Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 6)

Часто траплялося так, що Офелія забувала ключі від музею в замковій шпарині, губила важливі документи й навіть ламала унікальні артефакти. Але інвентарний реєстр вона завжди вела сумлінно.

Офелія була чудовою чтицею, однією з найкращих у своєму поколінні. Вона могла читати минуле механізмів, шар за шаром, століття за століттям: через руки, які їх торкалися і користувалися ними, вона дізнавалася, хто їх любив, хто пошкодив і хто полагодив. Ця здатність давала їй змогу неперевершено точно описувати кожну частину колекції, передаючи найдрібніші деталі. Там, де її попередники обмежувалися розкопуванням біографії колишнього власника чи, можливо, двох останніх, Офелія поверталася в минуле аж до моменту народження об’єкта в руках його творця.

Цей інвентарний реєстр був для неї як особистий роман. За звичаєм, вона мала б передати його своєму наступникові з рук у руки, але й подумати не могла, що це станеться в її житті так скоро.

Однак охочих обійняти цю посаду досі не з’явилося. Тому дівчина засунула під палітурку записку для того або тієї, хто візьме на себе керівництво музеєм, поклала реєстр назад у секретер і замкнула його на ключ, а потім важко й повільно зіперлася обома руками на стійку. Вона змусила себе глибоко вдихнути й прийняти неминуче. Цього разу все направду скінчено. Завтра вона не відчинить свого музею, як робила це щоранку. Відтепер і назавжди вона в усьому залежатиме від чоловіка, чиє ім’я носитиме. Мадам Торн. Треба до цього звикнути.

Офелія схопила сумку й востаннє окинула поглядом свій музей. Сонце заливало скляний дах ротонди каскадами світла, вкриваючи позолотою старовинні експонати й кидаючи мереживні тіні на підлогу. Це місце ще ніколи не здавалося їй таким прекрасним.

Офелія залишила ключі в комірці консьєржа. Щойно вона вийшла під скляний музейний піддашок, укритий плащем з опалого листя, як сестра гукнула її з фіакра:

—    Сідай мерщій І Ми їдемо на вулицю Орфевр!

Кучер ляснув батогом, хоча у фіакр не було запряжено жодного коня. Затремтіли колеса, і екіпаж поїхав уздовж річки, керований лише волею свого господаря, який сидів угорі на козлах.

Крізь заднє скло Офелія дивилася на вулицю вже зовсім іншими очима. Долина, де вона народилася, помалу віддалялася, а фіакр мчав її геть звідси. Фахверкові будинки, ринкові площі, прекрасні мануфактури здавалися чужими. Усе місто наче говорило їй: ти не тутешня. У золотавому сяйві пізньої осені люди жили своїм звичним життям. Нянька з дитячим візочком червоніла від захопленого свисту будівельників, що сиділи на риштуванні. Школярі хрумтіли гарячими каштанами, повертаючись додому. Кур’єр з пакетом під пахвою біг тротуаром. Усі ці жінки та чоловіки були родичами Офелії, але вона не знала й половини з них.

Під галасливе дзеленчання їхній екіпаж наздогнав гарячий подув трамвая. Коли він зник з поля зору, Офелія подивилася на порізані рівчаками схили гори, що височіла над Долиною. Там, нагорі, лежав перший сніг, а саму вершину огортала сірувата імла. Неможливо було роздивитися навіть обсерваторію Артеміди. Пригнічена холодною величчю засніжених скель та суворим родинним законом, Офелія, як ніколи, відчувала власну мізерність.

Аґата клацнула пальцями біля її носа.

—    Иу ж бо, мала, треба стільки всього обговорити. Ми маємо переглянути весь твій гардероб. Тобі потрібні нові сукні, черевики, капелюшки, білизна, багато білизни...

—    Мені до вподоби мої сукні, — відрізала Офелія.

—    Стули пельку, ти одягаєшся, як наша бабця! — вигукнула Агата. — Мати божа, тільки не кажи, що досі носиш ті старі потворні рукавички! — Аґата з відразою торкнулася рукавичок сестри. — Мама ж замовила тобі цілу коробку нових у Жульєна!

—    На Полюсі не виробляють рукавичок для читання, я маю бути ощадливою.

Утім на Агату такі аргументи не діяли. Кокетство та елегантність виправдовували в її очах будь-яке марнотратство.

—    Якого дідька? Прийди до тями нарешті! Вирівняй спину, втягни живіт, випни груди, напудри носика! І, заради бога, зміни колір окулярів, ці сірі — такі похмурі! А щодо волосся, — зітхнула Аґата, беручи кінчиками пальців темну косу Офелії, — я б на твоєму місці відрізала її, та й по всьому. Треба все почати заново! На жаль, у нас немає на це часу... Виходь мерщій, приїхали!

Офелія неохоче пішла за сестрою. їй показували вбрання, а вона щоразу хитала головою, побачивши чергову нову спідницю, корсет чи намисто. Кравчиня, довгі ані-містські пальці якої створювали вбрання без ниток та ножиць, плакала від люті.

Після двох скандалів та десятка крамничок Аґата все ж таки вмовила молодшу сестру придбати нові черевики замість зношених старих. У перукарні Офелія також не виявила ентузіазму. Навіть чути не хотіла про пудру, епіляцію, щипці для завивки та стрічки за останньою модою.

—    З тобою потрібні сталеві нерви! — сварилася Аґата, намагаючись приборкати важкі кучері, щоб відкрити шию. — Думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Мені було сімнадцять, коли мене видали за Шарля, а мамі — на два роки менше, коли вона одружилася з татом. Поглянь, ким ми стали: блискучими дружинами, зразковими матерями, справжніми жінками! А тобою надміру опікувався дідусь, і це не пішло тобі на користь.

Офелія туманним поглядом роздивлялася своє обличчя в перукарському дзеркалі напроти, поки її сестра намагалася впоратися зі стрічками. Без своїх непокірних кучерів та окулярів, що лежали на поличці для гребенів, дівчина почувалася голою.

Нараз Офелія побачила в дзеркалі руду голівку Агати, що притулилася підборіддям до сестриного тімені.

—    Офеліє, — прошепотіла вона м’яко, — ти могла б бути привабливою, якби бодай захотіла.

—    Бути привабливою... для кого? І навіщо?

—    Для мсьє Торна, дурненька! — знервувалася Аґата й дала сестрі потиличника. — Шарм — це найкраща зброя в арсеналі жінок, і треба беззастережно користуватися нею. Досить якоїсь дрібниці — натхненно подивитися, вчасно всміхнутися — і чоловік біля твоїх ніг. Поглянь на Шарля: я роблю з ним усе, що мені заманеться.

Офелія вп’ялася шоколадними очима у своє відображення. Вона погано бачила без окулярів, але змогла розгледіти меланхолійний овал обличчя, бліді щоки та шию, що пульсувала під комірцем, невиразний ніс і занадто тонкі губи, не звиклі до розмов. Вона спробувала ніяково всміхнутися, але мала такий фальшивий вигляд, що одразу відкинула цю ідею. Чи є в неї шарм? Як це зрозуміти? Із чоловічого погляду? Чи подивиться на неї так мсьє Торн сьогодні ввечері?

Думка про це здалася Офелії такою абсурдною, що вона б щиро розсміялася, але ситуація була така, що хотілося плакати.

—    Мої тортури вже скінчилися? — спитала вона в сестри, яка безцеремонно смикала її за волосся.

—    Майже готово.

Аґата розвернулася до майстрині, щоб попросити шпильки. Саме ця мить без нагляду й була потрібна Офелії. Вона похапцем надягла окуляри, схопила сумку й пірнула головою в перукарське дзеркало, ледве протиснувшись до нього. Верхня частина тіла Офелії вже з’явилася в настінному дзеркалі в її кімнаті за кілька кварталів звідти, але повністю вибратися не пощастило. Аґата схопила її за ноги, щоб повернути назад, на вулицю Орфевр. Офелія кинула сумку й вперлася в стіну, обклеєну шпалерами, з усієї сили намагаючись вирватися із чіпких рук сестри.

Нарешті вона таки випала із дзеркала у свою кімнату, мимохідь перекинувши табурет і горщик із квітами, що стояв на ньому. Вона спантеличено дивилася на свою босу ногу, що стирчала з-під сукні: один новий черевик залишився в руках Аґати на вулиці Орфевр. Сестра не вміла проходити крізь дзеркала, і це давало Офелії перепочинок.

Вона підхопила сумку, що лежала на килимі, дошкандибала до масивної дерев’яної скрині за двоярусним ліжком і сіла. Надівши на носа окуляри, дівчина оглянула маленьку кімнату, захаращену валізами та коробками від капелюхів. Цей безлад був їй не властивий. У кімнаті, де вона виросла, усе нагадувало про близький від’їзд. Вона обережно витягла щоденник бабусі Аделаїди й задумливо перегорнула кілька сторінок.

«18 липня, неділя. Досі жодних новин від мадам посланниці. Тутешні жінки чарівні, я гадаю, жодна з моїх кузин з Аніми не перевершить їх граційністю та красою. Та іноді я почуваюся ніяково. По-моєму, вони постійно лихословлять про моє вбрання, манери та спосіб висловлювати думки. А можливо, я просто забрала собі в голову казна-що?»

— Чому ти так рано?

Офелія підвела погляд і подивилася на верхнє ліжко. Увірвавшись до кімнати, вона не помітила пари худих ніг у лакованих черевичках, що стирчали над постіллю. Вони належали Гектору, молодшому братові Офелії, з яким вони жили разом у кімнаті. Дівчина згорнула щоденник.

—    Я птекла від Агати.

—    Чому?

—    Дрібні жіночі проблеми. Мсьє Чомусик бажає дізнатися подробиці?

—    Аж ніяк.

Офелія всміхнулася кутиками вуст: вона ніжно любила брата. Лаковані черевики зникли, натомість з’явилися стрижена під макітру голова, пара лагідних очей, кирпатий ніс та замурзаний варенням писок. Гектор мав такий самісінький погляд, як у Офелії без окулярів, — незворушний за будь-яких обставин. Він тримав тартинку з абрикосовим джемом, що стікав у нього пальцями.

—    Здається, тобі заборонили їсти в кімнаті, — нагадала Офелія.