Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 4)

Усі її кузини обожнювали чаювання, прогулянки берегом річки, відвідини зоопарку та поїздки на бал. Для Офелії друге підземелля Архівів було найцікавішим місцем у світі. Саме під цими скляними вітринами ревно зберігалася спільна спадщина всієї родини й спочивали документи всього першого покоління ковчега. Тут поринуло в небуття майбутнє нульового року. І саме тут Офелія могла найближче підійти до Розколу.

Розкол був її професійною пристрастю. Іноді вона бачила уві сні, як біжить за лінію обрію, але він повсякчас віддаляється. З кожною ніччю вона бігла чимраз далі, але світ був безкінечний, без розривів, круглий і гладенький, мов яблуко. У своєму музеї вона збирала речі саме цього, першого світу: швейні машинки, двигуни внутрішнього згоряння, циліндрові преси, метрономи... Офелія не відчувала жодної прихильності до хлопців свого віку, натомість могла годинами роздивлятися якийсь старовинний барометр.

Вона зупинилася перед старим пергаментом, який зберігався під товстим склом. Це був основоположний документ ковчега, той, що пов’язував Артеміду з її нащадками на Анімі. У наступному Релікварії зберігалася перша редакція їхнього законодавства. Вона вже містила закони, які надавали матерям сімейств цілковиту владу над усією громадою. Під скляною вітриною третього Релікварія лежав кодекс, що містив основні обов’язки Артеміди перед нащадками: стежити за тим, щоб усі були нагодовані, мали дах над головою, здобували добру освіту, навчалися розумно використовувати свої можливості. В останньому пункті великими літерами було зазначено, що Артеміда не може ані залишати свою родину, ані покидати ковчег. Можливо, Артеміда сама придумала це правило; щоб, бува, не піддатися спокусі протягом довгих століть?

Офелія переходила від одного Релікварія до другого. Що далі вона занурювалась у минуле, то більший спокій відчувала всередині. Вона відволіклася від думок про майбутнє. Забула про накинуті їй заручини, про погляди мисливців і про те, що невдовзі їй доведеться жити так далеко від усього, що їй дороге...

Найчастіше в Релікваріях зберігалися особливо цінні рукописні документи, як-то мапи нового світу чи свідоцтво про народження першої дитини Артеміди, найстаршого предка мешканців Аніми. Водночас іноді йшлося про банальні атрибути щоденного життя: перукарські ножиці, що клацали в порожнечі, величезні окуляри, які змінюють колір, маленьку книжечку казок, у якій сторінки гортаються самі собою. Ці речі належали до різних епох, але Артеміда наполягла, щоб вони стали символічною частиною її колекції. Що вони символізували? Вона й сама вже не пам’ятала.

Ноги самі принесли Офелію до наступної вітрини, на яку вона шанобливо поклала руку. Там, під склом, лежав напівзотлілий список; чорнило майже зовсім вицвіло від часу. Це був список чоловіків та жінок, які об’єдналися навколо Духу родини, щоб заснувати нове суспільство. Насправді лише список прізвищ та цифр, але неабияких: ці люди пережили Розкол. Вони стали свідками кінця старого світу.

Цієї миті аж серце завмерло. Офелія нараз збагнула, що саме привело її сюди, у дідусеві архіви, у глибини другого підземелля, до цього старого списку. Це був не просто пошук інформації, а повернення до витоків. Її далекі предки на власні очі бачили, як розпадається їхній світ. Чи означає це, що вони здалися на поталу смерті? Ні. Вони створили для себе нове життя.

Офелія відкинула пасма волосся, що впали їй на чоло. Окуляри несподівано посвітлішали, сірість, що огортала їх протягом багатьох годин, почала розсіюватися. Вона стояла на порозі власного Розколу. Страх нікуди не подівся, але тепер вона знала, як їй діяти. Вона мала прийняти цей виклик.

Шалик на її плечах ворухнувся.

—    Прокинувся нарешті? — під’юдила його Офелія.

Шалик повільно сповз уздовж її пальта, трохи посунувся, сильніше оповив шию і завмер. Це був дуже старий шалик, він майже постійно спав.

—    Час повертатися, — сказала Офелія. — Я знайшла те, що шукала.

Коли вона вже майже рушила була нагору, то помітила ще один Релікварій, найбільш припорошений, най-загадковіший і найбеитежніший з-поміж колекції Арте-міди. Дівчина не могла піти, не попрощавшись із ним.

Вона повернула ручку — і скляні половинки захисної вітрини роз’їхалися врізнобіч. Офелія поклала руку в рукавичці на палітурку Книги, тієї самої Книги, і відчула таке саме сум’яття, що було охопило її, коли вона зробила це вперше. Офелія не змогла прочитати жодної емоції, думки чи наміру. Жодного сліду. І не лише через рукавички зі спеціальної тканини, що створювала неподоланний бар’єр між читцем і світом предметів. Колись Офелія вже торкалася Книги голими руками, як і інші читці до неї, але Книга просто не хотіла розгортатися перед ними.

Офелія взяла Книгу до рук, погладила корінець, погортала м’які сторінки. Вони були вкриті химерними арабесками давно забутого письма. Офелія ніколи в житті не торкалася чогось подібного. Зрештою, чи можна назвати книгою те, що не має ні щільності пергаменту, ні м’якості звичного паперу? Страшно визнати, але це найбільше нагадувало знекровлену людську шкіру. Винятково довговічну шкіру.

Тож Офелія ставила собі ритуальні запитання, над якими міркували й до неї багато поколінь архіваріусів та археологів. Яку історію розповідає цей дивний документ? Чому Артеміда неодмінно хотіла мати його у своїй особистій колекції? І що означає напис, вибитий на фундаменті Релікварію: «Під жодним приводом не намагайтеся знищити цю Книгу»?

Офелія візьме із собою всі свої запитання на інший кінець світу, де нема ні архівів, ні музеїв, ні обов’язку пам’яті. Нічого важливого для неї.

Згори долинув голос хрещеного й луною розлігся під низькими склепіннями другого підземелля:

— Піднімайся! Я дещо роздобув для тебе!

Офелія востаннє торкнулася Книги й закрила вітрину. Вона попрощалася з минулим, як і належало.

Тепер варто подумати про майбутнє.

ЩОДЕННИК

«Субота, 19 червня. Ми з Родольфом успішно при-були. Полюс геть не такий, яким я його уявляла. Здається, мене ще ніколи й ніщо так не вражало. Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч. Я приголомшена від такої кількості дивовиж. Місцеві мешканці дуже чемні й уважні, а їхні здібності неможливо навіть осягнути».

—    Чи можу я перервати ваші заняття, кузино?

Офелія здригнулась, і її окуляри — разом з нею. Занурившись у подорожні нотатки прабабці Аделаїди, вона не помітила, як зайшов цей усміхнений клаповухий коротун з капелюхом-габіком у руці. На вигляд хлопцеві було не більше п’ятнадцяти. Широким жестом він показав на зграйку веселих парубків, що гиготіли неподалік, схилившись над старою друкарською машинкою.

—    Я і мої кузени просимо у вас дозволу прочитати кілька дрібничок у вашому шанованому музеї.

Офелія мимоволі насупилася. Вона, звичайно, не могла знати особисто всіх членів сім’ї, які проходили через турнікет біля входу до Музею примітивної історії, але добре пам’ятала, що із цими шибениками ще не стикалася. З якої ж гілки генеалогічного древа вони походять? Корпорації капелюшників? Касти кравців? Плем’я кондитерів? Хай там як, але вона була впевнена: підлітки налаштовані зробити якусь капость.

—    Я до ваших послуг, — відповіла Офелія, відставляючи горнятко з кавою.

Її підозри підтвердилися, коли вона пішла назустріч банді мсьє «габіка» — занадто вже весело вони вишкірялися.

—    А ось і унікальний експонат музею! — протуркотів ватажок, виразно міряючи поглядом Офелію.

Вона подумала, що іронія могла б бути тоншою. Офелія знала, що не надто приваблива: абияк заплетені коси кидали темні тіні на її обличчя, шалик тягнувся підлогою. Стара грезетова сукня, недоладні чоботи та її власна безнадійна незграбність доповнювали образ. Вона не мила волосся вже тиждень і вдягнула першу-ліпшу сукню, не переймаючись своїм виглядом.

Сьогодні ввечері Офелія мала вперше зустрітися зі своїм нареченим. Він прибув із Полюса, щоб познайомитися з її родиною, і мав залишитися на кілька тижнів, а по тому забрати Офелію на Велику Північ. Залишалася невелика надія видатися йому такою бридкою, щоб він, поглянувши на неї, одразу відмовився від шлюбу.

—    Не торкайтеся! — сказала вона здорованеві, що простягнув пальці до балістичного гальванометра.

—    Що ви там шепочете, кузино? — в’їдливо спитав він. — Говоріть голосніше, я не почув.

—    Не торкайтеся цього гальванометра! — повторила вона, підвищивши голос. — Можу надати вам зразки для читання.

Здоровань знизав плечима.

—    Та я просто хотів подивитися, як ця штука працює! Я все одно не вмію читати.

Іншої відповіді Офелія й не чекала. Уміння читати предмети було не надто поширений серед жителів Ані-ми. Іноді цей хист давав про себе знати в підлітковому віці у формі невиразних, ледь помітних здогадок, але за відсутності вчительської підтримки вже за кілька місяців зникав. Для Офелії роль такого ментора зіграв дідусь: передусім їхня гілка працювала над збереженням родинної спадщини. Повертатися в минуле предметів, ледь торкнувшись їх? Мало хто з мешканців Аніми хотів брати на себе такий тягар, тим наче, якщо це не їхня професія.

Офелія кинула швидкий погляд на мсьє «габіка», який з реготом смикав товаришів за плащі. Сам він умів читати, але, вочевидь, навчився нещодавно, тому хотів погратися із цим новим надбанням.