Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 2)
— Ні. Єдина послуга, про яку я прийшла попросити вас сьогодні, — це доступ до архівів.
— Моїх архівів?
— Сьогодні.
«Якщо я... Якщо я... Якщо я... Якщо я...» — затинався програвач.
Дід скептично скинув бровою і поторгав пальцями свої вуса.
— Ти вже й не сподіваєшся, що я захищатиму тебе перед матір’ю?
— Однаково це нічого не дасть.
— Що змушу поступитися перед твоїм батьком-сла-баком?
— Я збираюся вийти заміж за чоловіка, якого для мене обрали. І нічого більше.
Голка програвача підстрибнула і продовжила свій веселий шлях, а сопрано тріумфально проголосило: «Якщо я люблю тебе, стережися!»
Офелія опустила окуляри на ніс і витримала погляд хрещеного батька, не змигнувши. Її карі очі вп’ялися в його золоті.
— Щасливої дороги! — полегшено видихнув старий. — Зізнаюся, гадав, ти не здатна промовити ці слова. Певно, хлопець припав тобі до душі. Ну ж бо, розповідай усе як є. Але спершу скажи мені, хто він.
Офелія підвелася, щоб прибрати горнятка. Вона хотіла сполоснути їх під краном, та мийниця була вщерть заповнена брудними тарілками. Зазвичай Офелія не любила поратися по господарству, але зараз вона зрадила собі: скинула рукавички, закасала рукави й стала мити посуд.
— Ви його не знаєте, — мовила нарешті Офелія.
Її бурмотіння потонуло в шумі води. Дідусь зупинив фонограф і підійшов до мийниці.
— Я не почув тебе, дівчинко.
Офелія на мить закрила кран. У неї був тихий голос, а ще погана дикція, тому їй часто доводилося повторювати сказане.
— Ви його не знаєте.
— Забула, з ким говориш! — усміхнувся дідусь, схрестивши руки на грудях. — Може, я й сиджу постійно в архівах, але наше генеалогічне древо знаю краще за всіх. Від Долини до Великих озер немає жодного твого далекого родича, якого я не знав би.
— Та, однак, ви його не знаєте, — повторила Офелія.
Вдивляючись у порожнечу, вона машинально терла губкою тарілку. Дотик до цього посуду без захисних рукавичок давав змогу дівчині мимохіть читати його історію, подумки рухаючись від теперішнього до минулого. Вона могла б у найдрібніших деталях описати все, що їв із цих тарілок її хрещений.
Офелія була сумлінним фахівцем і зазвичай ніколи не торкалася чужих предметів без рукавичок, але хрещений навчив її читати предмети саме тут, у цій кімнаті. І тепер вона знала кожну річ у його кухні як свої п’ять пальців.
— Цей чоловік не з нашої родини, — промовила врешті вона. — Він із Полюса.
Запала мертва тиша, яку порушувало тільки дзюрчання води в трубах. Офелія витерла мокрі руки сукнею і поглянула на хрещеного поверх прямокутних окулярів. Старий несподівано якось зіщулився, ніби вмить постарів на двадцять років. Навіть його вуса — і ті понуро повиснули, як спущені знамена.
— А це ще що за фокуси? — спитав вій ледь чутним голосом.
— Я більше нічого не знаю, — м’яко сказала Офелія, — крім того, що, за маминими словами, це хороша партія. Я не знаю ані його імені, ані того, який він з вигляду.
Дідусь підійшов до ліжка, дістав з-під подушки табакерку, заклав по дрібці тютюну в кожну ніздрю і чхнув у хусточку. Це був його спосіб привести думки до ладу.
— Напевно, трапилася якась помилка...
— Я теж хотіла б так думати, дідусю, але, здається, жодної помилки тут немає.
Офелія впустила в раковину тарілку, яка одразу розкололася навпіл. Дівчина простягла обидві половинки старому. Він склав їх разом — і вони вмить зрослися. Дідусь поставив тарілку сушитися.
Він був видатним Анімістом: міг полагодити дотиком геть усе. У його руках навіть найноровливіші предмети ставали слухняними, мов цуценята.
— Достеменно тут закралася якась помилка, — наполягав він. — Я непоганий архіваріус, але про такі протиприродні союзи ніколи не чув. Що менше дотичні Анімісти до чужинців, то тільки ліпше.
— Так, але весілля все одно відбудеться, — пробурмотіла Офелія, знову беручись за миття посуду.
— Та яка муха вас укусила, тебе й твою матір? — збентежено вигукнув дід. — Серед усіх ковчегів саме Полюс має найгіршу репутацію. Від них просто здуріти можна! Це навіть не справжня родина, а зграя, де всі постійно гризуться між собою! Ти знаєш, що про них розповідають?
Офелія розбила ще одну тарілку. Охоплений гнівом, старий не помічав, як його слова впливають на хрещеницю. Та й щось розгледіти за її виразом було нелегко: її кругле мов місяць обличчя нечасто виказувало емоції...
— Ні, — стримано відповіла вона, — я не знаю, що про них розповідають, і мене це не цікавить. Мені потрібні серйозні документи. Єдине, чого я хочу, — це доступ до архівів.
Дідусь, відновивши й другу тарілку, поставив її сушитися. Кімната сердито зарипіла балками: поганий настрій архіваріуса передавався всій будівлі.
— Я тебе не впізнаю! Такі вибрики з кузенами, а тепер, коли тобі сватають якогось варвара, ти покірно змирилася!
Офелія, заплющивши очі, завмерла з губкою в одній руці й горнятком у другій. Приплющивши повіки, вона за їхньою темрявою вдивлялася в глибини власної душі.
Покірно змирилася? Щоб погод итися, треба прийняти ситуацію, а щоб її прийняти, треба розуміти, що до чого. Натомість Офелія жодної гадки про це не мала. Кілька годин тому вона навіть не знала, що стане нареченою. їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні й більше не належить собі. Коли вона наважувалася подумати про майбутнє, то нічого там не бачила, крім сзщільної невідомості. Приголомшена, розгублена, збита з пантелику, зараз вона скидалася на пацієнта, якому щойно повідомили про смертельну хворобу. Але вона не змирилася, ні.
— Ні, ця маячня просто не тримається купи, — заповзявся переконувати Офелію дідусь. — Та й узагалі, що він тут робитиме, цей чужинець? У чому полягає його інтерес? Не ображайся, дівчинко, але ти не найбільш жаданий листок на нашому генеалогічному древі. Це я до того, що ти керуєш лише музеєм, а не ювелірною майстернею!
Офелія випустила з рук горнятко — не через те, що злилася чи нервувала, а через свою вроджену незграбність. Предмети постійно вислизали в неї з рук. Дідусь до цього звик і завжди ладнав речі, які вона ламала.
— Гадаю, ви не зовсім зрозуміли, — жорстко відповіла Офелія. — Цей чоловік не збирається жити на Анімі, це я маю переїхати до нього на Полюс.
Тепер уже старий сам впустив тарілки, які прилаштовував на сушарці, і вилаявся на своєму давньому діалекті.
Яскраве світло лилося з вікна в комірчину так щедро, ніби то була вода. Сонячні зайчики танцювали на бильцях ліжка, на корку графина, на програвачі. Офелія не розуміла, чому це сонце так розходилося: воно було геть недоречне в їхній розмові. У його сяйві сніги Полюса здавалися такими далекими й нереальними, що Офелії і самій не вірилося в їх існування.
Вона зняла окуляри, протерла їх фартухом і знову машинально почепила на ніс, наче вони могли допомогти їй краще побачити невиразне майбутнє. Скельця, які щойно стали прозорими, знову набули свого сірого забарвлення. Ці старенькі окуляри були продовженням Офелії: підлаштовувалися під її настрій.
— Бачу, мама забула сказати вам найважливіше. Про заручини із цією людиною домовилися Настоятельки. І наразі лише вони знають деталі шлюбного контракту.
— Настоятельки?! — аж зірвався голос старого.
Його зморшкувате обличчя пересмикнулося із жаху.
Він нарешті усвідомив, у яку пастку потрапила онука.
— Дипломатичний шлюб, — безсило видихнув він. — Бідолашна...
Він заклав у ніс іще дві дрібки тютюну й чхнув так сильно, що довелося поправити вставну щелепу.
— Бідолашна дитино, якщо в це втрутилися Настоятельки, то нічого вже вдіяти не можна. Але чому? — запитав він, поправляючи вуса. — Чому саме ти? І чому туди?
Офелія помила руки й вдягнула рукавички. На сьогодні досить розбитого посуду.
— Здається, родина хлопця звернулася безпосередньо до Настоятельок, щоб ті допомогли організувати це весілля. Я не знаю, з якої причини обрали мене, а не когось іншого. Хотілося б вірити, що це непорозуміння.
— А твоя мати?
— Тішиться, — гірко прошепотіла Офелія. — Мені запропонували набагато кращу партію, ніж вона сподівалася. — Вона стиснула вуста, на які падала тінь від волосся й окулярів. — Я не маю влади відкинути цю пропозицію. Поїду за своїм майбутнім чоловіком, як мені наказують мої честь та обов’язок. Але цим усе й обмежиться, — завершила вона, рішучим жестом натягуючи рукавички. — Цей шлюб ніколи не буде справжнім.
Дідусь стривожено поглянув на неї.
— Ні, дівчинко моя, забудь про це. Подивися на себе... На зріст ти не вища за стілець, а важиш менше за подушку... Хай би як ти до нього ставилася, раджу тобі ніколи не йти проти його волі, якщо хочеш, щоб були цілі кістки.
Офелія покрутила ручку патефона, щоб завести його, і незграбно поставила голку на край платівки. Кімнату знову наповнили оперні співи.
Вона стояла мовчки, заклавши руки за спину, і порожнім поглядом дивилася на патефон.
Таку вона мала вдачу. У ситуаціях, де будь-яка інша дівчина плакала б, стогнала, кричала, благала, вона просто впадала в мовчанку. Її кузени не раз казали, що вона трохи несповна розуму.
— Послухай, — бубонів дідусь, чухаючи погано виголену шию, — мабуть, не треба так драматизувати. Я, певно, перебільшив, коли говорив тобі про цю родину. Хтозна, може статися, що хлопець тобі сподобається.