Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 35)

Згадка про останні слова Арчибальда прошила Офелію, немов удар струмом: «Перекажіть своїй кузині, щоб не розповідала зайвого тим, хто носить такий знак. Це колись може обернутися проти неї». Отже, тієї ночі вся родина Арчибальда була свідком їхньої зустрічі? Тепер усі вони знають її в обличчя?

Офелія почувалася загнаною в глухий кут. Вона більше не могла брехати Торну та Беренільді й мусила сказати їм, що сталося.

—    Послухайте, — тихенько почала вона.

Торн зрозумів її збентеження зовсім по-іншому.

—    Напевно, ви думаєте, що я з веселої легковажності кидаю вас у лев’яче лігво, — сказав він важким голосом. — Я не вмію красиво висловлюватись, але ваша доля справді непокоїть мене. Якщо хтось скривдить вас за моєю спиною, це дорого йому коштуватиме.

Торн ляснув металевою кришкою годинника. Він зник так само раптово, як і прийшов, лишивши Офелію наодинці з нечистою совістю.

Вона довго стукала у двері своєї кімнати, просила зустрічі з Беренільдою, повторювала, що це дуже важливо, але-нічого не могла вдіяти.

—    Мадам дуже, дуже зайнята, — пояснила Фісташка, прочинивши трохи двері. — Потерпіть, мадемуазель, скоро я випущу вас.

Віддалік пролунав дзвіночок, і покоївка побігла, на-останок крикнувши:

—    Я маю залишити вас!

Коли в замкову шпарину вставили ключ, Офелія стрепенулася, але надії були марні. На порозі постала Розеліна, яку забули в читальні, а зараз привели сюди.

—    Нестерпно! — обурилася тітка, аж зелена від люті. — Нас постійно замикають, наче злодюжок! Та що тут узагалі коїться?! Унизу повно валіз! Ми їдемо чи що?

Офелія переказала їй нещодавню розмову з Торном, але від цього настрій у тітки Розеліни зіпсувався ще більше.

—    Як? Цей неотеса був тут, наодинці з тобою, і ніхто за вами не стежив? Він хоч не дуже грубо з тобою повівся? І що це за вигадка, щоб ми вдавали служниць? І що за Архімед?

Офелія спершу хотіла розповісти більше, але швидко зрозуміла, що тітка Розеліна не найкраща співрозмовниця. їй і без того страшенно важко було пояснити, чого від них хочуть Торн із Беренільдою.

Після тривалої розмови, коли багато чого довелося повторювати, Офелія врешті сіла в крісло, а тітка Розеліна стала ходити кімнатою по колу. Майже весь день вони дослухалися до метушні, у яку поринув будинок. Беренільда невпинно віддавала накази, її чистий гучний голос відлунював по всіх закутках, і слуги збирали валізи, виймали сукні, прасували спідниці...

За вікном день хилився до завершення. Офелія підтягнула ноги на крісло й поклала підборіддя на коліна. Вона знову й знову обмірковувала ситуацію і шкодувала, що не розповіла Торну правду тепер. Зараз, хоч би що вона зробила, було вже надто пізно.

«Підсумуємо, — міркувала вона. — Дракони хочуть мене знищити, бо я виходжу заміж за їхнього бастарда. Міражники бажають моєї смерті, бо я наречена Дракона. Арчибальд хоче затягнути мене в ліжко задля розваги, а ще — щоб покарати, бо я збрехала всій Павутині в його особі. Єдині мої союзники — Торн із Беренільдою, але я розсердила її, а невдовзі і він стане лихий до мене».

Офелія натягнула на голову комір сукні. Цей світ був для неї надто складний. їй дуже боліло, що не можна повернутися до колишнього життя.

Вона здригнулася, коли двері кімнати нарешті прочинилися.

—    Мадам хотіла б поговорити з мадемуазель, — повідомив мажордом. — Прошу за мною.

Офелія пішла за ним до великого салону, де на підлозі стояло безліч коробок з капелюхами.

—    Дитиночко! Мені дуже треба поговорити з вами!

Беренільда аж світилася. Аж надто напудрена, вона стояла в самому лише корсеті та нижній спідниці, зовсім не соромлячись. Від неї сильно пахло розжареним металом щипців для завивки.

—    Мені з вами теж, мадам, — почала Офелія, набравшись сміливості.

—    Ні, жодних «мадам»! Покиньмо це! Називайте мене на ім’я, або «тітонько», чи навіть «мамо», якщо захочете! А зараз кажіть усе відверто.

Беренільда граційно розвернулася до неї боком, демонструючи свій бездоганний профіль.

—    Ну, як? Я не погладшала?

—    Погладшали? -=- пробелькотіла розгублена Офелія. — Та ні, що ви... Але...

Беренільда театральним жестом схопила її в обійми, обсипаючи сукню пудрою.

—    Донечко, я шкодую, що ставилася до вас так прискіпливо. Сердилася на вас, мов дівча. Але тепер усе це позаду!

Щоки в Беренільди стали рожевими від задоволення. Очі палали. Закохана жінка, що ж тут незрозумілого: вона дуже тішилася, що Фарук непокоїться через неї.

—    Торн мав переказати вам новини. Гадаю, нам неймовірно пощастило отримати пропозицію від Арчи-бальда.

Беренільда сіла перед туалетним столиком, де три дзеркала показували її гарне обличчя під різними кутами, і натиснула на розпилювач флакона, прискаючи парфумами собі на корсаж. Офелія чхнула.

—    Бачте, — заговорила Беренільда вже серйозніше, — мені здається, що наше життя було нестерпне. Ізоляція від товариства — смерть для придворного. Та й узагалі, якщо говорити цілком відверто, гадаю, що моєму племінникові не завадило б трохи побути без вас.

Щось її тривожило, але в кутиках вуст зачаїлася іронія. Офелія стояла, опустивши руки, і Беренільда всміхнулася її відображенню.

—    Цей хлопець став надто м’яким, відколи забрав вас із вашої родини. Він з вами надзвичайно делікатний — така поведінка йому не притаманна. Я тішилася, вважаючи себе єдиною володаркою його серця, а зараз мушу зізнатися, що мені допікають ревнощі!

Офелія ледве чула її, бо не могла думати ні про що, крім слів, які от-от мусила вимовити: «Мадам, я вже зустрілася з мсьє Арчибальдом».

—    Мадам, я...

—    Нехай минуле там і залишається! — урвала її Беренільда. — Має значення лише те, що буде далі. Нарешті я зможу познайомити вас із придворними хитросплетіннями.

—    Стривайте, мадам, я...

—    Адже ви, люба моя Офеліє, станете частиною мого почту, — додала вона, а тоді покликала: — Мамо!

І горда й прекрасна Беренільда клацнула пальцями. Широко всміхаючись, підійшла бабуся, поморщена, мов черепаха, і подала Офелії чудернацьку скриньку, від якої сильно відгонило нафталіном. Усередині лежала складена трохи дивно чорна сукня.

—    Роздягайтеся, — наказала Беренільда, запалюючи сигарету.

—    Стривайте... — зробила ще одну спробу Офелія. — Я вже...

—    Мамо, допоможіть їй. Ця дівчинка надто цнотлива.

Бабуся плавними жестами розстібнула на Офелії сукню, що впала до ніг. Здригаючись від холоду, дівчина затулила руками груди, а спину їй прикривала лише вузенька смужка полотна. Гарний вона б мала вигляд, якби зараз до вітальні увійшов Торн.

—    Вдягніть оце, дитинко, — сказала бабуся, простягаючи їй чорну сукню, яку вийняла зі скриньки.

Офелія не знала, що й подумати: розгортаючи важку, розшиту срібними галунами оксамитову тканину, вона збагнула, що насправді це аж ніяка не сукня.

—    Лакейська ліврея?

—    Сорочку й штани вам принесуть. Приміряйте-но.

Офелія проділа голову у вузький комір уніформи. Поділ доходив до середини стегна. Задоволено всміхаючись, Беренільда видихнула хмарку диму.

—    Від сьогоднішнього вечора ваше ім’я — Мім.

Ошелешена Офелія побачила в потрійному дзеркалі

Беренільди відображення, якого не могла впізнати: на неї здивовано дивився чорнявий невисокий чоловічок з розмитими рисами обличчя та мигдалеподібними очима.

—    Що це? — пробелькотіла вона.

Відображення в дзеркалі ворушило губами в тому ж ритмі.

—    Вдалий маскарад, — відповіла Беренільда. — Із цього образу вибивається лише ваш голос... І акцент. Але яка різниця, якщо ви занімієте?

Офелія зустрілася поглядом із чоловічком у дзеркалі, який широко розплющив очі. Вона потягнулася до окулярів, щоб перевірити, чи вони досі тут, адже вона їх не бачила. Відображення замахало рукою в порожнечі.

—    І цих нервових посмикувань також варто уникати, — підколола її Беренільда. — Ну, що скажете? Мабуть, у такій подобі ніхто не зверне на вас уваги!

Офелія кивнула, не промовивши ні слова. Її проблему щойно було розв’язано.

У МІСЯЦЕСЯЙВІ

КЛЮЧ

Передпокій був одним з найпопулярніших ліфтів у всьому Небограді. Його оформили як будуар, і тут подавали всі сорти чаю, які можна собі уявити. Цей ліфт називали передпокоєм, бо лише він вів у Місяцесяйво, домівку Арчибальда. Він міг перевозити тільки обраних, гостей посланника, тих, хто вирізнявся походженням або екстравагантністю. Цей ліфт, крім того, був і найповіль-ніпшй — поза сумнівом, через свою вагу: увесь його шлях тривав ігів години.

Офелія, затягнута у свою уніформу, схрещувала й розплітала ноги, знову їх схрещувала, чухала гомілки, потираючи одну об другу. Уперше в житті вона мала на собі чоловіче вбрання. Вона ніяк не могла знайти зручної пози, та ще й оторочка штанів вгризалася в щиколотки.