Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 38)

Коли вона врешті випросталася, то зберегла стриманість і перед широкою усмішкою Арчибальда, і перед його великими блакитними, як небо, очима, коли він цілував руку Беренільди. Офелія трохи сердилася, що він приховав від неї особливу здібність своєї родини. Цей чоловік казав, що не може брехати, а сам прикидався, і це здавалося Офелії такою собі зрадою.

—    Вимагати від жінки пунктуальності означає погано знати її, — лукаво відповіла Беренільда. — Запитайте у своїх сестер!

Вона пригорнула до грудей усіх дівчат по черзі, ніби рідних доньок.

—    Жданої Мелодіє! Граціє! Світосвітло! Розрадо! Деліціє! А ось і моя маленька Лада! — І вона стиснула в обіймах найменшу із семи сестер. — Я так сумувала за вами!

З-під примружених Мімових повік Офелія нишком переводила погляд з однієї дівчини на другу. Усі вони в білих сукнях здавалися однаково юними, світлокоси-ми й делікатними, ніби відображення в дзеркалі. Вони відповідали на обійми Беренільди ніжністю, що була відверто щиріша, ніж у неї. їхні гарні вологі очі повнилися справжнім захватом.

Кожна із сестер мала на чолі позначку Павутини. Якщо вірити Торнові, кожна з них побачила її обличчя очима брата. Чи згадають вони про неї в присутності Беренільди? Якщо так, добре, що тієї ночі вона не назвала свого справжнього імені.

—    Бачу, ви прибули із супроводом, — зауважив Арчибальд, галантно цілуючи руку бабусі, яка аж зашарілася від задоволення. Далі Арчибальд зі щирою усмішкою обернувся до тітки Розеліни, холодної та скутої у своїй чорній сукні, що страшенно дисонувала з кольоровим вбранням інших гостей. Однак саме тому вона привернула увагу Арчибальда.

—    Моя компаньйонка, — недбало представила її Беренільда. — Я її вибрала не в надії на приємні бесіди, а радше з огляду на її акушерські здібності.

Тітчині губи стиснулися в ниточку, але вона стрималася і не промовила ані слова — лише люб’язно кивнула.

Коли Арчибальд підійшов до візка з багажем, Офелія зробила над собою зусилля, щоб не відсахнутися. Саме тієї миті оторочки штанів ніби навмисно вп’ялися їй у литки. Вона вже думала, що посланник оглядатиме й Міма, але вій лише поплескав по валізах.

—    Складемо ваші речі в моїх покоях. Почувайтеся як удома!

Підійшов Ґюстав і підняв кришку маленької скриньки. Арчибальд узяв з неї вишуканий срібний ланцюжок, на якому висів дуже красивий ключик, оздоблений коштовними камінчиками. Беренільда граційно розвернулася, щоб він надягнув ланцюжок їй на шию. Товариство привітало цю дивну церемонію делікатними оплесками.

—    А чи не потанцювати нам трохи? — запропонував Арчибальд, підморгнувши. — Урешті-решт, це бал на вашу честь!

—    Мені варто уникати навантажень, — нагадала йому Беренільда, захисним жестом кладучи руку на живіт.

—    Тільки один вальс. Ну, два. Дозволяю наступати мені на ноги!

Офелія не без зацікавлення споглядала їхню маленьку гру. Ховаючись за легковажними, майже дитячими манерами, ці двоє, здавалося, без слів говорили одне одному щось інше. Арчибальд не був послужливим, шляхетним лицарем, яким хотів здаватися. Беренільда це знала, і Арчибальд знав, що вона знає. Чого ж у такому разі вони насправді чекали одне від одного? Чи вони сліпо виконуватимуть накази Фарука, а чи спробують якнайкраще розіграти власну партію?

Офелія міркувала про це так само, як і ті двоє, що віддалялися, тримаючись під руку. Серце повільно ожило. Арчибальд на неї навіть не глянув! Вона знала, що її не можна впізнати, але відчула справжнє полегшення, коли успішно подолала це перше випробування.

ЛИС

Отже, друге випробування Офелії-лакея розпочалося. Але що вона мала робити із цими валізами? Беренільда пішла танцювати, не лишивши їй жодних указівок. Бабуся та тітка Розеліна загубилися в натовпі.

Офелія опинилася одна під зірками, між двома плакучими вербами з переповненим багажним візком. Арчи-бальд казав, що розмістить Беренільду у власних апартаментах, але Офелія не мала наміру заходити до замку, як до себе додому. Та й де ж вони містяться, ті апартаменти? Основна незручність, коли ти німий, полягає в тому, що ти не можеш ставити жодних запитань.

Вона нерішуче поглядала в бік слуг, які подавали закуски в садах, сподіваючись, що вони зрозуміють ЇЇ збентеження, але всі вони байдуже відводили від неї погляд.

—    Гей! Ти!

Лакей, одягнений у таку саму уніформу, як в Офелії, швидким кроком прямував до неї. Статурою він нагадував шафу для посуду, а волосся в нього було таке руде, що здавалося, ніби на його голові спалахнув вогонь. Офелія зацікавилася ним.

—    Ну, байдикуємо? Досить господарям відвернутися, як уже й ґав ловиш?

Коли він здійняв руку, величезну, як калатало, Офелія подумала, що він її зараз приб’є. Натомість він доброзичливо поплескав її по спині.

—    Тоді ми порозуміємося. Мене звуть Ренар, і я король ледарів. Ти ніколи раніше тут не бував, еге ж?

У тебе був такий розгублений вигляд у цьому кутку, що мені стало боляче. Іди за мною, хлопчику!

Лакей схопив багажний візок і легко штовхнув його перед собою, ніби це була дитяча коляска.

—    До речі, моє справжнє ім’я — Ренольд, — жваво повів він далі, — але всі звуть мене Ренаром, тобто лисом. Я на службі в бабусі монсеньйора, а ти, маленький щасливцю, — ти ж лакей мадам Беренільди? Я б душу продав, щоб наблизитися до такої жінки!

Він пристрасно поцілував кінчики пальців і щасливо всміхнувся, оголюючи білосніжні ікла.

Піднімаючись за ним алеєю, Офелія зачаровано пасла його очима. Цей Ренар змушував її думати про полум’я в каміні.

Йому було приблизно років сорок, але він випромінював енергію справжнього молодика. Він подивився на Офелію здивованими очима, зеленими, як смарагди.

—    Щось ти не дуже балакучий! Це я на тебе так впливаю чи ти завжди такий сором’язливий?

Офелія намалювала хрест на губах великим пальцем, і вигляд у неї при цьому був безпомічний.

—    Німий? — усміхнувся Ренар. — Мудро. Беренільда знає, як оточити себе людьми, які вміють берегти таємниці! Сподіваюся, що ти ж не глухий? Ти розумієш, що я тобі тут базікаю?

Офелія кивнула. Його акцент був незвичний для вуха, проте не такий яскраво виражений, як у Фісташки. Ренар жваво маневрував багажним візком невеликою вимощеною доріжкою між двома рядками ідеально підстриженої живої огорожі, яка обрамляла замок та сади. Вони перетнули кам’яний ґанок, який виходив на величезне заднє подвір’я. Тут не було ліхтарів, але вікна першого поверху золотими прямокутниками світили в ніч, ізсередини чомусь запітнілі. Пічні труби заплямували рясною кіптявою всю стіну.

—    Кухні, — прокоментував Ренар. — Урок номер один, мій хлопчику: ніколи не пхай посадо кухні Місяцесяй-ва. Те, що там відбувається, не для таких маленьких хлопців, як ти.

Офелія повірила йому на слово. Коли вони проходили повз укриті вологою вікна, разом із запахами смаженої риби до них долинали крики, що супроводжували сварку. Вона ризикнула зазирнути крізь незапітнілий клаптик віконного скла й побачила запаморочливий балет срібних супниць, хлібних кошиків, багатоярусної випічки та мечоносів, розпростертих на величезних тарелях.

—    Сюди! — покликав її Ренар.

Він скерував візок у прохід службових дверей, розташованих трохи далі. Офелія приєдналася до нього і, пройшовши у двері, побачила стару, холодну, погано освітлену залу. Без сумніву, вона була в приміщенні для слуг. Пара з кухонь вихоплювалася з двостулкових дверей праворуч, поширюючи туман з пахощами приправ вестибюлем. Слуги повсякчас штовхали створи, виносили тарелі або привозили на возиках брудний посуд для миття.

—    Я чекатиму тут, біля візка, — сказав Ренар. — А ти повинен зареєструватися в Пап’є-Маше й отримати ключ.

Він показав великим пальцем на скляні двері ліворуч із табличкою «Управитель». Офелія завагалася. Який ключ може їй знадобитися? Беренільда наказала їй наглядати за багажем, і думку про те, щоб довірити його цьому незнайомцеві, вона старанно відганяла.

—    Тож іди, візьми свій ключ, — поквапив її Ренар.

Офелія постукала у двері та зайшла до кімнатки. Вона не відразу побачила чоловіка, який сидів за письмовим столом, тримаючи перо в руці. Темний костюм, обличчя сіруватого кольору, цілковита нерухомість зробили його майже непомітиим на тлі стіни, обшитої панелями.

—    Ви? — спитав управитель холодним тоном.

Його шкіра була зморшкувата, та ж бо сильніше, ніж зазвичай буває в літніх людей. Пап’є-Маше?

Прізвисько ідеально йому пасувало.

—    Ви? — наполегливо повторив він.

Офелія порпалася в кишені, шукаючи рекомендаційний лист, який Беренільда написала спеціально для Міма. Вона передала його управителю, той припасував до ока монокль і похмуро переглянув аркушик. А потім без жодних церемоній дістав з письмового столу реєстр, занурив перо в чорнильницю, нерозбірливо креснув кілька слів і повернув Офелії.

—    Підпишіть.

Вказівний палець поцілив у новий запис під довгим списком імен, дат та підписів: Мім, слуга мадам Беренільди. Офелія зобразила незграбний Підпис.

Управитель підвівся, обійшов письмовий стіл та попрямував до ящиків, класифікованих таким чином: «Метрдотель», «Шеф-кухар», «Поварчуки», «Економки», «Покоївки», «Няні», «Білошвейки», «Конюхи», «Кочегари-техніки», «Садівники», «Пташники». Він відсунув шухлядку «Лакеї», навмання дістав маленький ключ і передав його Офелії. На етикетці вона побачила відбиток печатки, на якій, напевно, був зображений герб Місяцесяйва. На зворотному боці Офелія прочитала адресу: «Лазні, 6».