Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 12)

Дівчина, здригнувшись усім тілом, напрочуд сильно чхнула, і чари розвіялися: меблі знову стали цілком непорушно. Навіть не провівши гребенем по волоссю, Офелія влізла в наймоторошнішу свою сукню: сіру й строгу, з корсетом — музейний раритет. Вона сіла на ліжко, запихаючи босі ноги в чоботи. Шалик смикнувся і почав плавно повзти, обвиваючись навколо шиї, мов змій.

У двері постукали.

—    Заходьте, — ледь вимовила Офелія крізь закладений ніс.

У прочинених дверях показалися вуса двоюрідного дідуся.

—    Можна, дівчинко?

Вона підтакнула з-за хусточки й побачила, як великі дідусеві чоботи прокладають собі шлях між купами ковдр, перин та подушок, розкиданих на килимі.

Дідусь жестом підкликав до себе стілець, і той слухняно наблизився, перебираючи ніжками. Старий опустився на нього.

—    Бідосе моя, — зітхнув він. — Цей молодик — останній наречений, якого я тобі бажав би.

—    Знаю.

—    Тобі знадобиться багато відваги. Була розмова з На-стоятельками.

—    Була розмова з Настоятельками, — повторила Офелія.

«Але останнє слово скажуть не вони», — подумки додала вона, хоча й не мала жодного уявлення про те, на що сподівається. На превеликий подив Офелії, двоюрідний дідусь розсміявся, указуючи на настінне дзеркало.

—    Пам’ятаєш свій перший перехід? Ми вже думали, що ти так і застрягнеш: одна нога смикається тут, а друга проривається крізь дзеркало моєї сестри! Найдовша ніч у нашому житті... Тобі тоді ще й тринадцяти років не виповнилося.

—    Для мене це мало свої наслідки, — зітхнула Офелія, глянувши на руки, що крізь потріскані окуляри здавалися пошматованими.

—    Саме так. — Двоюрідний дід раптом подивився на неї дуже серйозно. — І менше з тим, це тобі не завадило розпочати знову й знову потрапити в пастку, аж поки ти второпала, що до чого. Дзеркалопрохідці рідкісні в нашій родині, дівчинко, а знаєш чому?

Офелія підняла повіки, глянувши на нього з-під окулярів. Вони з хрещеним ніколи про це не говорили, хоча саме він передав їй усе, що вона взагалі знала.

—    Бо це така собі особлива форма читання? — припустила вона.

Старий поворухнув вусами. Його золотаві очі ледь не вистрибнули з-під вигнутих брів.

—    Аж ніяк! Щоб читати предмет, потрібно трохи забути про себе, аби звільнити місце для чужого минулого.

Що ж до проходження крізь дзеркала, то воно неможливе без зіткнення із собою віч-на-віч. Бач, треба мати в жилах кров, а не воду, щоб прямо глянути собі в баньки. Хто сповиває обличчя вуалями, хто бреше собі й бачить себе ліпшим, ніж є насправді, нізащо цього не зможе зробити. Ти повинна розуміти: таких людей у світі небагатої

Ці міркування заскочили Офелію зненацька. Вона завжди проходила крізь дзеркала інтуїтивно й не вважала себе особливо відваленою. Двоюрідний дід указав на старий триколірний шалик, геть зношений за всі ці роки. Зараз він ліниво розкинувся в неї на плечах, спочиваючи.

—    Це не перший твій голем, еге ж?

—    Не перший.

—    Той самий, який мало не позбавив нас твого товариства.

По якімсь часі Офелія кивнула. Іноді вона забувала, що цей шалик, який завжди тягнувся за нею, мов шлейф, колись намагався її задушити.

—    А ти попри це носиш його й далі, — промовив двоюрідний дід, ляскаючи себе долонею по стегну на кожному слові.

—    Очевидно, ви намагаєтеся щось мені сказати. На жаль, я не розумію, що саме, — тихо мовила Офелія.

—    Не треба робити таке обличчя, дівчинко, — буркнув дід. — Ти ховаєшся за своїм волоссям, за окулярами, за своїм нерозбірливим мовленням. Живеш разом зі своєю матір’ю, але ніколи не зронила ані сльозинки, не здійняла галасу, хоча я можу прися гнутися, що саме ти найчастіше встрявала в дурнуваті халепи.

-- Дідусю, ви перебільшуєте.

—    Від самого народження ти лише те й робила, що шкодила собі, оступалася, розбивала обличчя, могла прищемити пальці, загубитися, — розповідав він, підкріплюючи слова широкими жестами. — Я тобі не просто так це кажу: тривалий час ми думали, що в одній із цих незліченних недолугих пригод твоє життя й обірветься! «Мадемуазель Налітайко-на-стіну» — ось як тебе називали. Послухай мене уважно, дівчинко... — Старий важко опустився на коліна біля ліжка, де безпорадно сиділа Офелія в незашнурованих чоботях. Він шарпнув її за лікоть, немовби для того, щоб краще закарбувати в її пам’яті кожне слово. — Дитинко, у тебе найсильніший характер в усій родині. Забудь, що я казав тобі минулого разу. Воля твого чоловіка зламається в зіткненні з твоєю, от побачиш.

МЕДАЛЬ

Сигароподібна тінь гвинтокрила самотньою хмарою пливла над пасовиськами й водними потічками. Офелія уважно роздивлялася пейзаж крізь навскісні скельця вікон, сподіваючись востаннє побачити сторожову вежу, де зібралася її родина — стояла там і махала хусточками. У голові досі паморочилося. Ледве минуло кілька хвилин після зльоту, і гвинтокрил заходив на віраж, аж тут їй довелося покинути прогулянкову галерею на трипалубнику й бігти на пошуки вбиральні. Повернувшись, вона вже не могла розгледіти Долину: від неї нічого не лишилося, крім далекої тіні під горою.

Годі було навіть уявити невдаліше прощання.

— Гірська дівчина з повітряною хворобою! Твоя мати правду каже: ти ніколи не згаєш нагоди вирізнитися...

Офелія відірвала погляд від панорамного вікна й подивилася на Залу з картами. Її так назвали через прикріплені до стіни планісфери, які відтворювали ламаний рельєф усіх ковчегів. З іншого краю приміщення зелена, як пляшкове скло, сукня Розеліни впадала в око на тлі медово-жовтого оксамиту килимів та крісел. Тітка суворо вдивлялася в карти. Офелія не одразу зрозуміла, що вона вивчає не ковчеги, а якість друку. Професійна деформація: вона займалася відновленням паперу.

Розеліна підхопилася і схвильовано подрібушила до Офелії, опустилася в сусіднє крісло й вгризлася своїми конячими зубами в принесене для них печиво. Дівчина відвела погляд: знову накотила нудота. Вони сиділи в цій залі віч-на-віч. Крім них двох, Торна й екіпажу, на борту взагалі нікого більше не було.

—    Ти помітила вираз обличчя мсьє Торна, коли почала вивергати свій обід на весь гвинтокрил?

—    Тітонько, мені трохи не до його обличчя було в той момент.

Дівчина глянула на Розеліну поверх своїх прямокутних окулярів. Вона була висохла і жовта — цілковита протилежність пухкої, рум’яної матері. Офелія майже не знала цієї своєї тітки, яка на кілька наступних місяців мала стати її компаньйонкою. Якось дивно було опинитися з нею на самоті. Зазвичай вони мало бачилися, а говорили ще менше. Удова жила своїми старими папірцями, а Офелія — своїм музеєм. Це не залишало їм шансів зблизитися.

—    Він ледь не вмер із сорому, — різко промовила тітка Розеліна. — Юна моя добродійко, я нічого подібного ніколи більше не хочу бачити. У твоїх руках честь родини.

Унизу, у тіні гвинтокрила, розпливалися водною плямою Великі озера, що мерехтіли, наче ртуть. У Залі з картами поступово тьмяніло пообіднє світло. Медовий оксамит став не так золотавим, як бежевим.

Витягнувши з рукава носову хусточку в горошок, дівчина чхнула, потім іще й ще раз. Під окулярами на очі навернулися сльози. Нудота минула, а застуда — ні. Навколо рипіли кріплення аеростата й гули його гвинти. Коли змирилася з усім цим шумом і тихим погойдуванням під ногами, їй стало краще. Просто потрібно налаштуватися.

—    Бідолашний чоловік. Якщо він боїться зганьбитися на людях, то обрав собі невдалу партію, — сказала вона, іронізуючи із себе.

Жовтава шкіра тітки Розеліни пополотніла. Вона розпачливо озирнула маленьку залу, здригнувшись від думки про те, що в одному з крісел цілком могла опинитися ведмежа шуба.

—    Заклинаю тебе предками, не кажи такого, — прошепотіла вона.

—    Ви його боїтеся? — здивувалася Офелія.

Вона й сама побоювалася Торна, однак лише до їхньої зустрічі. Коли незнайомцеві можна подивитися в обличчя, уже нема чого лякатися.

—    У мене від нього мороз поза шкірою, — зітхнула тітка, поправляючи свій крихітний шиньйон. — Ти його шрами бачила? Я підозрюю, що він схильний до насильства, коли щось у голову вдарить. Раджу тобі загладити ранкову сцену. Постарайся справити на нього хороше враження. Мені з ним бути ще вісім місяців, а тобі — решту життя.

В Офелії аж подих перехопило, коли вона глянула за широке панорамне вікно. Осінні ліси, розцвічені всіма кольорами, позолочені сонцем, розкошлані вітрами, щойно поступилися місцем крутій скелі, яка різко уривалася, зникаючи в морі туману. Гвинтокрил віддалявся, і тепер стало видно всю Аніму, яка висіла в повітрі, стиснута кільцем хмар. Дистанція збільшувалася, і Ані-ма дедалі більше нагадувала шмат ґрунту, який хтось вивернув лопатою в саду. Отже, такий вигляд мав ковчег здалеку? Грудочка землі, загублена в небі? Хто б міг подумати, що на цьому чудернацькому споді світу є озера, луки, міста, ліси, поля, гори й долини?

Приклавши руку до скла, Офелія закарбувала у своїй пам’яті це видовище, проводжаючи поглядом ковчег, аж поки він не зник за хмарами. Вона не знала, коли повернеться.

—    Ти повинна була взяти запасні. Нас матимуть за бідняків!

Дівчина озирнулася на тітку, яка осудливо дивилася на неї, і аж тоді зрозуміла, що йдеться про її окуляри.

— Вони майже відновилися, — заспокоїла її Офелія. — Завтра вже й сліду не лишиться.