Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 31)

Торн кивнув на трактат у неї в руках.

—    А, це... Я взяла випадково.

Вона спустила ноги з крісла, перегорнула сторінку й удала, що зосередилася на читанні. Беренільда вже достатньо познущалася з неї своїми «Звичаями Вежі», тож Офелія сподівалася, що Торн не мучитиме її математикою. Такий бухгалтер має бути неперевершеним у цій сфері.

—    Що відбувається між вами й моєю тіткою?

Цього разу Офелія подивилася на Торна з усією серйозністю. Отже, їй не здалося — цей чоловік справді намагався зав’язати розмову. Вона кинула нерішучий погляд на хрещену — тітка Розеліна заснула зі словником на колінах. Офелія взяла в руки шалик, поставила на полицю трактат з алгебри й підійшла до столу, де сидів Торн.

Дівчина подивилася йому прямо в очі, хоча навіть тепер, коли він сидів, а вона стояла, він здавався набагато вищим. Цей чоловік справді був утіленням стриманості: надміру кострубата постать, бездоганно зачесане світле волосся, постійно насуплені брови, гострі як бритва очі, худі руки, складені на грудях, і непривітні губи, що ніколи не всміхалися. Він достоту був не з тих людей, яким хочеться довіритися.

—    Ваша тітонька не пробачила мені мою втечу, — мовила Офелія.

Торн іронічно пирхнув.

—    Це ще м’яко сказано! Злива за вікном дуже показова. Востаннє погода так розійшлася, коли все закінчилося смертельною дуеллю між моєю тіткою та іншою придворною пані. Я не хотів би, щоб усе скінчилося такими крайнощами.

Окуляри Офелії поблякли. Смертельна дуель? Це виходило за межі її розуміння.

—    Я зовсім не збираюся боротися з вашою тіткою, — заспокоїла вона Торна. — Може, вона сумує за придворним життям?

—    Радше за Фаруком.

Офелія навіть не знала, що вразило її більше: те, що Беренільда чекала дитину від власного Духа родини, чи зневага, яку вона почула в голосі Торна. Цей Фарук явно викликав у своїх нащадків дуже суперечливі почуття.

Вона задумливо погладила шалик, наче старого кота. Цей чоловік, що сидів за столом навпроти неї... Що вона мала думати про нього?

—    Чому місцеві ненавидять вас?

У колючих Торнових очах зблиснув подив. Він аж ніяк не чекав такого прямого запитання і надовго замовк, насупившись. На чолі пролягли глибокі зморшки.

—    Бо я шаную лише цифри, — розтулив він нарешті зуби.

Офелія не знала, чи правильно зрозуміла, але поки що мусила прийняти це пояснення. Неймовірним здавалося вже те, що Торн узагалі завдав собі клопоту відповісти. У неї виникло відчуття — можливо, хибне, — що він налаштований до неї вже не так вороже, як доти. Він не став привітнішим, сидів так само вовкувато, але загальна атмосфера стала менш напруженою. Чи не є причиною цього їхня минула розмова? Торн узяв до уваги те, що вона сказала?

—    Ви маєте налагодити стосунки з моєю тіткою, — продовжив він, примружившись. — Вона єдина людина, якій можна довіряти, — вам аж ніяк не можна робити з неї ворога.

Офелія замислилася, а Тори одразу знову поринув у свої папери.

—    Розкажіть, якими силами володіє ваша сім'я, — урешті наважилася вона попросити.

Торн підвів погляд від звіту й вигнув брови.

—    Мабуть, ви про сім’ю мого батька, — невдоволено промовив він.

Ніхто ніколи про це не згадував, тож Офелія часом забувала, що Торн — незаконний син двох родин. На мить вона злякалася, що сказала щось нетактовне.

—    Ну... Так... Якщо ви самі володієте цією силою...

—    Не в найпотужнішій формі, але так, володію. Я не можу продемонструвати її, не завдавши вам болю. Чому ви запитали?

Офелія відчула певну розгубленість: у голосі Торна пролунало раптом якесь напруження.

—    Я не була готова до того, що вчинила зі мною ваша сестра.

Вона вирішила не говорити про мігрені, але Торн захопив її зненацька запитанням:

—    Тітка використовує проти вас свої кігті?

Зчепивши пальці на підборідді, він уважно дивився на Офелію, вичікуючи. Безумовно, це був лише оптичний ефект, але від шраму над бровою погляд здавався особливо проникливим. Офелія зніяковіла. Вона не могла відповісти на це запитання, у якому таїлася пастка. Якщо відповісти «так», на кого він розсердиться? На тітку, яка жорстоко ставиться до його нареченої? Чи на наречену, яка зрадила довіру тітки? А може, узагалі не розсердиться і питає з простої цікавості?

—    Розкажіть мені про кігті, — попросила вона, ухиляючись від теми.

Протяг війнув по її ногах. Офелія чхнула так, що кістки навколо потилиці пройняло болем. Як слід висякавшись, вона вирішила додати:

—    Будь ласка.

Спираючись на стіл кулаками, Торн ривком підняв своє довжелезне тіло. Він закасав рукави сорочки по лікті. Худі руки були вкриті шрамами, схожими на ті, що на обличчі. Офелія із чемності намагалася не дуже витріщатися, але розтривожилася. Як посадовець такого високого рангу міг зазнати таких поранень?

—    Як бачите, знак мого клану в мене відсутній, — гірко сказав Торн. — Однак я виняток, який лише підтверджує правило: його мають усі благородні. Виробіть у себе звичку завжди шукати поглядом татуювання в усіх, кого зустрічаєте. Має значення не символ, а місце, де він розташований.

Офелія була не дуже емоційна, але зараз не змогла стримати подиву. Торн узяв на себе ініціативу в розмові, та ще й відповідав зараз на запитання! Дивно, але це здавалося фальшивим. Він мовби докладав великих зусиль, щоб стриматися і не поринути знову у свої документи. Власна багатослівність аж ніяк не була йому приємна, то чому ж він узагалі заговорив?

—    У Драконів кланова мітка на руках, — незворушно продовжив він. — Не опиняйтеся на їхньому шляху й не реагуйте на їхні провокації, хоч би які принизливі. Не довіряйте нікому, крім моєї тітки.

Легко сказати... Офелія поглянула на вікно, яке зачинив Тори. Фальшивий дощ падав зараз у моторошній тиші, не залишаючи по собі ані краплини води.

—    Тортури на відстані — це один з видів ілюзій? — прошепотіла вона.

—    Це набагато жорстокіше за ілюзію, але принцип ви зрозуміли правильно, — пробуркотів Торн, глянувши на кишеньковий годинник. — Кігті працюють як невидиме продовження нашої нервової системи, їх справді не можна відчути фізично.

Офелії не подобалося говорити будь з ким, не дивлячись в обличчя. Вона хотіла звести погляд на Торна, але нічого не могла побачити вище від ґудзиків офіцерського коміра. У неї досі погано гнулася шия, а цей чоловік був неймовірно високий.

—    Агресія вашої сестри здалася мені дуже відчутного, — сказала вона.

—    Бо її нервова система напала безпосередньо на вашу. Якщо мозок переконаний, що тілу завдають страждань, тіло підлаштовується під це уявлення.

Торн сказав про це так, наче йшлося про найелементарнішу очевидність. Нехай він говорив уже не так різко, але не втратив своєї зверхності.

—    І якщо нападає Дракон, як далеко може зайти тіло, підкоряючись мозковій грі? — нерозбірливо запитала Офелія.

—    Біль, переламані кістки, синці, каліцтва, — незворушно почав перелічувати Торн. — Усе залежить від таланту нападника.

Офелії раптом стало нестерпно далі дивитися на його шрами. Отже, це заподіяли йому свої? Як він міг називати це талантом? Вона почала гризти шви своєї рукавички. Зазвичай вона собі такого не дозволяла перед іншими, але зараз справді не могла нічого із собою вдіяти. Перед очима промайнули ескізи Авґустуса: мисливці із жорсткими й зверхніми поглядами, здатні без жодної зброї вбивати Звірів — ось такою буде її нова родина. Офелія просто не розуміла, як виживатиме серед них.

—    Зараз я починаю усвідомлювати, про що ви говорили у гвинтокрилі, — зізналася вона.

—    Боїтеся? На вас це не схоже.

Офелія звела на Торна здивований погляд, але біль у шиї змусив знову опустити голову. Однак вона замислилася над тим, що встигла помітити. Гострі очі дивилися на неї холодно й відсторонено, але вже не зверхньо, а радше зі знеособленим зацікавленням, немовби для їхнього господаря було несподіванкою, що ця дівчинка-наречена геть не така безбарвна, як про неї були подумали.

Офелія не змогла стримати обурення.

—    Як ви можете зрозуміти, що схоже на мене, а що ні? Ви ніколи не завдавати собі клопоту бодай щось дізнатися про мене.

Торн нічого не відповів. Здавалося, мовчанка, що запала між ними, триватиме вічно. Офелії було дедалі незручніше стовбичити перед цим чоловіком, який закляк, мов колона, і звісив руки. Через різницю в зрості вона не могла зазирнути йому в обличчя.

Від незручного моменту її врятував шум у глибині бібліотеки. Словник упав з колін тітки Розеліни й лунко гепнувся на паркет. Дуенья здригнулася, прокинувшись, і розгублено глянула навколо. Вона швидко побачила Торна з Офелією біла вікна.

—    Що це ви там замислили?! — обурилася вона. — Мсьє, відійдіть, будь ласка. Ви стоїте надто близько до моєї племінниці! Коли вас поєднає священний шлюб, робитимете що завгодно.

ВУХО

— Сядьте. Встаньте. Сядьте... Ні, не так. Ми сто разів повторювали цей рух, люба моя дівчинко. Невже вам так важко запам’ятати його?

Беренільда влаштувалася в глибокому кріслі у вітальні з природною грацією, притаманною всім її рухам, а потім так само плавно підвелася.

—    Ось так. Не треба гепатися, наче мішок з вугіллям. Ви маєте бути гармонійною, наче музична партитура. Сядьте. Встаньте. Сядьте. Встаньте. Сядьте. Ні, ні, ні!

Пізно. Офелія впала біля крісла: вона стільки разів сідала й підводилася, що в голові запаморочилося.