Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 37)
Зала раптом поринула в тишу. Увійшов чоловік, гладкий, мов діжка, і всі аристократи розвернулися до нього. Він швидко дріботів, широко всміхаючись. Судячи з його чорної, розшитої золотом уніформи, Офелія дійшла висновку, що це головний мажордом (Беренільда змусила її вивчити напам’ять усі назви посад), але йому дуже бракувало виправки, тож вона засумнівалася. Він нетвердо тримався на ногах, а перука криво сиділа на голові.
— Любий мій Ґюставе! — солодкавим голосом покликав його один з Міражників. — Ми з дружиною чекаємо тут уже два дні. Чи насмілюся я припустити, що ви могли щось призабути?
Промовляючи ці слова, він обережно вклав у кишеню мажордома щось маленьке — Офелія не змогла роздивитися, що саме, бо стояла надто далеко. Той задоволено поплескав по кишені уніформи.
— Ніщо не забуто, мсьє. Мадам та мсьє в списку очікування.
— Але ми вже два дні чекаємо, — не відступався Мі-ражник, і тон його вже не звучав так солодко.
— А інші чекають іще довше, мсьє.
Під здивованим поглядом Міражника мажордом подріботів далі, обдаровуючи всіх аристократів широкою усмішкою. Один з них вивів наперед свою найменшу дочку, вихваляючи її розум та красу. Інший рекламував надзвичайно високу якість своїх ілюзій. Навіть літня пані в рожевому наказала своєму величезному хортові стати на задні лапи, щоб справити враження на мажордома, але той прожогом кинувся через усю залу, уже ні на кого не зважаючи. Він зупинився лише перед Бере-нільдою і зігнувся в такому низькому поклоні, що з голови ледь не впала погано допасована перука.
— Пані, мсьє посланник чекає на вас.
Беренільда з матір’ю підвелися, не промовивши ані слова, і пішли за мажордомом. Докладаючи всіх зусиль, Офелія зі своїм візком прокладала собі шлях крізь натовп обурених аристократів. Мажордом Ґюстав провів їх у глибину зали, до дверей, біля яких стояли охоронці з непривітними обличчями.
По той бік розкинулася алея розарію. Звівши туди погляд, Офелія побачила, що між вигинами білих трояндових кущів розкинулася безмежна зоряна ніч у цілковитій відповідності до назви «Місяцесяйво». Тепле повітря було таке запашне, а пахощі квітів так п’янили, що вона одразу зрозуміла: навколо ілюзія, і то дуже древня. У пам’яті випірнула згадка з нотаток Аделаїди: «Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч». Отже, Арчибальд успадкував маєток пращурів, а Офелія ступала слід у слід із пращурами своїми. Історія немовби повторювалася.
Її повернув до реальності високий голос мажордома.
— Велике щастя супроводжувати мадам! — прокуд-кудакав він, звертаючись до Беренільди. — Дозволю собі зізнатися, мадам, що відчуваю до неї ще безмежнішу повагу, ніж мсьє посланник.
Слухаючи його, тітка Розеліна звела погляд у небо. За купою нагромаджених на візок валіз Офелія не могла до пуття побачити, що діється попереду. Вона скористалася з повороту алеї, щоб уважніше глянути на цього дивного мажордома. Своїм веселим обличчям і бузковим носом п’яниці він нагадував їй радше циркового персонажа, аніж слугу.
— Я знаю, вірний мій Ґюставе, — прошепотіла Беренільда. — Я завдячую вам багатьма послугами, і до них долучиться ще одна, коли ви кількома словами накидаєте нинішню загальну картину Місяцесяйва.
Беренільда, як Міражник до того, делікатним жестом передала мажордому щось маленьке. Цього разу Офелія з подивом побачила, що йдеться про пісочний годинник. Отже, тут обмінюються послугами за такі прості речі?
Ґюстав одразу розтягнув губи в посмішці.
— Багато людей, мадам, і то все не дрібна риба. Ходило стільки чуток про нездужання мадам, що її суперниці знову з великим розмахом з’явилися при дворі. Лихі язики навіть говорили про ознаки немилості, але хай би мене повісили, якщо я дослухався до таких балачок!
— Суперниці мене не тривожать, а от суперники... — легковажним тоном промовила Беренільда.
— Скажу мадам відверто, що на мсьє шевальє зважають. Він прискочив одразу, щойно дізнавшись, що мадам запросили в Місяцесяйво. Мсьє шевальє знає всі входи й виходи при дворі, і навіть коли бажаніше було б йому не з’являтися, він усе одно чинить по-своєму. Сподіваюся, його присутність не дуже заважатиме мадам?
Надовго запала тиша, серед якої лише колеса багажного візка поскрипували на доріжці розарію. В Офелії боліли руки, але доймала цікавість. Хто був цей шевальє, який, схоже на те, непокоїв Беренільду? Коханець, якому відмовили?
— Мої родичі також будуть? — лише спитала вона.
Мажордом зайшовся фальшиво-соромливим кашлем, який скидався радше на придушений сміх.
— Мадам, якщо дозволите пояснити... Вельмишановні Дракони не дуже бажані гості в мсьє посланника. Досить їм прийти — і щоразу починається такий безлад!
— Арчибальд дуже полегшив мені життя, — весело погодилася Беренільда. — Бережіть мене від друзів, а з ворогами я сама впораюся. Міраіясникам принаймні не бракує здорового глузду не гризтися поміж себе.
— Мадам можуть бути цілком спокійні. Мій вельмишановний господар відступив мадам свої власні покої. Мадам житиме там у цілковитій безпеці. А зараз прошу пробачення в пані: я мушу повідомити мсьє, що вони прибули!
— Звісно, любий мій Ґюставе. Скажіть Арчибальдові, що ми тут.
Мажордом подріботів геть. Поки Офелія намагалася простежити за ним поглядом, колесо її багажного візка застрягло у вибоїні доріжки, і вона мало не впала. Витягуючи його, дівчина водночас роззиралася навсібіч, щоб дізнатися, скільки ще лишилося пройти. Вигнутий арками сад переходив у величезну алею, на якій де-не-де розкинулися широкі водоймища. Білокаменний палац Арчибальда під блакитним дахом височів аж ген у глибині парку й здавався Офелії так само недосяжним, як штучний місяць у небі.
— Ми скоротимо шлях, — повідомила Беренільда, подаючи руку матері.
Коли вони обходили величезний фіалковий квітник, Офелія, навпаки, подумала, що вони повертаються, бо йшли дуже довго. У неї вже боліли руки. Беренільда вийшла на місток, перекинутий через вузький канал. Звідти відкривався шлях на інші сади. Без жодного попередження вона раптом розвернулася, війнувши сукнею. Офелії довелося відскочити, щоб не зачепити її своїм візком.
— Слухайте мене зараз уважно, — прошепотіла Беренільда. — Мажордом, який приходив поговорити зі мною, найлицемірніша й найпродажніша людина у всьому Місяцесяйві. Одного дня він намагатиметься підкупити вас, хтось із моїх друзів — із клану Міражників чи Драконів — запропонує йому хорошу ціну за життя дитини чи моє. Ви повинні вдавати, що пристали на його пропозицію, і негайно повідомити мене. Утямили?
— Та що ж це? — аж захлинулася від обурення тітка Розеліна. — Я думала, що хоча б тут не вбивають! Що бодай тут дипломатичний прихисток!
Сповнена отрути посмішка Беренільди нагадала, що не можна казати нічого, крім «Так, мадам».
— Тут не вбивають, — відповіла вона, однак, — але трапляються нещасні випадки, коли ніхто не може пояснити їхню причину. Цього легко можна уникнути, якщо не втрачати пильності.
На цьому слові Беренільда багатозначно поглянула на силует Міма, який закляк над багажним візком. Хоча ілюзорне обличчя цього й не виказувало, Офелія була ошелешена. Раніше вона думала, що слуги — геть не такі люди, як аристократи. Вважала, що у всіх така чиста душа, як у Фісташки. Зараз від розуміння, що їх теж потрібно остерігатися, вона розгубилася.
Офелія машинально штовхала візок за Беренільдою, яка допомагала матері спуститися з моста. Аж потім стало зрозуміло, що пейзаж на тому боці не такий, який мав би бути. Вони опинилися вже не серед фіалкових квітників, а в лісі плакучих верб. Звідкілясь тихенько линула мелодія вальсу. Офелія поглянула вгору й побачила над хвилястими вигинами гілок палац Арчибальда. Білі стрункі вежі здіймалися в темряві. Вузенький місток переніс їх з одного краю володінь до другого! Хай би скільки Офелія розмірковувала, а втім, не могла збагнути, як ілюзіям удавалося гратися з простором.
У саду при замку в ліхтарному світлі вони побачили пишно вбрані пари, що танцювали. Беренільда із супутницями наближалася, і натовп ставав дедалі щільнішим, перетворюючись на шовкове море, увінчане перуками.
Фальшивий місяць у небі блищав, мов перламутрове сонце, а зорі були подібні до справжнього феєрверку.
Що ж до Арчибальдового палацу, він мовби вийшов з казки. Його прикрашали гостроверхі вежі й незліченні вітражі. Порівняно з ним оселя Беренільди скидалася на сільську хату.
Офелія недовго залишалася в полоні чар. Беренільда, спокійна, мов гладінь озера, ішла крізь натовп, і люди припиняли танцювати. Усі вони мило всміхалися фаворитці й говорили їй щось миле, але очі в них були крижані, особливо в жінок, які перешіптувалися, прикриваючись віялами й вказуючи одна одній поглядами на живіт гості. Від них віяло такою ворожістю, що в Офелії аж подих перехопило.
— Беренільдо, ви втілюєте мистецтво спокушати! — улесливо промовив хтось, перекриваючи голосом музику й сміх.
Офелія вклякла над своїм візком. їм назустріч швидким кроком ішов Арчибальд зі своїм дірявим капелюхом в одній руці й старенькою тростиною в другій, а за ним поспішала зграйка невимовно гарних дівчат.
Побачивши господаря, усі присутні в саду слуги вклонилися. Офелія скопіювала їхню позу. Відставивши візок, вона схилилася з прямою спиною і дивилася на кінчики свого взуття так само довго, як вони.