Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 14)

Офелія блиснула окулярами на тітку, але та затялася будь-що домогтися, щоб її племінниця відзначилася перед чоловіком, призначеним їй у наречені. Він справді повільно склав столове приладдя на скатертину, і його вкриті випнутими венами руки непорушно застигли. Торн готовий був уважно спостерігати. Або просто наївся.

—    У такому разі даю вам дозвіл! — цілком очікувано проголосив Бартоломе. — Я хочу познайомитися з тим імператором!

Він простягнув їй медаль, золоту, як його нашивки й зуби. Офелія спершу роздивилася її крізь окуляри.

Одне попа могла иапеимо сказати вже зараз: ця річ походила не з минулого спіту. Прагнучи швидше покінчити із цим, нона розстібпула рукавички й обхопила медаль пальцями. Під напівзаплющеними повіками одразу замерехтіли спалахи. Офелія занурилася в цей потік, поки що не інтерпретуючи відчуттів, які розгорталися в ній від новіших до більш давніх. Читання завжди йшло проти руху годинникової стрілки.

Порожні обіцянки, промовлені впівголоса гарній дівчині на вулиці. Тут, у височині, наодинці з безмежжям, так нудно. Удома на нього чекає дружинонька з малими хлоп’ятами. Вони далеко, їх майже не існує. Нові й нові подорожі проминають безслідно. Жінки теж. Нудьга сильніша за докори сумління. Аж тут під чорним плащем зблискує щось біле. Це ніж. Його спрямовано в груди Офелії. Ревнивий чоловік прийшов помститися. Лезо натрапляє на медаль у кишені уніформи, тому смертельний удар відвернуто. Офелії знову нудно. За картковим столом їй випадає троє королів, і під розгніваний лемент у її руках опиняється гарна медаль. Офелія почувається маленькою. Учитель лагідно всміхається їй і викликає стати перед класом. Дає їй подарунок. Він виблискує.

—    То як? — весело запитав помічник капітана.

Офелія знову вдягнула рукавички й повернула йому талісман.

—    Вас надурили, — пробурмотіла вона. — Це медаль за хороше навчання. Проста винагорода для дитини.

З обличчя Барголомео зникла золота посмішка.

—    Перепрошую, мадемуазель. Мабуть, ви щось неправильно прочитали.

—    Це дитячий медальйон, — повторила Офелія. — Він не золотий, і йому не більше ніж пів століття. Чоловік, який програв вам у карти, надурив вас.

Тітка Розеліна нервово закашлялася. Не такого подвигу очікувала вона від своєї племінниці. Лікар дуже уважно задивився у свою тарілку. Тори сповненим роздратування жестом почав заводити кишеньковий годинник.

Помічник капітана здавався таким засмученим цією звісткою, що Офелії захотілося втішити його.

—    Усе одно це дуже надійний талісман, адже він урятував вас від того ревнивого чоловіка.

—    Офеліє! — аж задихнулася Розеліна.

Решта вечері проминула в мовчанні.

Коли всі підводилися з-за столу, Торн вийшов першим, не кинувши жодного люб’язного слова на прощання.

Наступного дня Офелія міряла кроками кабіну гвинто-крила. Прикривши ніс шаликом, вона походжала прогулянковими галереями правого й лівого бортів, пила чай у кают-компанії, нишком, з дозволу Бартоломе, приходила на капітанський місток, у навігаційну або в радіорубку. Найчастіше вона збавляла час, споглядаючи пейзажі. Іноді перед нею розпросторювалася нескінченна синява, скільки сягав погляд, і лише де-не-де виднілося кілька хмаринок. Часом за всіма вікнами розливався вологий туман, а іноді, коли вони пролітали над ковчегом, здіймалися дзвіниці якихось міст.

Офелія звикла до столів без скатертин, кают без пасажирів і порожніх крісел. Ніхто новий не піднімався на борт, гвинтокрил не здійснював посадок. Це не пришвидшувало політ, адже доводилося часто відхилятися від прямого курсу, щоб викидати над ковчегами посилки та сумки з листами.

Офелія походжала майже скрізь, що ж до Торна, то він не витикав носа зі своєї каюти. Вона не бачила нареченого ані за сніданком, ані за обідом, ані за чаєм, ані за вечерею, і гак тривало багато днів поспіль.

Коли в коридорах посвіжішало, а ілюмінатори затягнуло мереживом паморозі, тітка Розеліна проголосила, що її племінниці конче по грібна справжня розмова з нареченим.

—    Якщо не розбити лід зараз, потім буде надто пізно, — гріючи руки під муфтою, попередила вона одного вечора, кати вони з Офелією прогулювалися містком.

В оглядових вікнах горіло сонце, що хилилося до заходу. Мабуть, по той бік скла було страшенно холодно. Уламки колишнього світу, надто малі, щоб утворити ковчеги, скувало льодом, і вони мерехтіли посеред неба, мов доріжка з діамантів.

—    Яка вам різниця, чи є симпатія між нами з Тор-ном? — зітхнула Офелія, кутаючись у пальто. — Ми одружимося. Лише це й має значення, хіба ні?

—    Отакої! За часів, коли я була дівчам, я виходила заміж у більш романтичному настрої, ніж ти.

—    Ви наглядаєте за мною, — нагадала їй Офелія. — Ви повинні стежити, щоб не трапилося нічого непристойного, а не штовхати мене в обійми цього чоловіка.

—    Непристойного, непристойного... Щодо цього ризиків небагато, — пробуркотіла Розеліна. — Мені здається, що ти не запалила вогню шаленої пристрасті в серці мсьє Торна. Правду кажучи, я ніколи досі не бачила, щоб чоловік докладав стільки зусиль, аби уникати зустрічей із жінкою.

Офелія не змогла стримати посмішку, якої тітка, на щастя, не помітила.

—    Віднесеш йому трав’яного чаю, — рішуче промовила раптом вона. — 3 липового цвіту. Липа заспокоює нерви.

—    Тітонько, цей чоловік захотів зі мною одружитися, а не я з ним. Не повинна ж я упадати за ним.

—    Я не прошу тебе упадати за ним, а просто хочу на майбутнє нормальної атмосфери, щоб можна було дихати. Доведеться тобі докласти трохи зусиль і побути з ним милою.

Офелія дивилася, як тінь у неї під ногами видовжується, розтягується і зникає, поки рудий сонячний диск розчиняється в тумані за вікнами. У її окулярах, що пристосовупалися до зміни освітлення, поступово розвиднилося. Вони вже повністю загоїлися.

—    Тітонько, я подумаю про це.

Розеліна взяла її за підборіддя, щоб змусити підвести голову. Як більшість жінок у сім’ї, тітка була вища за Офелію. У капелюшку з хутром, та ще й зі своїми надто довгими зубами вона скидалася вже не на конячку, а на байбака.

—    Тут потрібна твоя добра воля, розумієш?

За оглядовими вікнами настав вечір. Офелія вся промерзла, попри те що шалик дедалі сильніше стискав їй плечі. У глибині душі вона розуміла, що тітка має рацію. Поки що нічого не було відомо про життя, яке чекає на них на Полюсі.

Доведеться їй ненадовго забути про своє невдоволення Торном і перекинутися з ним словом.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

У довгому коридорі майже не було чутно делікатного постукування в металеві двері Сутінки огортали Офелію та її тацю, над якою здіймалася пара. Настінні лампи не давали запанувати цілковитій темряві й світили на смугасті шпалери, номери кают і вази з квітами на підставках.

Офелія відлічила кілька ударів серця, дослухаючись до звуків, шо могли пролунати з-за дверей, але ніщо не порушувало тиші, крім далекого ритмічного гуркоту гвинтів. Незграбно стиснувши тацю в одній руш, вона ще двічі постукала. Ніхто не озвався.

Зараз вона із чистим сумлінням могла піти й повернутися пізніше.

Узявши тацю обома руками. Офелія обережно розвернулася й одразу ж відскочила: у спину її штовхнуло дверима, від яких вона ледь встигла відійти. Із чашки вихлюпнулося трохи напою.

Витягнувшись на повен зріст, Торн зміряв її гострим поглядом. Світло в коридорі аж ніяк не пом’якшило різких рис його обличчя — навпаки, шрами здавалися ще глибшими. На стіни впала здиблена тінь його хутряного вбрання.

Офелія знову подумала, що він явно зависокий для неї.

—    Чого вам?

Це запитання пролунало аж ніяк не приязно. Грубий північний акцент увиразнював усі приголосні.

—    Моя тітка хотіла, щоб я принесла вам чаю, — простягнула йому тацю Офелія.

Розеліні не сподобалася б така відвертість, але Офелія не дуже вміла брехати.

Він стояв прямо, як сталагміт, а руки опустив і навіть пальцем не поворухнув, щоб узяти чашку. Варто було замислитися, може, не такий він уже й зверхній, а просто недоумкуватий.

—    Це липовий цвіт. Здається, він допо...

—    Ви завжди так тихо говорите? — різко перервав він. — Вас ледь чутно.

Офелія трохи помовчала, а потім відповіла ще тихіше:

—    Завжди.

Торн наморщив чоло. Здавалося, він марно шукає в цьому недорослому дівчиську — під важкими темними кучерями, прямокутними окулярами й шаликом — бодай щось варте уваги. Після цих оглядин, які здавалися нескінченними, Офелія зрозуміла, що він хоче увійти до своєї каюти, і відступила вбік, тримаючи тацю з чаєм.

Торнові довелося зігнутися, щоб уберегти голову, коли проходив у двері.

Офелія лишилася стояти на порозі, не знаючи, куди подітися зі своєю тацею. Торнова каюта, як і всі інші на гвинтокрилі, була дуже тісна. Канапа, що розкладалася, перетворюючись на ліжко, багажна сітка, вузенька смужка вільного простору, далі розкладний стіл, письмовий несесер — і все. Офелія і в себе не мала де ступити — просто диво, як Торн сюди протиснувся. Він смикнув за шнур, запалюючи лампочку на стелі, кинув на канапу свою шубу з ведмежого хутра й став біля столу, спершись на нього обома руками. Там лежала купа записників і цілі стоси нотаток. Зігнувшись навпіл над цією дивною писаниною, Тори уже не ворушився. Офелія не знала, читає він чи просто розмірковує. Він немовби забув про неї, але принаймні не зачинив двері в неї перед носом.