Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 11)

Зарившись у подушку, вона спробувала дати собі раду із заплутаними емоціями, від яких стискало груди. У вухах відлунювали крижані слова Настоятельки: «Якщо провалиш це завдання, якщо не впораєшся із заміжжям, присягаюся, що ти ніколи більше не зможеш ступити на Аніму».

Ця погроза лякала більше за смерть. Увесь світ Офелії обертався навколо цього ковчега. Опинившись у вигнанні, вона б уже ніколи не змогла звернутися до рідних по допомогу. Доведеться вийти за цього ведмедя — вибору нема.

Шлюб за домовленістю завжди мав невідворотний характер, особливо якщо слугував для зміцнення дипломатичних зв’язків між двома ковчегами. Іноді йшлося про те, щоб додати свіжої крові, уникнувши виродження від надмірної кількості шлюбів між близькими родичами. Іноді — про стратегічний союз, щоб сприяти справам та комерції. Іноді — хоча й геть нечасто — про шлюб з любові, народженої в ідилічній подорожі.

Хоч як Офелія обмірковувала цю справу, але не могла вловити найважливішого: здавалося, цьому чоловікові абсолютно все тут огидне, то який же зиск він сподівався отримати з такого одруження?

Вона знову зарилася носом у картату хусточку й щосили висякалася. Дещо все-таки вселяло надію. Торн справляв враження біснуватого дикуна, якого ледь торкнулася цивілізація. Він був на дві голови вищий за неї, а його довгі невгамовні руки здавалися звичними до зброї. Але принаймні він її не любив. І не полюбить до кінця літа, коли завершиться покладений традицією період між заручинами та весіллям.

Офелія прочистила носа ще раз і відкинула ковдру. Розляглося обурене нявкання: вона забула про кішку. Дівчина поглянула на себе в настінне дзеркало, не без задоволення споглядаючи розпухле обличчя, криво вдягнені окуляри, червоний ніс і сплутане волосся. Торн нізащо не захоче, щоб вона опинилася в його ліжку. Вона вже відчула, що не подобається йому: не такої жінки він шукав. їхні родини можуть змусити їх одружитися, але вони вдвох подбають про те, щоб цей шлюб існував лише про людське око.

Офелія накинула на нічну сорочку старий халат. Якби її воля, вона б до обіду пролежала в ліжку, але мати запланувала шалений графік на наступні дні перед великого подією — від’їздом. Сніданок на траві у родинному парку. Чаювання з бабусями Сидонією та Антуа-неттою. Прогулянка вздовж річки. Аперитив з дядьком Бенжаменом та його новою дружиною. Театр, потім вечірка з танцями. Офелію нудило від самої лише думки про все це. Замість гарячкового поспіху вона б хотіла як слід попрощатися з рідним ковчегом.

Коли вона спускалася, під її кроками зарипіли сходи. Раптом здалося, що в будинку надто тихо.

Офелія швидко збагнула, що всі зібралися на кухні. Притишена розмова долинала крізь засклені дверцята, але вщухла, варто було їх штовхнути.

Усі погляди зійшлися на Офелії. Мати, стоячи біля газової плити, позирнула на неї, оцінюючи. Батько безпорадно сидів за столом і дивився так, що серце краялося. Тітка Розеліна, мало не встромивши свого довгого носа в чашку із чаєм, глянула на неї обурено, а двоюрідний дідусь — замислено з-понад газети, яку гортав, влаштувавшись спиною до вікна.

З усіх присутніх лише Торн не виявив бодай найменшого зацікавлення. Він сидів на табуреті й зосереджено набивав собі люльку. Недбало розпущене буйне біляво-сріблясте волосся, погано виголене підборіддя, худа постать, занадто проста туніка, кинджал за халявою чобота... Її наречений скидався радше на волоцюгу, аніж на придворного. Здавалося, що на цій теплій кухні, серед мідного начиння і солодких пахощів, він не на своєму місці.

— Доброго ранку, — прохрипіла Офелія і, супроводжувана ніяковою мовчанкою, підійшла до столу.

Не найвеселіший райок у її житті. Офелія машинально поправила розбиті окуляри й налила собі велику чашку гарячого шоколаду. Дзюрчання цівки молока в порцеляні, рипіння ніжок стільця, який вона тягне кахлями підлоги, шкрябання ножем по поверхні тоста, коли вона мастить його маслом, свист повітря в закладених ніздрях... їй здавалося, що всі спричинені нею звуки, навіть найтихіші, розростаються, набуваючи неймовірних масштабів.

Коли заговорила мати, Офелія аж підстрибнула:

—    Мсьє Торн, відколи ви з нами, ви нічого не торкнулися. Дозволите запропонувати вам горнятко кави й тост із маслом?

Тон матері змінився. Тепер вона говорила не надто тепло, але й не ущипливо, а просто й люб’язно — саме так, як треба. Напевно, цієї ночі вона як слід обміркувала слова Настоятельки й привела до ладу свої нерви. Офелія запитально подивилася на неї, але та відвела погляд, удаючи, що стежить за плитою.

Щось було не так. Тут замислили якусь змову, і це витало в повітрі.

Офелія глянула на двоюрідного діда, але він щось бурмотів у вуса. Тоді вона розвернулася до батька, який сидів прямо навпроти неї, і втупилася в його лисувату голову й безпорадне обличчя.

Як вона й очікувала, він не витримав.

—    Доню, тут... виникла непередбачувана обставина.

Він показав «непередбачену обставину» жестом, склавши пучкою великий і вказівний пальці.

В Офелії стрибнуло серце й забриніло у вухах. На мить вона, божевільна, подумала, ніби заручини розірвано. Батько позирнув за плече, на Торна, мовби очікуючи заперечення. Чоловік так само незворушно сидів на табуреті, обернувши до них свій карбований профіль, уперто насупивши чоло, покусуючи люльку й нетерпляче посмикуючи довгими ногами. Вій уже не був схожий на ведмедя, який скинув хутро. Натомість Офелії здалося, що перед нею розтривожений сокіл, який рветься в небо й от-от злетить.

Батько лагідно поплескав її по руці, і вона озирнулася на нього.

—    Твоя мати склала для нас шалену програму на цей тиждень...

Його урвав несамовитий кашель дружини, яка схилилася над плитою.

—    Мсьє Торн сьогодні пояснив нам, які обов’язки чекають на нього вдома, — продовжив, зітхнувши, батько. — Вони надзвичайно важливі, розумієш? Інакше кажучи, він не може гаяти час на прийоми, розваги і...

Не в змозі слухати далі, Торн клацнув кришкою кишенькового годинника й утрутився:

—    Вирушаємо сьогодні рівно о четвертій гвинто-крилом.

Офелія сполотніла. Сьогодні. Рівно о четвертій. Її братик і сестрички, племіннички й племінники ще не повернуться зі школи. Вона не зможе з ними попрощатися. І вже не побачить, як вони дорослішають.

—    Якщо обов’язки вимагають вашої присутності вдома, повертайтеся, мсьє. Я вас не затримую.

Її вуста ворухнулися самі, поза її волею, промовляючи ці слова. Вони пролунали майже нечутно — через застуду Офелія ледь могла говорити, — але справили такий ефект, немов на кухні розлігся удар грому. Батька аж перекосило, мати спопелила її поглядом, тітка Розеліна ледь не похлинулася чаєм, а двоюрідний дідусь зайшовся в нападі нестримного чхання. Ні на кого з них Офелія навіть не глянула, спрямувавши всю увагу на Ториа, який уперше від часу їхнього знайомства відверто й прямо зміряв її поглядом. Довжелезні ноги, мов пружила, одним рухом підкинули його з табурета. Крізь потріскані окуляри вона бачила трьох Торнів. Три високі постаті, шістко примружених, гострих, мов леза, очей, тридцять стиснутих у кулаки пальців. Забагато для одного молодика, нехай навіть велетня...

Офелія чекала вибуху.

—    Це що. відмова? — просто запитав він натомість гучно й невдоволено.

—    Звісно, ні, — обурилася її мати, випинаючи величезні груди. — Її слово нічого не важить, мсьє Торн. Вона поїде з вами, куди скажете.

—    А моє слово щось важить?

Ці слова промовила гірким, ущипливим тоном Розе-ліна, яка сиділа, невдоволено втупившись у порожню чашку з-під чаю. Розеліна була тіткою Офелії, але передусім — її хрещеною, а відтак і компаньйонкою. Бездітна вдова, звісно ж, мала супроводжувати хрещеницю на Полюс і наглядати за нею аж до весілля. Ця не першої молодості жінка з конячими зубами, худа, як мішок з кістками, і страшенно нервова, носила своє волосся в шиньйоні, як і мати Офелії, але її версія цієї зачіски скидалася радше на подушечку для шпильок.

—    Не більше, ніж моє, — пробуркотів двоюрідний дідусь собі у вуса, зминаючи газету. — Хоч там як, а в цій родині вже взагалі ніхто не питає моєї думки!

Мати вперлася кулаками у свої неосяжні стегна.

—    Прошу вас, не зараз!

—    Ми просто рухаємося трохи швидше, аніж планували спочатку, — втрутився батько, звертаючись до заручених. — Дівчинка зніяковіла, але це минеться.

Навіть не глянувши на нього, Офелія і Торн міряли одне одного поглядами — вона сиділа з гарячим шоколадом, а він озирав її з висоти свого велетенського зросту. Офелія не хотіла поступатися, тож не відверталася від холодних металевих очей цього чоловіка, але, трохи подумавши, вирішила, що провокувати його нерозумно. У її становищі краще мовчати. Все одно вона не мала вибору.

Опустивши голову, Офелія намастила собі маслом ще один тост. Коли Торн опустився на табурет, огорнувши себе хмаркою тютюнового диму, усі полегшено зітхнули.

—    Негайно пакуйте речі, — просто сказав він.

Для нього справу було закрито. Але не для Офелії. З-під хмари свого волосся вона кинула на нього погляд, яким обіцяла так само ускладнити йому життя, як він — їй.

Торн знову вдарив її поглядом сірих і холодних, мов лезо, очей.

—    Офеліє, — додав він, не всміхаючись.

Із цих похмурих вуст її ім’я, вимовлене з грубим північним акцентом, пролунало дуже різко. Офелії стало гидко. Склавши серветку, вона вийшла з-за столу, тихо піднялася сходами й замкнулася у своїй кімнаті. Притулившись спиною до рами дверей, вона не ворушилася, не плакала й навіть не кліпала очима, але всередині неї все волало. Чутливі до гніву господарки меблі затремтіли, немов у нападі нервових конвульсій.