Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 33)

Вона невпинно міряла кроками кімнату. Просто зараз у неї за слиною щось затівали, а вона не знала, що саме, тож не могла заспокоїтися. Після її втечі без того нема чим дихати, а якщо стосунки з майбутніми родичами геть зіпсуються, вона цього просто не витримає.

Офелія не могла далі терпіти. Підійшовши до дверей, вона барабанила, аж поки їй відчинили.

—    Так, мамзель?

Офелія полегшено зітхнула: прийшла Фісташка, її покоївка. Ця дівчинка-підліток єдина з усіх слуг дозволяла собі розмови поза своїми офіційними обов’язками, коли поруч не було господарів.

—    У моїй кімнаті трохи зимно, — невесело всміхнулася Офелія. — Чи можна було б розпалити вогонь?

—    Звісно!

Фісташка увійшла, замкнула за собою двері на ключ і вийняла ґратки з каміна.

—    Здається, мадам Беренільда приймає важливого гостя? — тихенько запитала Офелія.

Служниця склала всередину поліна й озирнулася через плече. У неї сяяли очі.

—    Ой, так! — захоплено прошепотіла вона. — Тут мсьє посланник! А мадам просто остовпіла. — Дівчина кокетливим жестом підколола свій мережаний чепчик, щоб здаватися соліднішою. — О ля-ля, мамзель! Ви ся навіть не наближайте до його. Він усьо зробить, щоб затягнути вас у ліжко. А ще мені казали, що навіть мадам не змогла встояти!

Офелія не все до пуття розуміла (дівчинку лише нещодавно привезли з гір, і вона говорила з дуже сильним акцентом), але збагнула суть: ішлося саме про того Ар-чибальда, з яким вона познайомилася.

Опустившись на коліна поруч із Фісташкою, вона вдихнула смолистий аромат, що здіймався від вогню.

—    А чи не можна мені підглянути, як мадам Беренільда розмовлятиме із цим посланником? Так, щоб ніхто інший не бачив, звісно.

Фісташка насупилася. Вона теж не завжди розуміла акцент Офелії. Та повторила повільніше, і служниця так зблідла, що веснянки на шкірі проступили, наче розсип жаринок.

—    Не можу! Якщо м’дам дізнається, що я дозволила вам вийти, мені не жити! Мені дуже прикро, мамзель, слово честі, — зітхнула Фісташка, — я розумію, що вам тут самотньо до смерті. А ще ви до мене з повагою, завжди на «ви», завжди по-доброму, але треба й мене зрозуміти... Не можу, і край!

Офелія знала, про що йдеться. Беренільда не на жарт карала за невірність. Вона повісила б усіх слуг, якби її зрадив бодай один.

—    Мені потрібне лише дзеркало, — сказала врешті вона.

Служниця затрусила кісками й сумовито відповіла:

—    Не можу я! Мадам вам заборонила...

—    Якщо великі дзеркала, то так. Але не маленькі люстерка. Хіба ж я зможу вийти крізь кишенькове дзеркальце? Ну справді, як?

Фісташка підскочила й обсмикнула свій білий фартушок.

—    Звісно. Зараз я вам принесу!

За кілька секунд вона повернулася із дзеркальцем — справжнім витвором мистецтва, вилитим зі срібла, у рамочці з перлів. Обережно взявши його, Офелія всілася на краєчку ліжка. Не дуже зручно, але свою справу зробить.

—    Де, на вашу думку, приймає зараз посланника мадам Беренільда?

Фісташка запхала кулачки в кишені свого фартуха безцеремонним жестом, якого ніколи не дозволила б собі перед господарями.

—    Якщо гість високого польоту, то в червоному салоні!

Офелія відтворила в пам’яті червоний салон. Його так назвали за розкішні екзотичні гобелени. Там стояло два дзеркала: одне — над каміном, друге — у глибині шафи для срібла. Його вона й обрала своїм ідеальним сховком.

—    Перепрошую за нескромність, але що ви робитимете з ним, із дзеркалом? — запитала вкрай заінтригована Фісташка.

Усміхнувшись їй, Офелія приклала палець до вуст і зняла окуляри.

—    Усе залишиться між нами, так? Я довіряю вам.

Під ошелешеним поглядом Фісташки дівчина приклала до дзеркала вухо, і воно пірнуло всередину й вигулькнуло в шафі червоного салону на іншому боці маєтку. Офелія одразу впізнала пустотливий Арчибальдів голос, трохи приглушений дверцятами шафи:

—    ...Мадам Серафіна, яка полюбляє збирати навколо себе гарних юнаків. Невеличке свято було вишукано-декадентське, але дуже бракувало вашого гострого розуму! Ми за вами скучили.

Арчибальд урвався. Кришталевий дзенькіт. Мабуть, йому наливали вино в келих.

—    І при дворі за вами сумують, — солодким голосом підхопив він.

Заговорила Беренільда, але надто тихо, щоб Офелія щось розчула, навіть заткнувши друге вухо.

—    Мамзель, невже ви чуєте, про що балакають по той бік?! — запитала ошелешена Фісташка.

Офелія жестом попросила її мовчати, тримаючи дзеркальце, як телефонну слухавку.

—    Знаю, і саме тому я тут, — тієї ж миті відповів Арчибальд. — Газетки так налякали нас, що ми вже думали: у вас агонія! Наш сеньйор Фарук — а його зазвичай ніщо не цікавить, крім власного задоволення, — виказує ознаки тривоги.

Тиша. Мабуть, Беренільда щось сказала.

—    Так, ці пліткозбірні завжди перебільшують, — пролунав Арчибальдів голос, — особливо коли тут замішані ще й ревнощі. Однак я мушу поговорити з вами відверто. Ви вже не дівчина, і пологи у вашому віці можуть становити ризик. Ви в небезпечному становищі, Бере-нільдо. Ваш маєток, хоч який затишний, аж ніяк не фортеця, а слуг легко підкупити. Я вже не кажу про всі ті отрути, яких так багато на ринку!

Цього разу Беренільда урвала його. Офелія вловила слова «дякую, але» та «племінник».

—    Торн не може сидіти біля вас вдень і вночі, — м’яко дорікнув Арчибальд. — І я не лише заради вас це кажу. Інтендантська служба має знову відчинити двері. Надто багато справ застрягло в судах, війська в провінції геть розперезалися, між кур’єрами жодної згоди, нагляд слабшає, і всі дурять одне одного. У Раді міністрів не далі як учора говорили про ці порушення.

Голос Беренільди цього разу було чутно навіть у сховку — мабуть, вона заговорила гучніше:

—    Розподіліть обов’язки! Мій племінник не може сам тримати в руках увесь Небоград.

—    Беренільдо, ми про це вже говорили.

—    Посланнику, чого ви хочете? Якби я вас не знала, то подумала б, що ви намагаєтеся ізолювати мене чи змусити позбутися дитини.

Арчибальд так гучно розсміявся, що Офелія аж підстрибнула.

—    Беренільдо! Ви за чудовисько мене маєте? А я собі думав, що ми з вами добре розуміємо одне одного. І чого це ви називаєте мене посланником, якщо я завше був для вас просто Арчибальдом?

Червоний салон ненадовго поринув у тишу, а тоді Арчибальд повів далі вже серйознішим тоном:

—    Звісно, про переривання вагітності аж ніяк не йдеться. Я пропоную інше: щоб ви переїхали до мене, а Торн повернувся до інтендантської служби. Я особисто беру на себе догляд за вами й за дитиною, яку ви носите.

Офелія широко розплющила очі під окулярами. Якщо Беренільда житиме в Арчибальда, а Торн працюватиме, вони з тіткою Розеліною залишаться в маєтку самі?

—    Боюся, що змушена відхилити вашу пропозицію.

—    А я боюся, що змушений наполягати. Це наказ сеньйора Фарука.

Знову тиша. Офелія легко могла уявити собі емоції Беренільди.

—    Ви заскочили мене зненацька. Чи повинна я покликати племінника?

—    Я саме збирався попросити вас про це, люба!

Беренільда відійшла, і на відстані знову не стало чутно її слів, але Офелія впізнала характерний звук її дзвіночка. Господиня віддала наказ. Арчибальд ледве чи й встиг сказати якусь банальність, а до червоного салону вже ввійшов Торн.

—    Мсьє посланнику.

Почувши цей крижаний тон, Офелія миттю уявила собі гострий як лезо Торнів погляд. Він ненавидів Арчибальда — вона це відчула.

—    Наш незамінний інтендант! — зустрів його Арчибальд із погано прихованою іронією. — А я ще не мав нагоди привітати вас із заручинами! Ми всі вмираємо від бажання познайомитися зі щасливою обраницею.

Мабуть, він підвівся: тепер Офелія чула цей голос із трохи іншого напрямку. Вона стиснула дзеркало. Одне слово з вуст цього чоловіка — і вона вже ніколи не знатиме спокою.

—    Моя наречена на своєму місці, і їй там чудово, — глухо кинув Торн.

—    Не сумніваюся, — солодким голосом відповів Арчибальд.

Він більше нічого не додав. Ані словом не згадав про їхню зустріч. Офелія просто не могла в це повірити.

—    Ну, до справ, — весело підхопив посланник. — Мсьє інтендант, ви повинні негайно взятися знову до своїх обов’язків, бо Небоград розсипається!