґарда вже знищила кілька кімнат, з яких не встигли вийти наші товариші.

Офелія здригнулася, оповита жахом.

Вона ще ніколи не зустрічала Матінку Хільдеґарду, але дещо дізналася з розмов про неї. Це була архітек-торка-іноземка, яка прибула з віддаленого й маловідомого Ковчега-на-Землі. Тамтешні мешканці виробляли з простором що хотіли, розтягуючи його, мов гумовий. Офелія врешті зрозуміла, що в Місяцесяйві із законів фізики знущалися не ілюзії Міражників, а неймовірні здібності Матінки Хільдеґарди. Кімнати замку були надійнішими за сейфи — а все завдяки тому, що кожен оберт ключа замикав їх в окремому просторі, тобто відділяв від решти світу, і туди ставало абсолютно неможливо дістатися.

Роздобувши олівець та аркуш паперу, Офелія змусила Ренара за сніданком у буфетній накреслити їй план усіх приміщень. Вона вже втомилася блукати наосліп у цьому химерному просторі. Скільки сходів вели туди, куди просто не могли ніколи дістатися? Скільки зал оздобилися вікнами, які нікуди не виходили?