Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 36)
Беренільда, сидячи в зручному кріслі із чашкою чаю в руці, несхвально глянула на неї.
— Сподіваюся, у посланника ви не станете смикатися. Триматиметеся рівно, поставивши п’яти разом, піднісши вгору підборіддя й опустивши очі. А головне — не махайте руками, доки я вас не попрошу щось ними зробити.
Поставивши чашку на столик, вона жестом покликала Офелію до себе й лагідно взяла за руки, вдягнуті в рукавички. Дівчина одразу напружилася. Здавалося, що Беренільда в гуморі після несподіваних відвідин Арчибальда, але настрій у цієї левиці змінювався швидко й непередбачуваио.
— Люба моя дівчинко, пам’ятайте, що ілюзію створює лише ліврея. У вас обличчя і груди чоловіка, але руки й ноги жіночі. Намагайтеся не привертати до них уваги.
Жіночі руки... Офелія поглянула на свої читацькі рукавички, чорні, як ліврея, і кілька разів зігнула й розігнула пальці, щоб звикнути до нової тканини. Вона вдягнула куплені матір’ю рукавички замість своїх старих: не хотіла жодних деталей, що могли б викликати в Арчибальда зайві спогади.
— Цей маскарад непристойний, та ще й принизливий! — глумливо промовила тітка Розеліна. — Зробити собі лакея з моєї племінниці! Якби про це знала моя сестра, у неї всі шпильки на голові стали б дибки.
— Усе обернеться на краще, — пообіцяла їй Беренільда весело й самовпевнено. — Трохи терпіння, мадам Розеліно.
— Трохи терпіння, — повторила Торнова бабуся, мило всміхнувшись. — Трохи терпіння.
Старенька в цьому віці вже не могла розлучитися з дочкою, тож приєдналася до її почту. Офелія завжди бачила її в дуже простому одязі, а тепер це було не абищо: бабуся вбралася в розкішний капелюх з пір’ям та синю дамастову сукню, а довгої шиї майже не було видно під разками перлів.
— Здається, що, відколи ми тут, нам аж ніяк не бракує терпіння, — холодно зауважила тітка Розеліна.
Беренільда лукаво глянула на годинник, що висів на стіні передпокою.
— Люба, ми прибудемо за чверть години. Раджу плідно скористатися ними: ви можете попрактикуватися в словах «Так, мадам» і подати нам іще цього смачного чаю з прянощами.
— Так, мадам, — промовила тітка Розеліна, надміру старанно відтворюючи північний акцент.
Беренільда задоволено вигнула брови. Вона була вдягнена у світлу сукню з гофрованим комірцем, а на голові здіймалася височезиа перука, схожа на глазурований торт. Вона випромінювала красу й дуже відрізнялася від тітки Розеліни, суворої і похмурої в строгому вбранні компаньйонки. Щоб зібрати їй крихітний шиньйон, довелося так стягнути волосся, що вона й бровою не могла повести.
— Ви горда, мадам Розеліно, — зітхнула Беренільда, дрібними ковточками попиваючи свій чай із прянощами. — Мені дуже подобається ця риса в жінках, але для компаньйонок вона неприпустима. Скоро я звертатимуся до вас зверхньо, а ви мусите відповідати не інакше, як «Так, мадам». Між нами вже не лунатимуть слова «я» та «ви», ми не належатимемо до одного світу. Ви зможете це витримати?
Різким жестом поставивши чайник, тітка Розеліна випросталася, демонструючи гідність усім своїм виглядом.
— Заради своєї племінниці я б навіть мила за вами нічний горщик.
Офелія закусила губу, стримуючи усмішку. Тітка мала дуже специфічний спосіб ставити людей на місце.
— Я очікую від вас двох безмежної скромності й беззастережного послуху, — проголосила Беренільда. — Хоч би що я сказала чи заподіяла будь-кому з вас, не смійте позирати на мене скоса. А головне — не виказуйте перед чужими, що ви з Аніми. Досить вам лише раз схибити — і мені доведеться вдатися до жорстких заходів в інтересах нас усіх.
Виголосивши це попередження, Беренільда із задоволенням запустила зуби в мигдалеве печиво.
Офелія поглянула на ліфтовий годинник. До Міся-цесяйва ще десять хвилин. їй не було страшно — може, через полегшення, що вирвалася із золотої клітки. Її навіть охопила дивна нетерплячка. Апатія, чекання; порожнеча її існування в маєтку — усе це потроху спалювало, і на час весілля від неї могла лишитися купка попелу. Натомість сьогодні вона врешті кудись вирушила. Цього вечора вона мала побачити нові обличчя, відкрити для себе незнайоме місце, дізнатися більше про машинерію, що править цим світом. Зараз вона буде вже не нареченою інтенданта, а простим лакеєм, анонімом серед інших безіменних. Годі було й мріяти про кращі можливості для спостереження, аніж ті, що давала ця ліврея, і Офелія твердо намірилася повністю їх використати. Вона дивитиметься, не виказуючи себе, і слухатиме, лишаючись німою.
Хай би що там думав Торн, Офелія в глибині душі вважала, що цей ковчег не можуть населяти самі лише запроданці, лицеміри та вбивці. Тут жили й гідні довіри люди, і вона мала навчитися розпізнавати їх.
«Життя в маєтку змінило мене», — констатувала вона, ворушачи пальцями в рукавичках.
На Анімі Офелію ніщо не цікавило, крім її музею, а зараз обставини змусили стати допитливішою до людей. Вона відчувала потребу знайти собі точки опертя, надійних союзників, які не зрадять через кланове суперництво. їй не подобалося залежати лише від Торна з Беренільдою. Хотілося скласти про все власну думку, робити вибір і жити самостійно.
І аж коли, як показував годинник, лишалося їхати не більше ніж три хвилини, на всі ці логічні міркування лягла тінь сумніву.
— Мадам, — прошепотіла вона, схиляючись до Беренільди, — як ви гадаєте, у мсьє Арчибальда серед гостей будуть Міражники?
Та саме пудрила ніс. Вона ошелешено глянула на Офелію і дзвінко розсміялася.
— Звісної Без Міражників не обійдеться: їх скрізь і завжди приймають! У Місяцесяйві вони постійно вам траплятимуться, дитинко.
Дівчину збила з пантелику її безтурботність.
— Але хіба моя ліврея — не творіння Міражників?
— Не бійтеся, ніхто на неї не дивитиметься. Ви слуга, тобто найнезначніша людина у світі. У вас ані власної особистості, ані особливих прикмет. Ви схожі на ще сотню інших лакеїв, і ніхто їх не розрізняє.
Звівши голову, Офелія поглянула на відображення Міма в дзеркальній стелі. Блідувате обличчя, ледь помітний ніс, очі, які нічого не виражають, гладенько зачесане волосся... Напевно, Беренільда мала рацію.
— А ви, мадам? — розпитувала далі Офелія. — Чи безпечно для вас відкрито зустрічатися з Міражника-ми? Адже вони ваші запеклі вороги.
— А чого мені непокоїтися? Місяцесяйво — дипломатичний прихисток. Тут змовляються, пліткують, погрожують, але аж ніяк не вбивають. Навіть судові дуелі тут заборонені.
«Судові дуелі?» Офелія ніколи раніше не чула, щоб ці слова вживали разом.
— А якщо натрапимо на Фрею із чоловіком? — не відступалася вона. — Я під вашою опікою, ваші родичі про це знають, то чи не здогадаються вони, що я ховаюся у вашому почті?
Підібравши поли сукні, Беренільда елегантно підвелася.
— Ви ніколи не зустрінете мою племінницю в Міся-цесяйві. Через брутальні манери її туди не пускають. Заспокойтеся, дитинко, майже приїхали.
І справді, ліфт пригальмував.
Офелія обмінялася поглядами з Розеліною. Тієї миті вони ще були тіткою та племінницею, хрещеною та хрещеницею, але невдовзі їхні стосунки мали стати суто формальними, як між компаньйонкою та німим лакеєм.
Офелія не знала, коли ще їм випаде нагода вільно поговорити. Наостанок вона звернулася до цієї жінки, яка заради неї поступилася своїм комфортом та гордістю:
— Дякую.
Тітка Розеліна у відповідь стиснула їй руку. Позолочені ґрати прочинилися в Місяцесяйво — принаймні Офелія саме цього чекала, але натомість вона з подивом побачила велику залу очікування. Тут усе аж засліплювало: кахлі, викладені, як шахівниця, гігантські кришталеві дзеркала й золоті статуї, що тримали в руках кошики з фруктами.
За вказівкою Беренільди Офелія взялася до багажу, виштовхуючи з ліфта візок, заставлений такими важкими валізами, що здавалося — вона розвантажує вагон із цеглою. їй дуже кортіло як слід роздивитися плафони. Від незліченних розписів перехоплювало подих: ось вітер проймав дерева, а ось морські хвилі мали от-от вихлюпнутися на стіни. Однак довелося зосередитися на іншому. Офелія також мусила стримувати себе, щоб не витріщатися на аристократів у перуках, з якими намагалася розминутися зі своїм візком. Вони були надміру нафарбовані, розмовляли різкими голосами й манірно рухалися, а висловлювалися так мудровано й виплітали такі речення, що Офелія ледве розуміла — і то не через акцент. У всіх були підмальовані аж до брів повіки — знак Міражників.
Упізнавши красуню Беренільду, аристократи почали засипати її церемонними чудернацькими привітаннями, а вона у відповідь лише байдуже кліпала віями. Не знаючи ситуації, Офелія нізащо б не подумала, що між ними існує якась ворожнеча. Беренільда з матір’ю всі-лися на оксамитовій банкетці. По всій залі багато інших пані нетерпляче обмахувалися віялами.
Офелія поставила візок з багажем за банкеткою Беренільди й лишилася стояти, з’єднавши п’яти. Вона не знала, на що саме вони тут чекають. Вечірка давно почалася, і Арчибальд мав би образитися на запізнення почесної гості.
На сусідній банкетці літня пані в рожевому вбранні вичісувала щіткою хорта з довгим хутром, якщо Офелія правильно визначила породу. Цей великий, наче ведмідь, собака, мав на шиї несерйозний блакитний бантик. Досить було йому роззявити пащеку, як з неї вихопилися звуки, схожі на гуркіт локомотива. Дівчина не готова була побачити Звіра в такому місці.