Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 3)

Офелія уважно поглянула на хрещеного. У яскравому сонячному світлі його риси наче загострилися, а зморшки стали ще глибшими. З болем у серці вона раптом усвідомила, що цей чоловік, якого вона завжди вважала міцним як скеля і непідвладним плину часу, тепер уже геть виснажений старий. А вона щойно мимоволі змусила його постаріти ще більше.

Вона вичавила із себе усмішку.

—    Що мені справді потрібно, то це достовірна інформація.

В очах архіваріуса знову зблиснули вогники, і він сказав:

—    Вдягайся, дівчинко, і ходімо!

РОЗКОЛ

Дідусь кинувся вниз сходами, ледве освітленими нічними лампами. Офелія, заклавши руки в кишені та загорнувшись у шалик, ішла позаду. З кожною сходинкою ставало холодніше. Очі знову наповнилися сонячним світлом, а відчуття було таке, ніби вона занурюється в чорну крижану воду.

Вона аж підскочила, коли почула буркотливий голос дідуся, що луною відбився від стін:

—    Я ніяк не звикну до думки, що ти маєш поїхати. Полюс — це ж край світу!

Він зупинився на сходах і розвернувся до Офелії, а та, ще не звикнувши до темряви, налетіла просто на нього.

—    Ти ж умієш проходити крізь дзеркала. Зможеш час від часу викрадатися звідти, щоб навідати нас?

—    Це понад мої сили, дідусю. Крізь дзеркала можна подорожувати лише на маленькі відстані. Годі й думати про те, щоб перетнути відстань між двома ковчегами.

Дід вилаявся на давньому діалекті й продовжив спускатися, а Офелія відчула провину за те, що геть не така обдарована, як вважав дідусь.

—    Я намагатимуся часто відвідувати вас, — тихо пообіцяла вона.

—    Коли саме ти повинна їхати?

—    У грудні, якщо вірити Настоятелькам.

Архіваріус знову вилаявся. Офелія тішилася з того, що зовсім не розуміє цього діалекту.

—    А хто замінить тебе в музеї? — простогнав старий. — Навряд чи в нас є інша людина, здатна вивчати старожитності так, як ти!

На це Офелія не знала, що відповісти. Дівчина була дуже прив’язана до родини, і розлука з нею була важким потрясінням. Але до того Офелію ще й мали позбавити музею — єдиного місця, де вона цілковито могла бути собою. Отже, її від’їзд означав втрату себе.

Офелія мала єдиний талант — уміння читати. Якщо його відібрати, то залишиться тільки порожня оболонка — розсолода, яка, пораючись по господарству, може хіба що покалічити себе, а вже про те, щоб повести світську бесіду, годі й казати.

—    Очевидно, я не така вже й незамінна, — пробурмотіла вона, кутаючись у шалик.

У першому підземеллі архіваріус змінив свої звичні рукавички на стерильні. У світлі електричних лампочок під холодним склепінням він почав висувати шухляди, гортаючи архівні матеріали, впорядковані за поколіннями. З кожним подихом з-під його вус вибивалися хмарки пари.

—    Отже, це Сімейні архіви, тому не чекай нічого дивовижного. Я знаю, що нога наших предків уже ступала на Великій Півночі, але збіса давно.

Офелія шморгнула носом. Тут, певно, не більше десяти градусів. Вона міркувала про те, чи може будинок її майбутнього чоловіка бути ще холоднішим, ніж ця архівна зала.

—    Я хочу побачити Авґустуса, — заявила вона.

Очевидно, це був образний вислів. Це означало побачити його малюнки, адже Авґустус помер задовго до народження Офелії. Він був визначним дослідником і легендою родини. Географію в школі викладали за його мандрівними нотатками. Авґустус ніколи не написав жодного рядка, бо так і не опанував грамоту, натомість його малюнки містили купу корисної інформації.

Дідусь не відповів, поринувши у свої шухляди, і Офелія подумала, що він її не розчув. Вона відтягнула ша-лик, що затуляв обличчя, і повторила голосніше:

—    Я хочу побачити Авґустуса.

—    Авґустуса? — прошамкотів старий, не глянувши на неї. — Нічого цікавого, суцільні нісенітниці. Просто стара квацянина.

Офелія здивовано скинула бровами. Дідусь ніколи не говорив зневажливо про вміст своїх архівів.

—    Та невже ж вони такі нікчемні й потворні? — не відступалася Офелія.

Тяжко зітхнувши, дідусь відірвався від архівної шухляди, у якій саме щось роздивлявся. В очниці він затиснув лупу, тож одне його око здавалося вдвічі більшим за друге.

—    Четвертий прохід, нижня полиця ліворуч. Нічого там не пошкодь, будь ласка, і надягни чисті рукавички.

Офелія пройшла вздовж шафок і опустилася на коліна у вказаному місці. Тут зберігалися всі оригінали альбомів Авґустуса, розподілені за ковчегами.

Вона знайшла три альбоми про ковчег Аль-Андалузія, сім — про Сіте й близько двадцяти — про Сереніс-сіму. Полюсу був присвячений лише один. Такі цінні документи вимагали відповідного ставлення: Офелія обережно перенесла альбом на пюпітр і стала поволі гортати сторінки.

Тьмяні рівнини, а за ними скелі, скутий кригою фіорд, ліси з велетенськими соснами, будинки, що потонули в снігах... Суворі пейзажі, але не такі приголомшливі, як їх уявляла собі Офелія. Вони навіть здалися їй по-своєму красивими. їй було цікаво, де серед цих безкрайніх снігів живе її наречений. На березі тої річки з каменистими берегами? Чи в цьому рибальському селищі, загубленому серед ночі? Чи на рівнині, відвойованій тундрою? Цей ковчег здавався таким безлюдним, майже диким! Чому ж її нареченого вважають вдалою партією?

Далі Офелії трапився незрозумілий малюнок: щось схоже на вулик, який висить у небі. Напевно, незавершений ескіз. Вона перегорнула ще декілька сторінок і побачила сцену полювання. Узявшись у боки, чоловік гордо позував перед величезною купою хутра. Він засукав рукави, оголивши сильні, м’язисті руки, по лікті вкриті татуюваннями. Біляве волосся і жорсткий погляд.

Окуляри Офелії стали блакитними, коли вона зрозуміла, що купа хутра позаду мисливця — це шкура лише одного звіра — величезного мертвого вовка. За розмірами він не поступався ведмедю. Офелія перегорнула сторінку. Цього разу мисливець стояв посеред групи людей. Вони позували перед купою рогатих черепів. Без сумніву, це були лосині роги, але кожен череп — завбільшки з людину. Усі мисливці були схожі між собою: безжальний погляд, світле волосся, татуювання на руках. Але в них не було із собою жодної зброї, ніби вони вбивали тварин голіруч.

Гортаючи альбом, Офелія побачила мисливців, що позували з тушами моржів, мамонтів та ведмедів. Усі тварини були неймовірних розмірів.

Офелія повільно згорнула альбом і поклала на місце. Чудовиська... Таких велетенських звірів вона бачила хіба що в дитячих книжках, та і їм було годі змагатися з тими, що були в альбомах Авґустуса. Маленький музей Офелії не підготував її до такого життя. А найбільше її вразив погляд мисливців — жорстокий, зухвалий, звиклий до крові. Офелія сподівалася, що в її нареченого інший погляд.

— Отже? — спитав дідусь, коли вона повернулася.

—    Тепер я розумію, чому ви не хотіли, щоб я це бачила, — відповіла вона.

Старий знову почав перебирати документи.

—    Я тобі дещо інше покажу, — бурмотів він. — Тим малюнкам усе-таки понад півтора століття. До того ж вони зображують далеко не все!

Саме цього боялася Офелія: Авґустус не все показав. Але вона промовчала, лише знизавши плечима. Будь-хто, окрім старого архіваріуса, зневажав би цю її байдужість, сприймаючи її як прояв слабкого характеру. Сховавшись за своїми окулярами, Офелія здавалася незворушною, і було майже неможливо здогадатися, що в її грудях вирують шалені пристрасті.

Малюнки Авґустуса налякали її. Чи цього вона шукала тут, в Архівах? Протяг війнув по її кісточках, трохи піднявши поділ сукні. Холодне повітря йшло зі сходів, що вели нижче, у друге підземелля. Офелія побачила, що прохід перекрито ланцюгом, на якому висить табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ».

В архівних залах завжди гуляли протяги, але цей вітерець Офелія сприйняла як запрошення. Це підземелля вимагало її присутності.

Вона потягла за рукав дідуся, що сидів на ослоні, поринувши в документи.

—    Ви дозволите мені спуститися?

—    Ти добре знаєш, що я взагалі-то не маю права... — бурмотів дідусь, ворушачи вусами. — Це приватна колекція Артеміди, туди мають доступ лише архіваріуси. Вона довіряє нам, і ми не повинні цим зловживати.

—    Я не збираюся читати голими руками, запевняю вас, — пообіцяла Офелія, указуючи на свої рукавички. — До того ж я прошу вашого дозволу не як родичка, а як директорка сімейного музею.

—    Так, так, я знаю цю пісню! — зітхнув старий. — Але це й моя провина: я занадто з тобою паиькався.

Офелія зняла ланцюг і стала спускатися сходами. Але світильники не вмикалися.

—    Світло, будь ласка! — попросила вона й пірнула в темряву.

їй довелося повторити це кілька разів. Будівля Архівів не схвалювала такого свавільного порушення правил. Нарешті кілька нічників неохоче засвітилися — Офелії довелося вдовольнитися їхнім мерехтливим світлом.

Голос дідуся лунав згори й відбивався від стін підземелля:

—    Не чіпай нічого руками, ти мене чуєш? Боюся, щоб твоя незграбність не наробила там лиха!

Заклавши руки в кишені, Офелія пройшла до склепінчастого залу під аркою, на якій було вибито девіз архіваріусів: «Артемідо, ми побожні хранителі твоєї пам’яті». Просто під скляною банею, скільки сягало око, тягнулися довгі ряди Реліквій.

Якщо в житті Офелія часто нагадувала недоладного підлітка з неслухняним волоссям та незграбного рухами, що ніяковів і ховав погляд за окулярами, то, поринаючи в Історію, вона почувалася як риба у воді.