Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 9)

Фіакр зупинився.

— Обсерваторія! — повідомив кучер.

ОБСЕРВАТОРІЯ

Офелії доводилося зустрічатися з Духом родини лише двічі в житті. Першу зустріч — своє хрещення — вона не пам’ятала, бо тоді була крихітним зарюмсаним немовлям на руках Настоятельки.

Натомість друга зустріч лишила в її пам’яті яскравий слід. Коли дівчині було п’ятнадцять, вона виграла конкурс читців, організований Науковим товариством. Предметом дослідження був ґудзик від сорочки: Офелія змогла повернутися в його минуле на три століття назад та описати походеньки його власника в найдрібніших деталях. Тоді Артеміда власноруч вручила їй головний приз — її перші рукавички для читання. Саме ці рукавички, уже зовсім зношені, були на руках Офелії зараз, коли вона виходила з фіакра.

Крижаний вітер шарпав поли її пальта. Коли ж Офелія побачила величезний білий купол, на верхівці якого бовванів довгий телескоп, їй перехопило дух від захвату.

Обсерваторія Артеміди була не лише дослідницьким центром у галузі астрономії, метеорології та механіки гірських порід, а ще й архітектурним дивом. Палац в обрамленні гірських схилів складався з десятка будівель, призначених для розміщення великих інструментів: від меридіанного кола до екваторіального телескопа, від астрографа до магнітного павільйону. Височезний фронтон головної будівлі, прикрашений чорно-золотим сонячним годинником, майорів над Долиною, де мерехтіли нічні вогні містечка. Це видовище вражало навіть більше, ніж у спогадах Офелії.

Вона запропонувала руку Настоятельці, що намагалася зійти на землю. Це мав би зробити чоловік, але Торн зайнявся іншим: розсівшись у фіакрі, він порпався у своїй валізі. Ховаючи очі під насупленими бровами, він діяв, як йому було зручно. Натомість на жінок почесний гість не звертав жодної уваги.

На терасі Обсерваторії якийсь літній учений бігав між рядами колон, намагаючись впіймати свого циліндра.

—    Даруйте, шановний отче досліднику! — гукнула до нього мати Офелії, притримуючи свого розкішного капелюха з пір’ям. — Ви тут працюєте?

—    Саме так.

Чоловік припинив бігати за циліндром і повернув до неї свого широкого напудреного лоба.

—    Чудовий вітер, чи не так? — Чоловік не тямився від радості. — Просто прекрасний! Він очистить небо за пів години.

Раптом учений насупився. Його підозріле око, збільшене лорнетом, обвело поглядом трьох жінок та фіакр перед головним входом, у якому величезна Торнова тінь розпаковувала валізу.

—    Що все це означає? Чого ви хочете?

—    Нам потрібна аудієнція, синку, — втрутилася На-стоятелька.

Вона всією своєю вагою повисла на руці Офелії.

—    Абсолютно неможливо. Це абсолютно неможливо! Повертайтеся завтра. — Учений змахнув тростиною в нічному повітрі, указуючи на хмари, що були, мов павутиння, пошматовані вітром. — Це перше нічне прояснення за цілий тиждень! І Артеміда абсолютно завалена роботою! Абсолютно!

—    Це ненадовго, — різко сказав Торн, що вже вийшов з фіакра, тримаючи скриньку під пахвою.

Учений марно силкувався прибрати пасма волосся, що гойдалися перед очима.

—    Навіть якби йшлося про частку секунди, повторюю: це абсолютно неможливо. У нас інвентаризація в самому розпалі. Четверте видання каталогу «Astronomiae instau-ratae mechanica»[1]. Це абсолютний пріоритет.

«Шість!» — подумки зраділа Офелія. Вона ще ніколи нечула, щоб «абсолютно» повторили стільки разів поспіль.

Торн двома широкими кроками подолав сходи й випростався на повен зріст перед ученим, який одразу зробив крок назад. Вітер скуйовдив світлі пасма цього страховидла й розтягнув шворки на шубі, так що стало видно руків’я пістолета на поясі. Раптом Торн випростав руку. Від різкого руху вчений аж підскочив, але виявилося, що це лише кишеньковий годинник, яким Торн махнув у нього під носом.

—    Десять хвилин, ані секунди більше. Де я можу знайти мадам Артеміду?

Старий указав тростиною на головний купол — велика тріщина розрізала його, наче скарбничку для монеток.

—    Вона біля телескопа.

Не дякуючи й не озираючись, Торн рушив уперед. Його чоботи цокотіли по мармурі. Обличчя матері під великим капелюхом почервоніло від приниження і гніву. Тому вона зігнала злість на Офелії, коли та зашпорталася на слизькій підлозі й, падаючи, ледь не потягнула за собою Настоятельку:

—    Невже ти ніколи не позбавишся своєї незграбності?! Мені постійно за тебе соромно!

Офелія навпомацки шукала окуляри на плитах тераси. Коли ж вона їх начепила, перед нею постали одразу три величезні материні сукні: скло тріснуло.

—    А цей невіглас... навіть не подумав почекати нас, — пробурчала мати, підбираючи поли. — Мсьє Торн, будь ласка, не так швидко!

Торн удав, ніби не чує, і увійшов до вестибюля Обсерваторії з маленького скринькою під пахвою. Вій войовничо йшов уперед, без стуку відчиняючи всі двері поспіль. Його статура височіла над юрбою вчених, що роїлися в коридорах та голосно коментували карти сузір’їв.

Офелія ішла за ним, закутавшись у шалик. Крізь тріснуте скло окулярів вона бачила лише силует Торна, розбитий на друзки. Він був такий високий у своїй кудлатій шкурі, що зі спини справді скидався на білого ведмедя.

Офелія відверто насолоджувалася ситуацією: цей чоловік поводився просто обурливо, і все це здавалося надто незвичним, щоб бути правдою. Коли Торн почав підніматися гвинтовими сходами, Офелія знову подала руку На-стоятельці, щоб допомогти тій подолати крутий підйом.

—    Чи можу я поставити вам запитання? — прошепотіла вона.

—    Можеш, дівчинко, — усміхнулася Настоятелька.

Учений, що спускався сходами, штовхнув їх і помчав далі, не вибачившись. Він рвав на собі волосся і кричав, як навіжений, що ніколи не помилявся у своїх підрахунках і цієї ночі він цього не допустить.

—    Скажіть, скільки ще образ має зазнати наша родина, щоб розірвати ці заручини? — запитала Офелія.

Її запитання прийняли холодно: Настоятелька відсторонила руку дівчини, на яку щойно спиралася, і насунула на чоло чорну мантилью. Тепер було видно лише її воронячий ніс та посмішку на зморшкуватих губах.

—    На що ти жалієшся, дитино? Як на мене, цей юнак просто чарівний!

Геть спантеличена, Офелія дивилася на чорну згорблену постать Настоятельки, що завзято підкорювала сходинки. «Невже вона також глузує з мене?» — думала дівчина.

Похмурий голос Торна пролунав у ротонді, куди він щойно зайшов:

—    Мадам, ваш брат прислав мене до вас.

Офелія не хотіла пропустити зустріч з Артемідою. Вона поквапилася вскочити в металеві двері, на яких досі теліпалася табличка:

НЕ ТУРБУВАТИ! ТРИВАЄ СПОСТЕРЕЖЕННЯ.

Щосили мружачись у тріснутих окулярах, дівчина пробиралася темною залою. Раптом вона почула перед собою щось схоже на шурхіт крил: це її мати, закипаючи, почала махати віялом, щоб остудити голову. Що ж до Торна, то Офелія змогла розгледіти його настовбурчену шкуру лише тоді, коли один за одним почали загорятися настінні ліхтарі.

— Мій брат? Котрий з них?

Цей хрипкий шепіт, більше схожий на скрегіт жорна, ніж на жіночий голос, долинув крізь плутанину складних металевих конструкцій зали. Офелія намагалася визначити, звідки він походить. Вона обвела поглядом підмостки, що здіймалися спіраллю до самого купола, а потім спускалися вздовж мідної труби телескопа, фокусна відстань якого майже вшестеро перевищувала її власний зріст. Нарешті вона побачила Артеміду, що схилилася над лінзою телескопа. Її фігура в очах Офелії розкололася на три частини. Слід було якомога швидше полагодити окуляри.

Дух родини повільно відірвався від споглядання зірок, розправив м’язи та суглоби й неквапно підвівся. Цікаво, що на зріст вона була вища за самого Торна. Артеміда пильно дивилася в очі незнайомця, що увірвався і втрутився в її спостереження, однак він навіть не змигнув під її важким поглядом.

Минуло кілька років, відколи п’ятнадцятирічна Офелія отримала свою першу нагороду з рук Артеміди, але й цього разу зовнішність Духа родини справила на дівчину гнітюче враження. Артеміда аж ніяк не була потворна, але, правду кажучи, краса її здавалася якоюсь моторошною.

Примхливі руді кучері, що нагадували потік розпеченої лави, спадали до самої підлоги, розтікаючись навколо її босих ніг мармуровими плитами. Витонченими формами та грацією вона затьмарила б иайгариіших дівчат ковчега. Її шкіра, така біла й пружна, що з відстані аж ніби мерехтіла, підкреслювала довершені риси обличчя.

Іронія долі полягала в тому, що Артеміда зневажала неймовірну вроду, якою її наділила природа і якій так заздрили юні кокетки. Ця жінка гігантського зросту носила лише чоловічий одяг. Того вечора на ній були червоний оксамитовий сюртук і прості штани трохи нижче колін. Але Офелію бентежили не хлопські манери — дрібний недолік на тлі такої величі. Ні, тут ішлося про щось інше. Врода Артеміди була холодна, байдужа, майже нелюдська. Прорізи її очей, крізь які світилися дві жовті райдуж-ки, пильно дивилися на Торна, не виражаючи жодних емоцій. Ні гніву, ні нудьги, ні цікавості. Лише очікування.

Після мовчання, що, здавалося, тривало вічність, вона обдарувала гостя формальною усмішкою, у якій не було ані тепла, ані ворожості.

—    У вас акцент і манери людей з Півночі. Ви нащадок Фарука.

На цих словах вона повільно відкинулася назад. Мармурова підлога за її спиною здійнялася фонтаном і миттєво перетворилася на крісло. З усіх Анімістів, що жили на ковчегу, ніхто не був здатний на такі дива, навіть серед ковалів, які скручували метал самими лише пальцями.