Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 32)

—    Мадам, ви не проти, якщо ми зробимо паузу? — запитала вона, підводячись. — Ми повторюємо цю вправу надто довго, щоб я могла правильно виконати її.

Беренільда звела догори бездоганно вищипані брови й змахнула віялом, зловісно посміхаючись.

—    Моя дівчинко, я помітила у вас чудову властивість. Ви надто сильна, щоб ховати свавілля під видимістю покори.

—    Я не вважаю себе ані свавільною, ані покірливою, — спокійно заперечила Офелія.

—    Беренільдо, хай бідолашна дитина подихає трохи! Вона ледь на ногах тримається! Хіба не бачиш?

Офелія вдячно всміхнулася бабусі, яка сиділа біля каміна, схилившись над рукоділлям. Старенька здавалася мовчазною і флегматичною, мов черепаха, але коли втручалася в розмову, то часто для того, щоб захистити її.

Офелія справді вмирала від утоми. Беренільді спало на думку витягнути її з ліжка о четвертій ранку; вона пояснила це тим, що потрібно просто зараз попрацювати над її манерою триматися. Довелося ходити з книжкою на голові, підніматися і спускатися сходами, аж поки Беренільда вдовольнилася її ходою. А зараз вона вже понад годину знущалася з того, як Офелія сидить у кріслі.

Відколи до Беренільди припинили їздити гості, вона знову цілими днями лише те й знала, що виховувала дівчину: учила, як поводитися за столом, як вибирати сукні, подавати чай, робити компліменти, вимовляти речення... Вона так душила її настановами, що Офелія не могла й половини запам’ятати з усього того.

—    Звісно, мамо, — зітхнула Беренільда. — Тут явно я більше втомилася, ніж ця люба дитина. Прищеплювати їй гарні манери — непроста робота!

Офелія подумала, що дарма Беренільда виснажується. їй усе одно ніколи не стати дбайливою, витонченою і дотепною. Натомість є інші, важливіші речі, і краще б їй прищеплювали їх. Звісно, вона цього не сказала. Якщо опиратися Беренільді, це не допоможе налагодити стосунки з нею.

Дівчина берегла свої запитання для Торна, коли він робив таку ласку й підводив голову, відриваючись від своїх документів чи від слухавки, — а це траплялося дуже рідко. Він говорив з нею трохи силувано, але ніколи не лишав без відповіді її запитання. Щодня Офелія дізнавалася дедалі більше про генеалогію Драконів, їхній характер та звичаї, надзвичайну дратівливість, жести й слова, яких варто було уникати за їхньої присутності.

Єдиною темою, якої не торкалися ані Офелія, ані Торн, був їхній шлюб.

—    Можна попросити вас передати мені сигарети, дівчинко моя? Ви побачите їх на камінній полиці.

Беренільда зручно влаштувалася в кріслі біля вікна, за яким небо аж почорніло від бурі. Зараз, склавши руки на животі, який іще не округлився, вона здавалася щасливою майбутньою матір’ю. Офелія знала, що це лише видимість. Беренільда носила дитину володаря, який уже не цікавився нею. Під гарною порцеляновою шкірою вона ховала любовне сум’яття і смертельно уражену гордість.

Коли Офелія принесла сигарети, Беренільда, дружньо поплескавши її рукою по плечу, указала на сусіднє крісло.

—    Визнаю, що останнім часом де в чому була занадто сувора. Посидьте зі мною, відпочиньте.

Офелія б радше воліла випити горнятко кави на кухні, але не мала іншого вибору, окрім як коритися примхам цієї жінки. Щойно вона сіла, та простягнула їй портсигар.

—    Візьміть сигарету.

—    Нізащо, — відмовилася дівчина.

—    Візьміть, кому я сказала! Курильні кімнати — надзвичайно важливі місця соціальної взаємодії. Ви повинні готуватися до цього вже зараз.

Офелія боязко взяла сигарету кінчиками пальців. Якщо тітка Розеліна побачить, то неодмінно дуже розсердиться. Першого і єдиного разу вона курила в одинадцять років — зробила лише одну затяжку з батькової люльки, і цілий день потім їй було зле.

—    Ось так, — сказала Беренільда, простягаючи до полум’я запальнички мундштук із сигаретою. — Якщо поруч із вами чоловік, то він і має піднести вогонь. Вдихайте дим повільно й видихайте не дуже помітно, ось так. І не в обличчя людям, бо це завершиться дуеллю. Спробуйте — і подивимося, гаразд?

Офелія закашлялася, плюючись. На очі набігли сльози. Сигарета випала з пальців, вона ледве встигла її вхопити, щоб вогонь не перекинувся на шалик. Офелія вирішила, що ніколи більше й не намагатиметься повторити цей експеримент.

Беренільда розсміялася, наче заспівали кришталеві дзвіночки.

—    Ви бодай щось могли б зробити належним чином?

Аж тут сміх раптом завмер у неї на губах. Простеживши за її поглядом, Офелія, досі кашляючи, помітила крізь прочинені двері вітальні Торна. Він стояв у коридорі, тримаючи в руках свою пошту, і мовчки споглядав цю сцену.

—    Ходи до нас, — солодким голосом покликала Беренільда. — Бодай вряди-годи трохи розважимося!

Офелії було не до розваг: легені боліли від кашлю. Торн лишився вірним собі, напружений з голови до ніг і похмурий—викапаний службовець похоронної контори!

—    Я зайнятий, — процідив він крізь зуби, віддаляючись.

У коридорі стихло моторошне відлуння його кроків.

Беренільда загасила сигарету в попільничці на низькому столику, різким жестом виказуючи роздратування. Навіть її усмішка була вже не така солодка.

—    Цей хлопчина не при собі.

Офелія спробувала заспокоїти свій шалик, який розмотувався із шиї, наче змія, що намірилася тікати: його дуже наполохав випадок із сигаретою.

—    А мені здається, що він поводиться, як завжди.

Погляд ясних очей Беренільди полинув за вікно, у набряклі бурею хмари, що висіли над парком.

—    Що ви відчуваєте до нього? — прошепотіла вона. — Я можу похвалитися здатністю читати емоції на чиєму завгодно обличчі, але ваше лишається для мене загадкою.

—    Нічого особливого, — знизала плечима Офелія. — Я надто мало знаю цього чоловіка, щоб скласти якусь думку.

—    Дурниці!

Беренільда одним різким рухом розгорнула віяло. Її немовби щось спалювало зсередини.

—    Дурниці, — повторила вона вже спокійніше. — Можна закохатися з одного погляду. Та й узагалі немає палкішого кохання, ніж те, що в людей, які погано знають одне одного.

Красиві слова. Однак Офелія була недостатньо сентиментальна, щоб вони її вразили.

—    Я не закохана у вашого племінника, а він — у мене.

Беренільда замислено подивилася на неї. Біляві кучері, що під час кожного руху танцювали навколо її обличчя, зараз висіли непорушно. Під безжальними стрілами цього погляду Офелії раптом здалося, що вона овечка в лапах левиці.

Знову розболілася голова. Хоч би як вона переконувала себе, що цей біль уявний, що Беренільда паралізує її розум — від цього не ставало легше. За що насправді карала її ця жінка?

—    Чиніть зі своїм серцем що вам заманеться, доню. Я лише очікую, щоб ви виконали свої обов’язки й не розчарували нас.

«Вона не карає мене, а хоче підкорити, — зрозуміла раптом Офелія, стиснувши кулаки. — Її тривожить, що я можу чинити на власний розсуд».

Тієї ж миті будинком розляглося дзеленчання, сповіщаючи про гостя. Хай би хто це був, Офелія подумки дякувала йому: він прийшов саме вчасно.

Беренільда схопила зі столика дзвіночок. Вони лежали на всіх меблях у маєтку, щоб можна було викликати слуг до будь-якої кімнати.

Служниця одразу схилилася в реверансі.

—    Мадам?

—    Де мадам Розеліна?

—    У читальні, мадам. Вона дуже зацікавилася колекцією марок мадам господині.

Офелії стало веселіше. Вона подумала, що, поки в цьому будинку не скінчиться папір, тітка Розеліна матиме можливість дати роботу своїм рукам.

—    Простежте, щоб вона лишалася там під час візиту, — наказала Беренільда.

—    Так, мадам.

—    А дитину відведіть у її покої, — додала Беренільда, указуючи жестом на Офелію.

—    Звісно, мадам.

Офелію замкнули на два оберти в її кімнаті, наче неслухняну дитину. Церемоніал, який повторювався щоразу, коли хтось приходив до маєтку. Отже, потрібне було неабияке терпіння. Беренільда могла годинами приймати гостей.

Офелія дражнила шалик, який весело крутився на килимі, аж тут нашорошила вуха, почувши, як заквоктали слуги:

—    Це мсьє Арчибальд!

—    Ти сам його бачив, на власні очі?

—    Я навіть узяв у нього капелюх та рукавички!

—    Ой! Чому зі мною ніколи нічого такого не трапляється?

Офелія припала вухом до дверей, але квапливі кроки вже віддалялися. Той самий Арчибальд із літнього саду? Вона замислено накручувала пасма волосся на пальці. Якщо це справді він, що буде, якщо він розповість, як зустрів дівчину з Аніми на святі міражів?

«Беренільда пошматує мене кігтями, — вирішила Офелія. — І якщо я після цього виживу, Торн уже ніколи не відповідатиме на мої запитання. У яку пастку я себе загнала?»