Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 7)

Гектор знизав плечима й показав тартинкою на щоденник.

—    Чому ти постійно перечитуєш цей зошит? Ти ж знаєш його вже напам’ять.

Це було в його стилі. Гектор постійно про щось запитував, і всі його запитання починалися зі слова «Чому?».

—    Напевно, щоб заспокоїти себе, — пробурмотіла Офелія.

Насправді за кілька тижнів Аделаїда стала їй дуже близькою. Однак щоразу, дійшовши до останньої сторінки, Офелія відчувала розчарування: «Понеділок, 2 серпня. Таке полегшення! Мадам посланниця повернулася з поїздки. Родольф нарешті підписав контракт із нотаріусом лорда Фарука. Я поки що не маю права про це говорити — цього вимагає професійна таємниця, — але завтра ми зустрінемося з їхнім Духом родини. Якщо мій брат виступить переконливо, ми розбагатіємо».

На цих словах щоденник уривався. Аделаїда не вважала за потрібне вдаватися до подробиць чи описувати наступні події. Який саме контракт вони з братом підписали з Духом родини Фаруком? Чи справді розбагатіли на Полюсі? Схоже на те, що ні — бо про це стало б відомо.

—    Чому ти не читаєш руками? — знову запитав Гек-тор, флегматично жуючи свою тартинку. — Я б саме так і зробив, якби вмів.

—    Я не маю права, і ти це знаєш.

Насправді ж Офелії кортіло зняти рукавички, щоб розгадати маленькі таємниці своєї родички, але професійна честь не дозволяла їй заразити документ власного тривогою. Дідусь був би дуже розчарований, якби вона піддалася спокусі.

Раптом пронизливий голос із нижнього поверху прошив підлогу під їхніми ногами:

—    Ця гостьова кімната — суцільний жах! Вона, сповнена помпезності, пишно прикрашена, більше пасувала б якомусь придворному! Що подумає про нас мсьє Торн? Гаразд, спробуємо компенсувати це смачним частуванням. Розеліно, збігай до ресторану, дізнайся, як там мої пулярки, я довіряю тобі організацію вечері! А ви, мій друже, постарайтеся бути на висоті. Не щодня ми видаємо дочку заміж!

—    Мама, — незворушно зауважив Гектор.

—    Мама, — підтвердила Офелія тим самим тоном.

Цей голос аж ніяк не надихав спускатися. Вона потягнула квітчасту віконну фіранку — і призахідне сонце освітило її щоки, ніс та окуляри. Крізь коридор багряних сутінкових хмар на фіолетовому полотні неба вже лежав місяць, схожий на порцелянову тарілку.

Офелія довго дивилася на золотаві осінні схили долини, що оточували їхню сімейну оселю, потім на екіпажі, які проїжджали вулицею, потім на своїх молодших сестричок, які грали з обручами посеред опалого листя у дворі будинку. Вони співали дитячі лічилки, під’юджували одна одну, смикали за коси, кидаючись то в сміх, то в сльози з невловимою легкістю. Такі самі, як Аґата в цьому віці: чарівні усмішки, гомінке щебетання і красиве вогняно-руде волосся, що сяяло в сутінковому світлі.

Раптовий напад ностальгії охопив Офелію. Її очі розширилися, губи міцно стиснулися, маска байдужості спала. Вона б хотіла бігати разом із сестрами, безсоромно задирати спідниці та кидати камінці в саду тітки Розеліни. Якими далекими тепер здавалися ці часи...

—    Чому ти маєш їхати? Несолодко мені буде залишитися наодинці з усіма цими поганцями.

Офелія озирнулася на Гектора. Він так і сидів нагорі, облизуючи пальці, але стежив за поглядом сестри. Попри зовнішній спокій у його голосі бриніло звинувачення.

—    Це не моя провина, ти ж знаєш.

—    Тоді чому ти не вийшла за когось із кузенів?

Це запитання обпекло її, наче ляпас. Гектор сказав щиру правду, він мав рацію: вона не опинилась би в такій ситуації, якби вийшла заміж за першого-ліпшого.

—    Жалем тут не зарадиш, — пробурмотіла вона.

—    Стережися! — попередив Гектор.

Він поспіхом витер рота кулаком і зіщулився на ліжку. Різкий протяг розтріпав сукню Офелії: до кімнати вихором влетіла мати, спітніла та скуйовджена. За нею назирці йшов кузен Бертран.

—    Я хочу покласти малих тут, бо вони віддали свою кімнату нареченому сестри. Ці валізи захаращують весь простір, я не знаю, як упораюся! Віднеси їх у комору, але обережно: там крих...

Нараз мати замовкла, роззявивши рота: вона побачила силует Офелії в променях призахідного сонця.

—    Клянуся предками, я гадала, що ти з Аґатою!

Вона стискала губи від обурення, спопеляючи поглядом старомодне вбрання Офелії та шалик-пилозбірник. Очікувана метаморфоза не відбулася. Мати притиснула руки до пишних грудей.

—    Ти смерті моєї хочеш? І це після всього лиха, що я пережила заради тебеї За що ж ти мене караєш, доню?

Офелія лише насупилася за окулярами. Вона завжди вирізнялася поганим смаком в одязі, з якої ж ласки тепер відмовлятися від старих звичок?

—    Ти хоч знаєш, котра зараз година?  — панікувала мати, приклавши до вуст пальці з нафарбованими червоним лаком нігтями. — Ми маємо виїхати в аеропорт менш ніж за годину! А куди поділася твоя сестра? Дідько! І я досі маю просто жахливий вигляд. Ми нізащо не прибудемо вчасно!

Вона витягла з-за корсета пудру, вкрила носа хмаркою рожевого порошку, вправною рукою закрутила світло-рудий шиньйон і тицьнула своїм червоним нігтем в Офелію.

—    Я хочу, щоб ти мала пристойний вигляд до того, як знову проб’є годинник! Тебе це теж стосується, нечупаро! — Тепер вона сварилася пальцем на верхнє ліжко. — Від тебе за милю відгонить варенням, Гекторе!

Повернувшись, вона наштовхнулася на кузена Бертра-на, що стовбичив на тому самому місці, опустивши руки.

—    А ця валіза почекає до завтра чи як?

У вихорі своєї сукні буревій залишив кімнату так само швидко, як з’явився.

ВЕДМІДЬ

Увечері почалася сильна злива. Дощ торохтів по металевій решітці ангара для гвинтокрилів, що сягав п’ятдесяти метрів заввишки. Ця база, зведена на сусідньому плато, була найсучасніша в Долині. Ангар створили саме для прийому апаратів далекого сполучення і обладнали системою парового опалювання. Він мав власну водневу установку. Його широко відчинені величезні ґратчасті двері давали змогу побачити нутрощі з кованого заліза, цегли та кабелів. Усередині працювали робітники в габардиновій уніформі.

Уздовж торгової пристані кілька вуличних ліхтарів проливали притлумлене туманом світло. Змоклий до кісток охоронець перевіряв, чи надійно вкриті брезентом поштові контейнери, що чекали відправлення. Він поставив галочку в записах і раптом побачив цілий ліс парасольок просто посеред пристані. Під парасольками стояли чоловіки у фраках, ошатні пані й акуратно причесані діти. Вони чекали, вдивляючись у хмари, мовчазні та незворушні.

—    Даруйте, любі кузени, чи можу я бути чимось корисним? — запитав він.

Мати Офелії, червона парасолька якої вирізнялася з-поміж усіх інших, указала на годинник, навколо якого скупчилася вся компанія. Усе в цій жінці справляло неабияке враження: сукня з турнюром, високий комір, накручений шиньйон і — понад усім — капелюшок з пір’ям.

—    Скажіть мені, чи правильно показує цей годинник? Ми вже сорок хвилин чекаємо на гвинтокрил з Полюса!

—    Спізнюється, як завжди, — сказав охоронець із усмішкою. — Ви чекаєте доставку хутра?

—    Ні, синку. Ми чекаємо на відвідувача.

Охоронець скоса подивився на чималий, схожий на воронячий дзьоб ніс жінки, яка щойно йому відповіла. Ця пані дуже похилого віку була вбрана в усе чорне — від мантильї, що обрамляла її сиве волосся, до сукні з шемізеткою. Елегантний срібний позумент на вбранні свідчив про статус Настоятельки, Першої серед матерів.

Охоронець зняв кашкет на знак поваги.

—    Посланець із Полюса, шановна пані? Ви впевнені, що не помилилися? Я працюю на доках від самого дитинства і ще ніколи не бачив, щоб люди з Півночі приїздили сюди інакше, ніж у справах. Такі люди не водять товариство з першим-ліпшим!

Він торкнувся кашкета на знак прощання і повернувся до своїх ящиків.

Офелія похмуро провела його очима, а потім глянула на свої черевики. Навіщо було взувати абсолютно нову пару? Вони вже були вкриті болотом.

—    Зведи вгору підборіддя і не розкисай, — зашипіла Аґата, з якою Офелія стояла під однією лимонно-жовтою парасолькою. — І всміхнися нарешті. У тебе такий вигляд, наче от-от заплачеш! Навряд чи мсьє Торн буде в захваті від твого похмурого личка!

Очевидно, сестра досі не пробачила ту втечу крізь дзеркало — це відчувалося в її голосі. Проте Офелія майже не чула її: вона дослухалася до шелесту дощу, що заглушував несамовиті удари серця...

—    Чому б тобі не дати їй дихати спокійно?! — сердито вигукнув Гектор.

Офелія вдячно поглянула на брата, але той уже стрибав по калюжах з її молодшими сестрами, кузенами та кузинами. Вони втілювали дитинство, яке вона хотіла востаннє пережити сьогодні ввечері. Усі ці безтурботні дітлахи прийшли сюди побачити гвинтокрил, а не нареченого. Для них це було рідкісне видовище, справжнє свято.

—    Аґата має рацію, — відгукнулася мати з-під своєї величезної червоної парасольки. — Моя дочка дихатиме, коли їй скажуть, і так, як їй скажуть. Чи не так, любий?

Суто формальне запитання адресувалося батькові Офелії, який пробурмотів щось нерозбірливе на знак згоди. Уже лисуватий та сивий, передчасно постарілий, цей бідолаха був розчавлений авторитетом дружини. Офелія не могла згадати, щоб він бодай колись відповів «ні».

Серед натовпу дядьків, тіток, кузенів та племінників вона шукала очима свого дідуся-хрещеного. Він тримався на відстані від парасольок, натягнувши аж до вусів комірець темно-синього плаща. Офелія не чекала від нього чудес, але їй стало краще від підбадьорливого знаку, що він подав їй здалеку.