Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 28)

—    Виходьте за цього покидька, люба дівчинко, і я сама подбаю, щоб перетворити ваше життя на пекло.

Офелія боялася, що вже не витримає третього ляпасу Фреї. На щастя, фіакр саме тоді почав гальмувати. Крізь затуманене віконечко Офелія не могла впізнати фасад з колонами, перед яким вони зупинилися.

Фрея відчинила їй дверцята.

—    Поміркуйте про це на свіжу голову, — сухо сказала вона.

Ляскіт батога. Цокіт чобіт по бруківці. Фіакр зник у мряці.

Потираючи щоки, що аж пашіли від ляпясів, Офелія стала роздивлятися фасад, який височів перед нею — суцільний мармур і колони — між двома рядами будинків. Чому Фрея зупинилася тут? Офелія непевним кроком піднялася сходинками, над якими здіймалися розкішні позолочені двері з написом на табличці:

ВОЛОДІННЯ ПАНІ БЕРЕНІЛЬДИ

У день їхнього прибуття Торн провів їх через чорний хід. Офелія мала б здогадатися, що існує й парадний. Вона мусила сісти: ноги вже не тримали її, а ще ж треба було привести думки до ладу.

«Усі ненавидять інтенданта», — сказав Арчибальд. Офелія щойно усвідомила, до якої міри це відповідає дійсності. Ця ненависть поширилася вже й на неї — вона не мала жодних шансів жити своїм життям. Торнова наречена — та й квит. Але й це, на думку інших, уже занадто.

Офелія дістала з рукава носовичок і витерла кров, яка ще лишилася на носі. Потім вийняла з волосся шпильки, щоб укрити густою завісою сліди від ударів на щоках. Хотіла побачити світ, який чекає на неї? От і отримала своє. Болісний урок, але саме так вона тут житиме, і не варто заплющувати очі на це.

Офелія піднялася, обтрусила сукню, підійшла до дверей і тричі смикнула шнурок дзвіночка. По той бік пролунав металевий брязкіт: хтось відхилив прозурку, щоб роздивитися гостю. «Мадам, мадам!» — розлігся вдалині голос мажордома, а потім надовго запала тиша. Беренільда врешті сама прийшла відчинити двері:

— Заходьте. Ми чаювали, очікуючи вас.

І по всьому. Жодних звинувачень і докорів. Обличчя Беренільди було спокійне й гладеньке, але під золотими кучерями й широким шовковим пеньюаром відчувалося щось жорстке. Вона сердилася набагато частіше, ніж це показувала. Офелія зрозуміла, що світські пані саме такими і є: ховають справжні почуття під ніжною усмішкою.

Переступивши поріг, Офелія опинилася в чарівній кімнатці. Тепле різнокольорове світло падало крізь вітражі на три арфи та клавесин. Здивована Офелія впізнала музичний салон. Беренільда зачинила двері, якими вони увійшли, — дівчина досі думала, що це дверцята великої шафи для нот. Може, існували й інші переходи між маєтком та зовнішнім світом?

Офелія не встигла й слова промовити, а Беренільда взяла її обличчя у свої гарні, укриті татуюваннями долоні. Вона примружила великі вологі очі під довгими віями, роздивляючись синці на щоках. Офелія сміливо дивилася на неї: треба було відповідати за свої вчинки. Вона не сказала ані слова про те, що від цього огляду їй боляче: у потилицю немовби увігнали тисячу голок. У дзеркало вона себе не бачила, але зосереджені зіниці Беренільди багато про що говорили.

—    Хто? — просто запитала вона.

—    Фрея.

—    Ходімо до вітальні, — скомандувала Беренільда, не повівши й бровою. — Вам доведеться поговорити з Торном.

Офелія запустила руки у волосся, щоб знову бодай трохи прикрити щоки пасмами.

—    Він тут?

—    Ми зв’язалися з інтендантською службою, щойно помітили ваше зникнення. Усіх сполохнув шалик.

—    Шалик? — пробурмотіла Офелія.

—    Він розбудив нас посеред ночі: перекидав вази у вашій кімнаті.

Мабуть, злякався, коли вона не повернулася. Якою ж необачністю було не подбати про це! Перепочити б трохи перед зустріччю з Торном, але вона мусила відповідати за наслідки своїх учинків. Офелія без жодних заперечень пішла за Беренільдою, і, щойно опинилася у вітальні, тітка Розеліна кинулася їй назустріч. Вона скидалася на примару: бліда жовта шкіра, нічна сорочка й білий чепець.

—    Яке безумство вдарило тобі в голову? Піти отак, посеред ночі, без мого супроводу! Я так тривожилася, що ледь не збожеволіла! Ти... У тебе розуму, як у меблів!

Кожна репліка відгонила болем у потилиці. Мабуть, тітка збагнула, що їй недобре, бо штовхнула її на стілець і тицьнула в руки чашку чаю.

—    Що це в тебе на щоках? Трапилася погана пригода? На тебе хтось напав?

Беренільда м’яко взяла тітку Розеліну за плечі, щоб заспокоїти.

—    Не чоловік, якщо вас тривожить саме це. Офелія познайомилася зі своїми майбутніми родичами. Дракони часом поводяться різко.

—    Різко? — аж задихнулася тітка. — Ви глузуєте з мене? Погляньте на її обличчя!

—    Мадам Розеліно, якщо не заперечуєте, то ваша племінниця має дещо пояснити моєму племінникові. Зачекаймо трохи в передпокої.

Жінки вийшли до сусідньої кімнати, лишивши двері напівпрочиненими. Офелія сиділа, мляво помішуючи ложечкою лимонний чай. Торнів силует застиг на тлі вікна, мов велика непорушна тінь. Він поринув у споглядання і навіть не позирнув на неї жодного разу, відколи вона увійшла. У чорній формі із золотими еполетами він здавався ще більш бундючним, ніж зазвичай. Мабуть, так він вдягався на службу.

Надворі осінні барви немовби пригаснули. Над верхівками дерев висіли важкі темні хмари, а в них спалахували блискавиці. У повітрі пахло бурею.

Торн розвернувся. Поки він повільно ішов до неї, Офелія, як ніколи досі, чітко завважувала деякі деталі: відблиски світла на килимі, чашку теплого чаю у своїх руках, гудіння схвильоваиих голосів у домі. Однак усе це поглинала Торнова мовчанка, що тиснула дедалі сильніше. Дівчина глянула просто себе. Боліла шия, і це не давало їй змоги підвести голову, щоб дивитися йому в очі. Шкода, що вона не могла побачити вираз його обличчя. Він відважить їй ляпаса, як Фрея?

—    Зазвичай я ні про що не шкодую, — попередила його Офелія.

Вона чекала від Торна осуду, сварки, удару — чого завгодно, але не цього моторошно спокійного тону:

—    Не можу збагнути, яке з моїх попереджень до вас не дійшло.

—    Ваші попередження були для мене лише словами. Я повинна була побачити ваш світ на власні очі.

Офелія підвелася, щоб дивитися йому в обличчя під час розмови, але марно: він був надто високий, а шию вона так і не спромоглася розігнути. Зараз вона у всій красі бачила хіба що ланцюжок Торнового кишенькового годинника на тлі уніформи.

—    З ким ви змовилися, щоб вийти?

—    З дверцятами в глибині парку. Я їх приручила.

Грубий Торнів голос, який від акценту звучав іще різкіше, примусив Офелію відповідати щиро: не хотілося, щоб за її провину покарали слуг. Вона побачила, як худа рука схопила годинник і підняла кришку нігтем великого пальця.

—    Хто напав на вас і чому? — запитав він безбарвним тоном, ніби жандарм під час розслідування.

Запитання аж ніяк не свідчило про його занепокоєння — Торн лише хотів з’ясувати, як сильно Офелія скомпрометувала родину. Вона вирішила не говорити про зустріч із посланником. Безумовно, це було неправильно, але вона соромилася переказувати йому зміст тієї розмови.

—    Лише ваша сестра Фрея — я випадково трапилася на її шляху. Здається, вона не схвалює нашого шлюбу.

—    Вона мені не єдинокровна сестра, — виправив Торн. — І ненавидить мене. Дивно, що ви взагалі вижили.

—    Сподіваюся, ви не дуже засмучені.

Тори різко клацнув кришкою годинника.

—    Ви з’явилися на люди. Зараз можна лише сподіватися на те, що Фрея не плескатиме язиком і нічого проти нас не затіватиме. Я вам дуже раджу не привертати уваги до себе.

Офелія поправила окуляри. З того, як Торн її розпитував, він здавався їй цілком спокійним і байдужим до її походеньок. Та вона помилялася: цей випадок дуже зачепив його.

—    Це через вас, — пробурмотіла вона. — Ви погано підготували мене до цього світу. Нічого мені до пуття не пояснили.

Вона побачила, як Торн стиснув у руці годинник.

Аж тут увійшла Беренільда.

—    Ну що? — м’яко запитала вона.

—    Доведеться змінити стратегію, — повідомив Торн, заклавши руки за спину.

Беренільда похитала головою, ледь помітно іронічно всміхнувшись. Затанцювали її золоті кучері. Навіть без макіяжу й парадного вбрання вона була гарна, як ніколи.

—    Кому твоя сестра могла б розповісти? Вона пересварилася з усім Небоградом.

—    Мусимо виходити з того, що комусь іще відомо про приїзд нареченої і що плітки поширюватимуться. Якщо знатимуть, що моя наречена тут, нам не буде спокою. — Торн розвернувся до Офелії. Вона не могла зазирнути йому в очі, але відчувала його сталевий погляд мало не шкірою. — До того ж кого нам слід остерігатися насамперед, то це цієї необачної особи.

—    І що ти пропонуєш?

—    Уважніше наглядати за нею і трохи вправити їй клепку. Займатимемося цим по черзі — то ви, то я.

Усмішка Беренільди зблякла.

—    Якщо ми лише зрідка підніматимемося нагору, це викличе запитання. Хіба не так?

—    То й нехай, — кинув Торн. — Тітонько, боюся, ви не знаєте деяких додаткових обставин. Що ж до мене, то хіба неправильно, щоб я був тут, до ваших послуг?

Беренільда мимоволі поклала руку на живіт. Офелія раптом склала докупи все, що впадало у вічі від самого ЇЇ прибуття. Ці широкі сукні, знемога, втомлюваність...

Удова була при надії.