Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 10)

—    І чого від мене хоче мій любий брат? — запитала вона своїм хрипким голосом.

Настоятелька зробила крок уперед, присіла в реверансі й відповіла:

—    Шлюб, прекрасна Артемідо, ви пам’ятаєте?

Жовті очі Артеміди зупинилися на старій жінці в чорному, перейшли до матері в капелюсі з пір’ям, яка, мов у лихоманці, махала віялом, і нарешті вп’ялися в Офелію.

Дівчина тремтіла, її мокре волосся, ніби водорості, прилипло до щік. Артеміда, яка зараз здавалася лише невиразним і дуже роздробленим образом, доводилася їй пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-прабабусею. А може, і ще на кілька «пра» більше.

Було очевидно, що прабабця не впізнала Офелії. Вона ніколи нікого не впізнавала й давно вже не переймалася запам’ятовуванням облич усіх своїх нащадків, надто ско-роминущих для цієї віковічної богині.

Офелія іноді замислювалася, чи жила Артеміда коли-небудь поруч зі своїми дітьми. Вона не була надто ревною матір’ю: ніколи не залишала своєї Обсерваторії, щоб побути серед дітей, і давно делегувала всі свої обов’язки Настоятелькам.

Однак у тому, що Артеміда мала таку коротку пам’ять, була винна не лише вона сама. Ніщо не затримувалося в її свідомості надовго, події протікали повз неї, не лишаючи сліду. Ця схильність до забуття, безсумнівно, зрівноважувала її безсмертя, слугувала запобіжним клапаном, щоб не впасти в безумство або відчай.

Артеміда не пам’ятала свого минулого, вона жила у вічному теперішньому. Ніхто не знав, яким було її життя до того, як вона заснувала власну династію на Анімі кілька століть тому. Для сім’ї вона завжди була, є і буде там.

Так само відбувалося на всіх інших ковчегах, що мали свого Духа родини.

Офелія нервовим рухом почепила на носа розбиті окуляри. Іноді вона мимоволі ставила собі запитання: «Ким були насправді Духи родини та звідки вони взялися?» Те, що кров такої істоти, як Артеміда, текла в її власних жилах, здавалося Офелії не надто вірогідним, а вона, проте, поширювала анімізм на всю родину, ніколи не спиняючись.

—    Так, я пам’ятаю, — нарешті визнала Артеміда. — Як вас звати, моя дівчинко?

—    Офелія.

Хтось зневажливо пирхнув. Офелія поглянула на Торна. Він повернувся до неї спиною, непохитний, як велике опудало ведмедя. Вона не бачила виразу його обличчя, але не сумнівалася, що цей звук походив саме від нього. Вочевидь, її тоненький голосок йому не сподобався.

—    Офеліє, — промовила Артеміда, — я вітаю вас зі шлюбом і дякую вам за цей союз, що зміцнить сердечні стосунки між мною та моїм братом.

Це була стандартна формула, проголошена без ентузіазму, лише задля протоколу. Торн підійшов до Артеміди й простягнув їй дерев’яну лаковану скриньку. Прекрасна богиня, здатна запаморочити голови навіть старим ученим, лишила його абсолютно незворушним.

—    Це від мсьє Фарука.

Офелія поглянула на матір з-за окулярів. Невже їй самій теж доведеться підносити дар Духу родини Торна в день прибуття на Полюс? Судячи з ошелешеного виразу обличчя матері, вона думала про те саме.

Артеміда байдуже прийняла дарунок. Та щойно вона торкнулася скриньки пальцями й зрозуміла, що всередині, її незворушне обличчя здригнулося.

—    Чому? — запитала Артеміда, примруживши очі.

—    Я не знаю, що в скриньці, — повідомив Торн, різко вклонившись. — У мене більше немає повідомлень для вас.

Артеміда задумливо погладила рукою лаковане дерево, знову зупинила бурштиновий погляд на Офелії, ніби мала намір щось їй сказати, але потім невимушено знизала плечима.

—    Ви всі можете бути вільні. Мені треба працювати.

Не чекаючи благословення, Торн різко повернувся на підборах і, нервово стискаючи годинника, почав спускатися сходами.

Троє жінок квапливо попрощалися з Артемідою і поквапилися за ним, побоюючись, що цей грубіян може забрати фіакр і поїхати без них.

—    Заради предків! Я відмовляюся віддавати свою дочку за цього нахабу! — розлючено шепотіла мати посеред планетарію, де натовп учених сперечався щодо наступної появи комети.

Торн її не почув: його кудлате ведмеже хутро вже полишило темну залу, де механічні глобуси гурчали, як годинникові коліщатка.

Серце Офелії підстрибнуло в грудях, сповнившись надією, але усмішка Настоятельки зруйнувала всі її ілюзії.

—    Доню, між двома родинами укладено угоду. Ніхто, крім Фарука й Артеміди, не може її розірвати, не зумовивши дипломатичного скандалу, — сказала вона.

—    Так, але моя прекрасна вечеря! — Материн пишний шиньйон під красивим капелюшком збився набік, а гострий ніс помітно почервонів навіть під товстим шаром косметики.

Похнюпившись, Офелія загорнулася в шалик і зупинила погляд на танцях зірок під дахом планетарію. Вона й сама не могла визначити, що її дратує найбільше: поведінка нареченого, матері чи Настоятельки.

—    Якщо раптом ви хотіли знати мою думку... — промурмотіла вона.

—    Ніхто її в тебе не питає, — відрубала Настоятелька з тією самою посмішкою.

За інших обставин Офелія не наполягала б. Вона занадто цінувала свій спокій, щоб сперечатися, переконувати, обстоювати свою позицію, але цього вечора йшлося про її життя.

—    І все-таки я скажу, — правила вона своєї. — Мсьє Торн хоче цього шлюбу не більше, ніж я. На мою думку, тут сталася якась помилка.

Настоятелька зупинилася і повільно обернулася до дівчини. Її покручене артритом тіло випросталося, виростаючи і збільшуючись. Доброзичлива усмішка під сплетінням зморщок зникла. Офелію пройняло холодом від погляду цих майже сліпих ледь блакитних очей.

Мати Офелії теж була приголомшена, побачивши таку метаморфозу. Перед ними стояла вже не згорблена старенька у вихорі екзальтованих учених. Це було втілення верховної влади на Анімі. Гідна представниця Матріархальної Ради, Мати серед Матерів.

—    Немає жодної помилки, — крижаним тоном сказала Настоятелька. — Мсьє Торн зробив офіційний запит на шлюб з мешканкою Аніми. З усіх дівчат, готових до одруження, ми обрали саме тебе.

—    Схоже, що мсьє Торну ваш вибір також не до душі, — спокійно зазначила Офелія.

—    Йому доведеться ним задовольнитися. Наші сім’ї про все домовилися.

—    Але чому саме я?! — не відступалася Офелія, не звертаючи уваги на перелякане обличчя матері. — Чому вирішили покарати саме мене?

Дівчина була в цьому глибоко переконана. Занадто довго вона відкидала пропозиції та вмовляння, і це вирізняло її з-поміж усіх кузин, які давно вже стали матерями сімейств. Офелія була білою вороною, і це всіх дратувало, тож Настоятельки використали цей союз, щоб подати приклад іншим.

Стара вп’ялася своїми вицвілими очима в тріснуті окуляри Офелії. Коли вона не горбилася, то була вища за Офелію.

—    Ми даємо тобі останній шанс. Вшануй нашу сім’ю, дитино. Якщо провалиш це завдання, якщо не впораєшся із заміжжям, присягаюся, що ти ніколи більше не зможеш ступити на Аніму.

КУХНЯ

Офелія мчала як вітер. Вона перетинала річки, лишала позаду ліси, пролітала над містами, долала гори, однак лінія обрію лишалася недосяжною. Іноді опинялася на поверхні величезного моря, і краєвид надовго перетворювався на суцільні простори води. Однак урешті-решт Офелія завжди діставалася берегів. Усе відбувалося не на Анімі й навіть не на ковчегу. Цей світ був суцільний, недоторканий, без розколин — круглий, ніби м’яч. Старий світ іще до Розколу.

Раптом Офелія помітила вертикальний шпиль, що перекреслив горизонт, ніби блискавка. Здається, раніше вона не бачила цього шпиля. Вона прудкіше за вітер помчала до нього із цікавості. З її наближенням шпиль ставав дедалі менше схожим на шпиль. Якщо придивитися, це була радше вежа. Або статуя.

Ні, чоловік.

Офелія хотіла сповільнити свій біг, змінити напрямок, повернутися, але непереборна сила потягнула її до цього чоловіка. Старий світ зник, обрій теж. Нічого й нікого не лишилося, крім Офелії, що всупереч власній волі поспішала до цього худого велетня, який уперто показував їй спину.

Офелія широко розплющила очі, не зводячи голови з подушки. Волосся розметалося навколо, мов буйне зілля. Вона прочистила носа, і пролунав звук, немовби із забитої труби. Дихаючи ротом, Офелія втупилася в сітку Гекторового ліжка: молодший братик спав над нею. Цікаво, чи він уже встав і спустився дерев’яною драбинкою? Дівчина гадки не мала, котра зараз година.

Спираючись на лікоть, вона короткозорим поглядом обдивилася кімнату, в якій просто на килимі було влаштовано імпровізовані постелі — там валялися ковдри й подушки. Усі молодші сестрички вже повставали. У вікно із шумом рвався холодний вітер, напинаючи завіси. Уже зійшло сонце. Діти, мабуть, вирушили до школи.

Офелія помітила, що в ногах, між її розкинутими ступнями, згорнулася стара кішка. Пірнувши під клаптикову ковдру, дівчина знову прочистила носа. Горло, вуха й очі немовби позабивало ватою. Нічого незвичного: їй достатньо було найменшого протягу, щоб підхопити застуду. Офелія навпомацки пошукала на столику окуляри. Розбиті скельця вже почали зростатися, але цілковите зцілення потребувало ще багатьох годин. Вона почепила їх на ніс. Річ відновлюється швидше, якщо почувається потрібного, — проста психологія.

Офелія витягнула руки поверх ковдри, не поспішаючи підводитися з ліжка. Повернувшись сюди, вона ледве змогла заснути й знала, що не тільки їй не спиться. Від тієї миті, як вона сховалася тут, щось просолівши замість сказати «добраніч», Торн невпинно вздовж і впоперек міряв кроками свою кімнату, розташовану поверхом вище. Він походжав від стіни до стіни, аж підлога рипіла. Офелія стомилася раніше за нього і врешті поринула в сон.