Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 30)

—    Тобі не боляче?

—    Ні, ні, — збрехала Офелія тихим голосом.

—    Не дуже зручно робити тобі зачіску, коли шия зафіксована!

—    Скоро я зможу зняти цей комір.

Офелія відчула клубок у горлі, поки тітка щось буркотіла, намагаючись розплутати волосся. Вона знала, що це дуже егоїстично з її боку, але думка про те, що одного дня ця жінка поїде звідси, здавалася Офелії нестерпною. Крім цієї людини, хоч якої грубої і черствої, ніхто анітрохи не зігрівав душу Офелії від моменту приїзду сюди.

—    Тітонько?

—    М-м-м-м-м? — пробурмотіла Розеліна, стискаючи шпильку своїми конячими зубами.

—    Ви не дуже сумуєте за домом?

Розеліна здивовано глянула на племінницю і встромила останню шпильку в її зачіску. Раптом вона обняла дівчину й легенько поплескала по спині.

—    Це ти мене питаєш?!

Але обійми тривали лише мить. Тітонька Розеліна відступила на крок, скривила свою звичну бундючну міну й вилаяла Офелію:

—    Сподіваюся, ти не проявиш малодушності! Вище голову! Покажи цим великосвітським аристократикам, чого ти варта!

Офелія відчула, як у грудях сильніше забилося серце. Вона справді не знала, звідки взялося це тріпотіння, але на губах з’явилася усмішка.

—    Гаразд.

Дощ падав увесь день, а також наступного дня і решту тижня. Беренільда продовжувала приймати відвідувачів у маєтку, прирікаючи Офелію та тітку Розеліну на ув’язнення в спальнях. їм приносили їжу, але ніхто не переймався їхнім дозвіллям, не було навіть книжок. Години здавалися Офелії нескінченними. Вона розмірковувала, скільки ще триватиме цей парад аристократів.

Коли вони вечеряли разом з господинею дому, зазвичай доволі пізно, Офелії знову доводилося терпіти її знущання. Чарівна й делікатна на початку трапези, Беренільда залишала отруєні стріли на десерт.

«Ах, яке це дівча незграбне!» — бідкалася вона, коли пудинг падав з рук Офелії на скатертину. «Мені з вами смертельно нудно», — зітхала, якщо тиша западала надовго. «Коли вже ви наважитеся спалити це жахіття?» — сичала, указуючи пальцем на старий шалик Офелії. Вона змушувала дівчину по кілька разів повторювати сказане, глузувала з її вимови, критикувала манери й надзвичайно вправно принижувала на кожному кроці. А якщо їй здавалося, що Офелія докладає недостатньо зусиль, щоб виправитися, то насилала на неї нестерпні мігрені, що мучили бідолаху до кінця вечора.

Ці ритуали остаточно переконали Офелію: знущання не були примхами вагітної жінки — це і є справжня натура Беренільди.

Невдовзі візити до маєтку припинилися. Офелія змогла нарешті погуляти будинком і розім’яти ноги. Вона зрозуміла причину паузи, коли натрапила на щоденну газету: «Учора мсьє Торн оголосив, що його інтендантство припиняється на невизначений термін. У зв’язку із цим відвідувачів просять переглянути дати візитів. Секретар мсьє Торна повідомив, що проведе “необхідний час” у будинку своєї тітки, фаворитки з фавориток, чиє здоров’я, як ми вже знаємо, стрімко погіршується. Невже мсьє Торн — такий люблячий племінник (чого не скажеш із його вигляду)? Чи, можливо, цей природжений бухгалтер піклується про те, щоб Беренільда не змінила свого заповіту, складеного на його користь? Залишаємо нашим читачам можливість самим скласти думку із цього приводу».

Офелія насупилася. Торна справді не дуже шанують... Щойно стало відомо про його приїзд, будинок спорожнів.

Звільнившись від ортопедичного коміра, вона машинально розминала собі шию. Якщо це означає, що скоро вона зможе побачити щось, окрім стін своєї кімнати, то нема на що скаржитися. Через тривале перебування в чотирьох стінах вона втратила сон.

Беренільда, щойно дізнавшись про приїзд племінника, негайно напосілася на слуг. Вона наказала провітрювати приміщення, перестилати постелі, вибивати килими, чистити каміни, витирати пил і стала такою безкомпромісною та прискіпливою до дрібниць, що одна юна покоївка врешті розридалася. Офелія не розуміла її поведінки: Беренільда більше клопоталася про приїзд племінника, ніж про прийом шановних гостей, хоча він доволі часто приїздив до неї.

Наступного дня вранці Торн перетнув поріг маєт-ку. У руках він тримав такий величезний стос паперів, що було незрозуміло, як ця жердина зберігає при цьому рівновагу.

— У вас дощ, — кинув він з порога замість привітання.

—    Ти взяв із собою стільки роботи? — ніжно засміялася Беренільда, спускаючись сходами й тримаючись за живіт. — Я думала, ти наглядатимеш за мною.

—    Наглядати за вами — так. Сидіти склавши руки — ні, — монотонно промовив Торн, навіть не позирнувши на тітку.

Він подивився на верхню сходинку, де Офелія зав’язувала шнурки чобіт. Коли вона піймала байдужий погляд заваленого паперами Торна, то чемно кивнула. Залишалося сподіватися, що цей чоловік не каратиме її, як Беренільда.

Того ранку вони снідали разом. Тітка Розеліна не зраділа можливості знову побачити Торна за цим столом, вона воліла б зберігати тишу й спокій. Натомість Офелія потайки була на сьомому небі від щастя: уперше за цілу вічність Беренільда забула про її існування.

Вона була геть зачарована племінником: оповивала його ніжним поглядом, під’юджувала, завважуючи його худорлявість, цікавилася роботою, дякувала за те, що витягнув її з полону нудьги. Здавалося, вона не помічала, що Торн їв та відповідав їй через губу, наче силував себе, щоб не сказати чогось грубого.

Побачивши Беренільду такою жвавою, з рожевими від задоволення щоками, Офелія майже розвеселилася, їй почало здаватися, що ця жінка мала глибоку потребу бути комусь мамою.

Настрій за столом різко змінився, коли Торн заговорив сам:

—    Вам зле?

Він звертався не до тітки, а до нареченої. Важко сказати, хто тієї миті більше здивувався — Беренільда, тітка Розеліна чи Офелія.

—    Ні, ні, — нарешті пробурмотіла Офелія, споглядаючи яйце на тарілці.

Вона знала, що сильно схудла, та невже мала такий нещасний вигляд, що вразила самого Торна?

—    Ти ж знаєш: дівчинку тут балують! — зітхнула Беренільда. — Це скоріше я змучилася, намагаюсь утовкмачити їй бодай якісь манери. Твоя наречена так само непіддатлива, як і мовчазна.

Торн підозріло подивився на вікна їдальні. Дощ ішов безперестанку, закриваючи пейзаж суцільною завісою.

—    Чому дощить?

Це було найдивніше запитання, яке доводилось чути Офелії.

—    Нічого такого, — чарівно всміхаючись, запевнила Беренільда. — Я трохи знервована, от і все.

Офелія по-новому глянула на дощ, що безшумно бився в скло. Невже погода відображала настрій господині дому?

Торн зняв свою серветку й підвівся з-за столу.

—    У такому разі можете дати перепочинок своїм нервам, тітонько. Я візьму всі клопоти на себе.

Одразу після сніданку Офелію з хрещеною попросили перейти до бібліотеки, що їх не дуже потішило, адже це було найхолодніше місце в маєтку після туалетів. Торн уже методично розклав свої папки на письмовому столі в задній частині приміщення. Він широко відчинив вікно, а потім, жодним словом не озвавшись до жінок, випростав під столом свої довжелезні ноги й занурився у вивчення графіків.

—    А ми? — образилася тітка Розеліна

—    А ви візьміть собі книжку, — процідив крізь зуби Тори. — Здається, їх тут не бракує.

—    Чи не могли б ми бодай трохи пройтися? Ми не були надворі вже цілу вічність!

—    Ви візьмете книжку, — повторив Торн із властивим йому жорстким акцентом.

Скипівши, тітка Розеліна люто схопила словник, усі-лася якнайдалі від Торна, в іншому кінці бібліотеки, і стала вивчати стан паперу сторінку за сторінкою.

Офелія, так само розчарована, спираючись на підвіконня, вдихала садове повітря без запаху. Краплі дощу зникали, відскакуючи від скелець її окулярів, ніби ілюзія не могла посунути свої межі далі. Це було справді дивно — відчувати на обличчі воду, яка не мокріє. Офелія простягла руку, майже торкаючись троянд перед собою. Вона б віддала перевагу справжньому саду зі справжніми рослинами та справжнім небом, але зараз у неї було палке бажання перестрибнути через це вікно. Чи не годі карати її?

Офелія спостерігала за Торном з-під окулярів. Йому було тісно за маленьким столом: він зсутулив плечі й опустив голову до паперів, ледве не торкаючись їх носом. Здавалося, йому байдуже до всього, окрім цих паперів. Йому було однаково, є тут Офелія чи нема. Дівчина подумала, що їй напевно буде важко знайти gboc місце в цій родині — між Беренільдою, яка буквально переслідувала дівчину, і цим чоловіком, який заледве усвідомлював її існування.

Офелія взяла книжку, сіла на стілець і застрягла вже на першому рядку. У цій бібліотеці були зібрані самі лише наукові праці, тому вона не розуміла ані слова. Дивлячись у порожнечу, вона гладила старий шалик, що згорнувся в неї на колінах, і віддавалася повільному плину часу.

«Чого врешті-решт ці люди від мене хочуть?» — розмірковувала вона, гублячись у здогадках. — Вони дають мені зрозуміти, що я не виправдовую їхніх очікувань, то навіщо ж вони завдають собі стільки клопоту зі мною?»

— Цікавитесь алгеброю?

Офелія здивовано обернулася на голос, розминаючи рукою затерплу шию. їй радили утриматися від різких рухів, але запитання заскочило зненацька. Поклавши лікті на стіл, Торн уп’явся в неї гострим поглядом. Офелія думала про те, як довго ці металеві очі вивчають її.

—    Алгеброю? — перепитала вона.