Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 13)

Знявши окуляри, вона подихала на скельця. За винятком тріщинки, помітної під одним кутом зору, її насправді нічого не тривожило, і речі вже не троїлися.

Зовні не лишилося нічого, крім безкрайого неба, де замерехтіли перші зірки. Коли зала освітилася, вікна стали мов дзеркала, і крізь них уже нічого не прозирало. Офелія відчувала, що їй потрібно кудись спрямувати погляд, тому підійшла до стіни з картами — справжніми витворами мистецтва, зробленими славетними географами. Двадцять один великий ковчег і сто вісімдесят шість менших були відтворені з небаченою увагою до деталей.

Офелія входила в минуле так само легко, як інші — у кімнату, але погано зналася на картографії. Аніму вона знайшла не одразу, а Полюс шукала ще довше. Вона була вражена різницею пропорцій: Полюс виявився майже втричі більшим за її рідний ковчег. Через своє внутрішнє море, джерела й озера він скидався на велику чашу, наповнену водою.

Однак найбільше вона захопилася центральною планісферою, що давала загальний огляд Ядра світу, і ковчегами, які оберталися навколо по сталій орбіті. Ядро світу було найбільшим уламком колишньої Землі: тут нічого не лишилося, крім скупчення вулканів, у які постійно вражали блискавки. Ясна річ, тут ніхто не жив. Навколо Ядра горнулося Море хмар — маса пари, крізь яку ніколи не сягали сонячні промені, але тут його не показали, щоб не затьмарювати огляд. Натомість модель демонструвала повітряні течії, що давали гвинтокрилам змогу легко переміщуватися від ковчега до ковчега.

Офелія заплющила очі й спробувала уявити собі на цій карті рельєф — такий, як можна було б побачити з Місяця. Кам’яні уламки, що висять над неосяжним виром вічної бурі... Якщо замислитися, цей новий світ — справжнє диво.

У Залі карг пролунав дзвіночок.

—    Вечеря, — пояснила тітка Розеліна, зітхнувши. — Як ти гадаєш, зможеш протриматися за столом, не осоромивши нас?

—    Тобто не блюючи? Це залежить від меню. _

Коли Офелія та її хрещена розчинили двері кают-компанії, то спершу подумали, що помилилися. Буфети стояли порожні, а оббиті дерев’яними панелями стіни оповивала напівтемрява.

Вони вже хотіли вийти, але їх перепинив люб’язний голос:

—    Прошу сюди, будь ласка!

Їм назустріч ступив чоловік у білій уніформі із червоними еполетами та подвійними рядами ґудзиків на манжетах.

—    Капітан Бартоломе до ваших послуг! — піднесено промовив він.

Широко всміхнувшись — і показавши кілька золотих зубів, — капітан струсив з нашивок невидимі пилинки.

—    Насправді я лише помічник капітана, але не станемо прискіпуватися до дрібниць. Сподіваюся, ви пробачите, що ми вже взялися до холодних закусок. Долучайтеся до нас, нам дуже бракує жіночого товариства!

Помічник капітана вказав рукою в глибину зали. Між красивими панорамними вікнами й довгою ширмою з просвітами на оглядовій палубі за столом зібралася невеличка компанія, освітлена останніми променями надвечірнього сонця. Офелія одразу помітила високий і худий силует, якого воліла б не бачити. Торн сидів спиною до неї, і вона бачила лише його довжелезну спину в дорожній туніці, світле кошлате волосся, та ще лікті. Він ритмічно орудував столовим приладдям і ні на мить не припинив їсти, коли увійшли жінки.

—    Та що ж це ви робите? — обурився Бартоломе.

Не встигла Офелія сісти поруч із тіткою, як він одразу схопив її за талію, провів два кроки, ніби в танці, і владно посадив там, де їй аж ніяк не хотілося б опинитися.

—    Треба, щоб за столом жінки сиділи із чоловіками.

Втупившись у тарілку, Офелія відчувала, що її накрила тінь Торна, який височів над нею, дуже прямо тримаючись на стільці. Вона взяла собі редису. їсти не хотілося. Чоловічок навпроти люб’язно кивнув їй, і його обрамлене чорними бакенбардами обличчя розплив-лося в усмішці. Протягом кількох секунд за столом панувала тиша, яку ніщо не порушувало, крім дзенькання столових приборів. Люди жували сирі овочі, пили вино й передавали одне одному масло. Офелія перекинула на скатертину сільницю, узяту з рук тітки.

Помічник капітана, якого явно гнітила тиша, розвернувся до Офелії, наче флюгер.

—    Як ви почуваєтеся, мила дитино? Ця бридка нудота вже минула?

Офелія витерла рот краєчком серветки. Чому цей чоловік говорить до неї так, наче їй десять років?

—    Так, дякую.

—    Перепрошую, мадемуазель, — пирхнув той. — У вас такий тихий голос.

—    Усе гаразд, дякую, — вимовила Офелія, напруживши голосові зв’язки.

—    Ми маємо на борту лікаря. За найменших ознак дискомфорту обов’язково звертайтеся до нього. Він знавець своєї справи.

Чоловік із чорними бакенбардами скромно опустив погляд. Мабуть, він і був лікарем.

Знову запала тиша, посеред якої Бартоломе нервово барабанив пальцями по своїх столових приборах. Офелія прочистила носа — насправді їй хотілося прикрити обличчя хусточкою, щоб не виказувати свого роздратування.

Блискучі очі Бартоломе невпинно перебігали з неї на Торна, потім з Торна на неї. Мабуть, він страшенно нудився, якщо готовий був навіть у них шукати розваги.

—    Це ж требаї Ви не дуже балакучі, — захихотів помічник капітана. — А мені спершу здалося, ніби ви подорожуєте разом. Це не так? Дві пані з Аніми й чоловік з Полюса... Нечасто зустрінеш таку компанію!

Офелія наважилася кинути погляд на довгі худі руки Торна, який мовчки різав редис. Отже, екіпаж гадки не мав, що насправді звело їх разом? Вона вирішила поводитися так само й лише люб’язно всміхнулася, не вдаючись до роз’яснень.

Її тітка міркувала інакше.

—    Ці молоді люди їдуть одружуватися, мсьє! — обурено вигукнула вона. — Хіба ви не знаєте?

Справа від Офелії Торн міцніше вчепився в столові прибори. Вона побачила, як набрякла вена в нього на зап’ясті. На капітанському місці зблиснули золоті зуби Бартоломе.

—    Мені дуже прикро, мадам, але я справді не знав. Мсьє Торн, чого ж це ви так? Ви мали б мені сказати, що ця мила дівчинка — ваша наречена! На кого я зараз схожий?

«На людину, яка насолоджується незручною ситуацією», — подумки відповіла Офелія.

Однак він тішився недовго. Його усмішка згасла, щойно він помітив реакцію Торна. Тітка Розеліна теж пополотніла. Офелія зі свого місця його не бачила — їй довелося б розвернутися і скрутити собі карк, щоб зазирнути йому в обличчя. Утім вона й так знала, з яким виразом він сидить: очі мов леза, а замість рота жорстка складка. Торн не любив виставлятися на огляд — бодай ця риса була для них спільна.

Бортовий лікар, мабуть, помітив зніяковіння, тож поквапився змінити тему:

—    Невеличкі таланти вашої родини — така загадка для мене! — звернувся він до тітки. — Ваша влада над звичайнісінькими речами просто цікавезна. Пробачте за нескромність, але я наважуся запитати: яка сфера ваших інтересів, мадам?

Тітка Розеліна витерла рот серветкою:

—    Папір. Я реставрую, відновлюю зім’яте й розірване.

Вона взяла карту вин, безцеремонно роздерла її навпіл, а потім просто клацнула пальцями — і половинки знову зрослися.

—    Справляє враження, — прокоментував лікар, накручуючи собі вуса.

Тим часом подали суп.

—    Ще б пак, — гордовито наприндилася тітка. — Я врятувала від розпаду чимало безцінних архівних документів. Наша гілка родини береже пам’ять Артеміди — у нас чимало фахівців з генеалогії, реставраторів, хранителів.

—    Ви теж цим займаєтеся? — спитав Бартоломе Офелію, зблиснувши своїми золотими зубами.

«Займалася раніше», — хотіла сказати та, але не встигла. Тітка вирішила відповісти замість неї і між двома ложками супу промовила:

—    Моя племінниця — неперевершена чтиця.

—    Чтиця? — в унісон перепитали спантеличені лікар і помічник капітана.

—    Я завідувала музеєм, — коротко пояснила Офелія.

Поглядом вона попросила тітку не розповідати далі.

Їй не хотілося згадувати колишнє життя, особливо коли поряд сидів Торн, стискаючи довгими пальцями супову ложку. Перед очима колихалися хусточки, якими родичі махали їй на прощання зі сторожової вежі. Хотілося спокійно доїсти овочевий суп і піти спати.

На жаль, тітку Розеліну зліпили з того самого тіста, що й матір Офелії — недарма ж вони були сестрами. їй залежало на тому, щоб справити враження на Торна.

—    Ні, ні, ні, навіщо така скромність? Це ще далеко не все! Мсьє, моя племінниця вміє встановлювати емоційний зв’язок із предметами, заглиблюватися в їхнє минуле й давати напрочуд точні експертні оцінки.

—    Звучить цікавої — оживився Бартоломе. — Мила дитино, чи погодилися б ви продемонструвати нам свої здібності? — Він витягнув ланцюжок з кишені своєї красивої уніформи. Офелії спершу здалося, що це годинник, але вона помилилася. — Ця золота медаль — мій талісман. Чоловік, який дав її мені, розповів, що колись, у стародавньому світі, нею володів імператор. Я б дуже хотів дізнатися більше!

—    Я не можу.

Офелія витягнула із супу довгу темну волосину. Хоч би скільки вона збирала всі пасма на потилиці, хоч би як закріплювала всілякими шпильками, усе одно вони розсипалися.

—    Не можете? — розчаровано промовив Бартоломе.

—    Мсьє, професійна етика мені цього не дозволяє. Я відтворюю минуле не предметів, а їхніх власників. Це означатиме моє втручання у ваше особисте життя.

—    Етичний кодекс читачів, — підтвердила тітка Розе-ліна, показуючи свої конячі зуби. — Приватне читання можливе лише з дозволу власника.