Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 15)

Офелія нізащо не стала б дошкуляти чоловіку запитаннями, тому, видихаючи хмарки пари, спокійно й терпляче стояла біля каюти, промерзла до кісток. Вона уважно дивилася на його напружену потилицю, кістляві зап’ястя, що виднілися з-під манжетів, великі лопатки під тунікою,, довгі нервові ноги. Цей чоловік здавався дуже скутим. Йому начебто було незручно в цьому тілі — надто великому, худому й завжди напруженому.

—    Ви досі там? — прогуркотів він, не зволівши озирнутися.

Офелія зрозуміла, що він навіть не думає пити принесений нею чай. Щоб не тримати його дарма, вона зробила ковток. Від гарячого їй стало краще.

—    Я вам не заважаю? — пробурмотіла вона, сьорбаючи.

—    Ви не переживете.

В Офелії серце впало. Похлинувшись, вона виплюнула чай назад у чашку, щоб не проковтнути його одним духом.

Торн і далі вперто показував їй спину. Вона багато віддала б, щоб поглянути йому в очі й дізнатися, чи не глузує він з неї.

—    Що я по-вашому не переживу?

—    Полюс. Двір. Наші заручини. Біжіть назад і хапайтеся за мамину спідницю, поки маєте таку можливість.

Розгублена Офелія нічого не зрозуміла в цих ледь прихованих насмішках.

—    Ви розриваєте заручини?

Торн знизав плечима. Напівобернувши до неї тіло, немовби позичене в опудала, він зневажливо зиркнув у її бік. Офелія не могла зрозуміти, що кривить його тонкі губи — гримаса чи посмішка.

—    Розірвати заручини? — проскреготав він. — У вас надто райдужні уявлення про наші звичаї.

—    Я вас не розумію, — ледь чутно промовила Офелія.

—    Цей шлюб мені так само огидний, як і вам, можете не сумніватися, але я взяв на себе зобов’язання перед вашою родиною заради своєї власної. Я не в тому становищі, щоб зламати клятву, не заплативши за це високої ціни.

Офелія помовчала, обмірковуючи його слова.

—    Я теж, мсьє, якщо ви очікуєте від мене саме цього. Відмовившись від цього шлюбу без переконливої причини, я знеславила б свій рід. Мене б зреклися, і на цьому все.

Торн іще більше насупив брови, одну з яких навпіл розсікав шрам. Відповідь Офелії йому не сподобалася.

—    Звичаї у вас м’якші, ніж у нас, — поблажливо заперечив він. — Я добре все розвідав щодо вашого сімейного гнізда. Воно анітрохи не схоже на світ, що готується вас прийняти.

Офелія міцніше стиснула чашку. їй не сподобалося, що цей чоловік намагається залякати її. Так, він був не в захваті від неї — це вона чудово розуміла й не мала підстав ображатися. Але запропонувати жінці одруження, а потім скинути на неї відповідальність за розрив — оце вже справжня ницість.

—    Ви навмисне перебільшуєте, — майже пошепки закинула вона йому. — Якої користі можуть сподіватися наші родини від цього союзу, якщо я все одно нічого не вирішую? Ви надто високої думки про моє значення... — Трохи помовчавши, вона уважно подивилася на Торна, чекаючи його реакції. — Або приховуєте від мене щось важливе.

Погляд його сталевих очей став іще гострішим. Цього разу Торн позирнув на неї не через плече, а уважно й сторожко, розтираючи погано виголене підборіддя. Її нареченого аж пересмикнуло, коли він помітив, що ша-лиіс, який раніше мало не волікся по підлозі, здійнявся і теліпається, ніби хвіст роздратованого кота.

—    Що більше дивлюся на вас, то більше переконуюся, що не помилився в першому враженні, — пробуркотів він. — Ви надто хирлява й млява, з вами забагато пань-калися... Не з того тіста, щоб вижити там, куди я вас везу. Якщо поїдете зі мною, не переживете зиму. Вирішуйте самі.

Офелія витримала його погляд — сталево-твердий, сповнений виклику. У її пам’яті пролунали слова двоюрідного діда, і вона сама незчулася, як сказала:

—    Мсьє, ви мене не знаєте.

Поставивши чашку на тацю, вона повільно, спокійним жестом зачинила за собою двері.

Минуло ще багато днів. Офелія й далі не бачила Торна ані за столом, ані у прогулянкових галереях. їхня розмова змусила її надовго замислитися. Щоб не тривожити даремно тітку, довелося вигадати, нібито наречений був надто зайнятий, щоб її прийняти, і вони навіть словом не перекинулися. Розеліна поринула в конструювання нових любовних стратегій, а Офелія нервово гризла шви своїх рукавичок. На яку шахівницю поставили її Настоятельки? Згадані Торном небезпеки були реальні чи він просто хотів її залякати, щоб вона повернулася додому? І чи він справді мав при дворі такий високий статус, як вважала її родина?

Тітка не давала їй спокою, Офелія ж мала усамітнитися. Вона замкнулася у вбиральні, зняла окуляри, припала чолом до затягнутого льодом віконечка й довго стояла так, а пара з її дихання осідала на склі дедалі товстішим шаром. З того боку нічого не було видно, бо віконечко зовні аж узялося кірочкою, але дівчина знала, що зараз темно. Полярна ніч перемогла сонце, і воно вже три дні не з’являлося.

Електрична лампочка рангом затрусилася, мовби в пропасниці, а під ногами затремтіла підлога. Офелія вийшла з вбиральні. Навколо неї скреготав, стогнав і тріщав гвинтокрил, заходячи на посадку посеред снігової бурі.

—    Просто неймовірної Ти що, досі не готова? — скрикнула закутана в хутро тітка Розеліна, вбігаючи в коридор. — Мерщій збирайся і, якщо хочеш бодай спуститися трапом, не перетворившись на шматок криги, вдягнися тепліше.

Офелія натягнула два пальта, велику шапку, ще одні рукавиці поверх своїх і накрутила на шию свій нескінченний шалик. Урешті вона ледь могла поворухнути руками під усіма цими шарами одягу.

Коли вона підійшла до сходів, із гвинтокрила виносили її багаж. Усередину вривався гострий, наче скалки розбитого скла, вітер, і підлогу миттю замело снігом. Тут було так холодно, що в Офелії аж сльози навернулися на очі.

Незворушно витримуючи подуви шквального вітру, закутаний у ведмежу шубу високий Торнів силует без вагань кинувся у вир бурі. Коли настала черга Офелії ступити на трап, легені обпекло холодом: вона ніби вдихнула лід. Окуляри вмить узялися кірочкою, вона геть нічого не бачила, а поруччя сходів вислизало з-під рукавиць. Кожен крок давався дуже важко. Здавалося, пальці на ногах закам’яніли під шкірою чобіт. Десь за спиною тітка кричала дивитися, куди вона ступає, але її голос губився в подувах вітру. Офелії лише цього й бракувало — вона одразу ж послизнулася і ледь встигла вхопитися за мотузкове поруччя. Одна нога повисла в повітрі. Дівчина не знала й знати не хотіла, на якій висоті зараз ці сходи.

—    Потихеиьку спускайтеся, — порадив хтось із членів екіпажу, хапаючи її за лікоть. — Ось так!

На тверду землю Офелія ступила ні жива ні мертва. Вітер проймав її під усіма пальтами й сукнями, шарпав волосся, а шапку здерло з голови. Пальці в грубих рукавицях не слухалися. Офелія спробувала струсити сніг з окулярів, але він уже намертво застиг на скельцях. Щоб роззирнутися навкруги, окуляри довелося зняти. Хоч би куди дівчина спрямувала свій стривожений погляд, нічого не бачила, крім ночі та снігу. Торн і тітка зникли з її очей.

— Руку давайте! — прокричав якийсь чоловік. Задихаючись, вона кудись навмання тицьнула руку, і одразу ж її потягнули на сани, яких вона раніше не помітила. — Тримайтеся!

Офелія вхопилася за якийсь держак. Її закоцюбле від холоду тіло підкидало на нерівній дорозі. За спиною знову й знову ляскав батіг, підганяючи упряжку собак. З-під напівприплющених повік Офелія нібито розрізнила в сутінках якісь освітлені обриси. Ліхтарі. Сани пролетіли крізь місто, двома хвилями відкидаючи сніг на хідники й двері будинків. Здавалося, що ця крижана подорож ніколи не скінчиться, аж тут собаки нарешті сповільнилися. Вона сиділа під хутром, очманіла від вітру та швидкості.

Собаки пробігли великим підйомним мостом.

МИСЛИВСЬКИЙ БУДИНОЧОК

—   Сюди! — покликав який чоловік, махаючи ліхтарем. Здригаючись від холоду, простоволоса, Офелія, спотикаючись, вибралася із саней і по кісточки вступила у свіжий сніг. Білий, як вершки, він наче лився за халяви чобіт. Вона могла хіба що здогадуватися, де вони опинилися. Вузьке, оточене насипами подвір’я. Сніг уже не падав, але вітер проймав до кісток.

—    Добре вам їхалося, сеньйоре? — запитав чоловік з ліхтарем, виходячи їм назустріч. — Я й не думав, що ви так надовго покинете нас, — ми вже почали непокоїтися. А що це до нас прибуло?

Перед обличчям остовпілої Офелії хитнувся ліхтар. Крізь окуляри вона нічого не побачила, крім розмитого відблиску. Цей чоловік говорив з набагато сильнішим акцентом, ніж Торн, — вона його ледве розуміла.

—    Трясця, яке ж воно худе! І на ногах ледь тримається. Сподіваюся, вона тут у нас не розсиплеться. Могли б дати вам дівчину в тілі...

Офелії відібрало мову. Чоловік простягнув руку, явно збираючись помацати її, аж тут йому на голову точним ударом опустилася парасолька Розеліни.

—    Геть лапи від моєї племінниці й стежте за язиком, хамло бісове! — обурено промовила тітка з-під свого отороченого хутром капелюшка. — А ви, мсьє Торн, могли б якось зреагувати!

Однак у Торна того й на думці не було. Він уже був далеко: його величезна ведмежа шуба виднілася на тлі світлого прямокутника розчахнутих дверей. Офелія, наче уві сні, почала ступати в залишені ним на снігу сліди й підступила до ґанку.

Тепло. Світло. Килим.

Контраст із тим, що відбувалося надворі, був майже нестерпний. Офелія майже наосліп пройшла довгим передпокоєм та інстинктивно потягнулася до печі, жар якої аж обпікав щоки.