Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 29)

—    За мною повинен наглядати він, — ледь чутно промовила вона. — Я не хочу полишати двір. Він справді любить мене, розумієш?

На Торнове обличчя лягла зневажлива гримаса. Його відверто дратував такий її настрій.

—    Фарук уже не цікавиться вами, і ви чудово це знаєте.

Офелія страшенно здивувалася. Дух родини? Ця жінка завагітніла від власного предка?

Беренільда стала білішою за свій шовковий пеньюар, їй довелося зробити зусилля, щоб обличчя поступово знову стало спокійним.

—    Нехай так, — визнала вона. — Ти, як завжди, маєш рацію, мій хлопчику.

Її вуста всміхалися, але в погляді, який вона кинула на Офелію, кипіла отрута.

КІГТІ

Від того дня життя Офелії стало більш схожим на ув’язнення. їй заборонили гуляти наодинці й заходити в кімнати з великими дзеркалами. Власна спальня вже немовби не належала їй. Чекаючи нагоди ухилитися від придворних обов’язків, не викликавши при цьому підозри, Торн із Беренільдою організували постійний нагляд за дівчиною. Тепер у її кімнаті спала покоївка, і хай би куди рушила Офелія, за нею повсюди йшов назирці хтось зі слуг. Іноді Офелія чула хрипкий кашель бабусі навіть під дверима вбиральні. На додачу до всього її шию сковував гіпсовий комір після двох ляпасів Фреї.

Хоч-не-хоч Офелії довелося примиритися із цими обмеженнями. Торн порадив їй не привертати до себе уваги, а інтуїція підказувала, що він має рацію, принаймні зараз. Але найстрашніше було ще попереду — повернення господарів садиби. Офелія відчувала, що саме тут розпочнеться справжнє покарання за порушення правил. «Вправити клепки», — казав Торн. Що він мав на увазі?

Одного січневого вечора під час модної театральної вистави Беренільда вдала, ніби їй зле. Не встигла вона повернутися додому, як усі газети Небограда вже розносили тривожні чутки. «Фаворитка важко виходжує вагітність!» — кричали шпальти однієї газети. «Ще один викидень у вдови!» — цинічно сповіщала інша.

— Полиште ці дурниці, моя люба дитино, — порадила Беренільда, знайшовши Офелію в будуарі, занурену в читання преси.

Вона солодко розтягнулася на канапі й наказала подати їй ромашкового чаю.

—    Мерщій принесіть мені збірку, он ту, що на столі. Завдяки вам я тепер можу присвятити весь свій час книжкам!

Беренільда наголосила на цій фразі лагідною усмішкою, від якої в Офелії пробігли мурашки по спині.

Раптом за вікном затьмарилося. Зірвався грозовий вітер, флюгери на дахах скажено заметлялися. Крапля води беззвучно вдарила у вікно будуару, і вже за кілька секунд щільна завіса зливи впала на сади. Офелія стояла перед вікном, не маючи змоги поворухнутися: її шию стискав гіпсовий комір. Було дивно бачити стільки води, що падає, не створюючи жодного шуму чи калюж на землі. Ця ілюзія лишала бажати кращого.

—    О великі предки, яка похмура погода! зітхнула Беренільда, гортаючи сторінки збірки. — Навряд чи я зможу читати під такий акомпанемент.

Вона зручніше влаштувалася на канапі й почала акуратно масажувати собі повіки.

—    Чи хоче мадам запалити лампи? — запропонував камердинер, помішуючи багаття в печі.

—    Ні, не витрачайте газ. Ох, певно, я вже немолода! Я заздрю вашому віку, моя люба дівчинко.

—    Вік не заважає мені носити окуляри, — завважила Офелія.

—    Чи могли б ви допомогти мені? — запитала Беренільда, передаючи дівчині книжку. — Зрештою, ви дуже відома чтиця!

Її голос став більш чуттєвим, схоже було на те, що вона вдається до якоїсь дивної гри, спокушаючи Офелію.

—    Я володію іншим видом читання, мадам.

—    Ну, зараз маєте нагоду!

Офелія присіла на стілець і завела пасма волосся за вуха. Позаяк вона не могла зігнути шию, довелося підняти книгу вище. Дівчина поглянула на обкладинку: «Звичаї Вежі» маркіза Адальбера. Вежа? Хіба тут не мало б ітися про двір?

—    Це афоризми та портрети дуже відомого мораліста, — пояснила Беренільда. — Певне, кожна людина благородного походження бодай раз читала його!

—    А що це за Вежа? Це метафора?

—    Зовсім ні, моя люба крихітко, Вежа нашого володаря Фарука цілком реальна. Це вона височіє над Небогра-дом, ви не могли її не помітити. Саме там сильні світу цього відвідують нашого володаря, міністри проводять раду, найвідоміші митці дають свої вистави, там творяться найкращі ілюзії! Ну, як там наше читання?

Офелія розгорнула книжку й прочитала, обравши навмання, афоризм про конфлікт між пристрастю та обов’язком.

—    Даруйте, але я не дуже розумію вас, — увірвала читання Беренільда. — Чи могли б ви читати голосніше й без цього різкого акценту?

Офелія одразу зрозуміла, у чому насправді полягає покарання Беренільди. Дівчина відчула знайоме поколювання в голові, що перейшло в сильний біль, такий самісінький, що його вже довелося пережити під час зустрічі з Торновою сестрою.

Зручно розкинувшись на подушках і чарівно всміхаючись, Беренільда користувалася своєю владою, щоб покарати дівчину.

Офелія підвищила голос, але біль у скронях посилився, і Беренільда знову її перервала:

—    Ні, так не годиться! Як я можу діставати задоволення, слухаючи вас, якщо ви постійно бурмочете собі під ніс?

—    Ви марнуєте час, — втрутилася Розеліна. — Офелія завжди мала жахливу дикцію.

Сидячи в кріслі, тітка роздивлялася в лупу сторінки старої енциклопедії, яку вона відшукала в бібліотеці.

Вона не читала її, а зосереджувалася тільки на якості паперу. Час від часу вона проводила пальцем по згинах, розривах та пліснявих плямах: після дотику листочок ставав як новий. Тітка так нудилася в маєтку, що бралася лагодити всі книжки, які потрапляли під руку. Одного разу Офелія зі щемом у серці застала її за реставруванням шпалер у пральні. У глибині душі тітка була схожа на Офелію: вона нудьгувала від неробства.

—    Я вважаю, що вашій племінниці не завадило б навчитися висловлюватися у вищому товаристві, — заявила Беренільда. — Ну ж бо, моя люба крихітко, докладіть зусиль і напружте голосові зв’язки!

Офелія спробувала знову взятися до читання, але зір зраджував її. Здавалося, що в голову їй упиваються гострі шпички. Розкинувшись на канапі й ніжно всміхаючись, Беренільда краєм ока стежила за дівчиною. Вона знала, що Офелія страждає через неї і що тій це відомо.

«Вона хоче, щоб я поступилася, — збагнула Офелія, стискаючи книжку, — щоб я вголос попросила її припинити».

Офелія промовчала. Тітка Розеліна, зосереджена на своїй енциклопедії, навіть не помітила німих тортур, яким піддавали її племінницю. Якщо дозволити собі слабкість, якщо виказати свій біль, тітка Розеліна може вчинити щось необачне й також буде покарана.

—    Голосніше! — наказала Беренільда.

Тепер в Офелії двоїлося в очах. Вона геть втратила нитку оповіді.

—    Якщо ви сплутаєте значення слів, то перетворите цю маленьку перлину духовності на картопляне лушпиння, — скрушно відповіла Беренільда. — І цей жахливий акцент! Докладіть зусиль!

Офелія згорнула книжку.

—    Перепрошую, мадам. Гадаю, що зараз найліпше запалити лампу, щоб ви могли повернутися до читання.

Усмішка Беренільди стала ще ширшою. Офелія подумала, що ця жінка схожа на троянду: безжальні колючки під оксамитовою м’якістю.

—    Проблема не в цьому, моя люба дівчинко. Одного дня, коли ви станете дружиною мого племінника й ваше становище визначиться, вам доведеться увійти у вище товариство. А там немає місця для слабких духом.

—    Моя племінниця не з полохливих, — сухо зазначила тітка Розеліна.

Офелія слухала краєм вуха, її вже нудило від усього, що діялося. Головний біль, що дедалі наростав, гострими спалахами поширився на потилицю.

У дверях дуже вчасно з’явився слуга й опустив перед Беренільдою срібну тацю. На ній лежав невеликий конверт.

—    Приїздить моя люба Коломбіна, — сказала Беренільда, прочитавши листа. — Візити лише починаються. Моє нездужання не залишилося непоміченим, і викидень багатьох би порадував!

Беренільда ліниво підвелася з канапи й причепурила золотаві кучері.

—    Мадам Розеліно, моя маленька Офеліє, мені треба приготуватися. Одужання має здаватися достовірним, тож мені потрібен належний макіяж. Незабаром вас проведуть до кімнат. Не виходьте звідти, поки я прийматиму гостю.

Офелія полегшено зітхнула. Цей візит поклав край її мукам. До неї повернулася чіткість зору, а головний біль ущухнув. Можна було подумати, що все це їй просто примарилося, коли б не нудота, що досі викручувала живіт.

Усміхнувшись, Беренільда нахилилася до дівчини й з незбагненною ніжністю погладила її по щоці. Офелія відчула, як потилицею пробігли дрижаки, просто під коміром.

—    Моя люба крихітко, зробіть мені ласку — попрацюйте над своєю дикцією у вільний час.

—    О великі предки, вона за словом у кишеню не лізе! — вигукнула тітка Розеліна, щойно Беренільда вийшла з будуару. — Ця жінка суворіша, ніж здавалося на перший погляд. Невже вона поводиться так зверхньо, тому що носить дитину Духа родини?

Офелія вважала за краще тримати свої думки при собі. Тим часом хрещена згорнула енциклопедію, поклала лупу й дістала з кишені сукні шпильки.

—    Але почасти вона має рацію, — вела далі Розеліна, збираючи каштанові кучері Офелії. — Тобі судилося стати світською жінкою, тож треба подбати про те, якою ти постанеш перед людьми.

Офелія дозволила Розеліні зробити собі високу зачіску. Тітка безжально смикала за волосся, але цей простий ритуал, який відлунював материнською турботою, потроху її заспокоював.