Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 27)
— Мсьє?
Ліфтер не одразу зрозумів, що це невиразно вимовлене слово адресоване саме йому. Він глянув на Офелію глибоко запалими очима, і з того, як він був приголомшений, дівчина зрозуміла, що його ніхто ніколи так не називав.
— Так, мадемуазель?
— Скажіть, будь ласка, як зі складів потрапити до пані Беренільди?
— Це не дуже близько. Мадемуазель варто було б узяти екіпаж, — запропонував старий. — Вони стоятимуть біля великої зали, по інший бік складів.
— Дякую вам.
Ліфтер знову поринув у споглядання лічильника, де миготіли цифри, показуючи дедалі менші числа, а потім іще раз подивився вицвілими очима на Офелію.
— Мадемуазель — іноземка? Це чутно з вимови. Тут нечасто зустрінеш іноземців!
Офелія лише сором’язливо підтакнула. Якщо вона хотіла стати непомітною, то неодмінно мала якось дати раду акценту й манерам.
Ліфт приїхав на один із поверхів, і за мереживом ґраток стало видно якісь постаті. Ліфтер заблокував механізм і відчинив їм. Дівчина припала до оздобленої візерунком стінки. Увійшли чоловік і жінка з трьома дітьми й наказали відвезти їх у чайний салон. Вони всі мали широке хутряне вбрання, і Офелія здалася собі мишеням серед ведмедів.
Жваві хлопчики штовхали її, навіть не помічаючи. Вони були схожі між собою, як три краплі води: виголене волосся, усмішки, як вишкір хижого звіра. Офелія, затиснута в глибину ліфта, міркувала про те, чи ходять ці малі дикуни до школи. Вона спершу сподівалася, що батьки трохи заспокоять їх, але одразу збагнула, що в них інші проблеми.
— Спробуйте бодай раз чимсь вирізнитися! — в’їдливо кинула жінка чоловікові. — Нам ніколи не відчиняться двері Місяцесяйва, якщо ви не здатні жодного дотепного слова із себе видобути. Подумайте трохи про наших синів і про те, що доведеться виводити їх у світське товариство.
Вона ховала руки в муфту, а вдягнена була в прита-лене норкове пальто медового кольору й мала б чарівний вигляд, якби не перекошене від злості обличчя. Безбарвне, зібране під капелюшком волосся, губи, що нервово посмикувалися, гострий носик, глибока складка між бровами — усе виказувало в ній постійне невдоволення і глибоко вкорінену досаду. Від неї йшло таке напруження, що в Офелії аж голова розболілася.
Чоловік насупився. Його величезна біла борода потопала в хутряній оторочці шуби, і здавалося, ніби вони є єдиним цілим.
— Гадаю, однак, що не я своїми словами зачепив графиню. Люба, ваші нервові зриви аж ніяк не на користь нашому життю в товаристві.
У голосі цього чоловіка гуркотіла гірська річка. Ні, він не кричав, але все одно мимохіть оглушував.
— Мені довелося захищати свою честь від її зневаги! Це мали б зробити ви, але вам духу забракло.
Офелія щосили намагалася не привертати до себе уваги, принишкнувши в кутку ліфта. Діти штурхали її, але вона вже навіть не думала про те, щоб зробити зауваження.
— Але... Ми спускаємося! — раптом обурилася жінка. — Нам потрібно в чайний салон, недоумку старий!
— Перепрошую, мсьє та мадам, — сказав ліфтер, шанобливо вклонившись. — Я спершу повинен доправити мадемуазель до складів.
Жінка, чоловік і троє дітей розвернулися до маленької тіні, що марно намагалася сховатися під пелериною. Вони, здається, лише зараз помітили її. Офелія ледь наважилася зустрітися очима з їхніми поглядами, спрямованими на неї, — гострими як леза, що зблискували вгорі над нею. Чоловік був вищий на зріст за свою пані, мав довгу біляву бороду і справляв завдяки цьому неабияке враження, однак жінка лякала. Її присутність чомусь викликала жахливий головний біль.
— А чого б це вас мали обслуговувати першою? — зневажливо промовила незнайомка, так ніби випльовувала кожне слово.
Офелія боялася відповісти, щоб знову не виказати себе акцептом. Вона лише похитала головою під капюшоном, показуючи, що ладна поступитися. На жаль, її поведінка не сподобалася жінка.
— Ви тільки погляньте! — обурено просичала вона. — Ця юна особа, здається, надто горда, щоб здобутися на відповідь.
— Фреє, заспокойтеся, — зітхнув чоловік собі в бороду. — Ви надто вразливі й роздуваєте скандал з нічого, їдемо на склади, потім повернемося — і годі про це!
— Через таких, як ви, ні на що не здатних, занепадає наш клан! — люто кинула жінка. — Якщо ми хочемо собі гідного місця, то не повинні заплющувати очі на вияви зневаги. Ну ж бо, покажіть обличчя. Чого очі ховаєте? — зиркнула вона на Офелію. — Чи ви із цих Міражників-боягузів?
Дітям передалося нервове напруження матері: вони сміялися і тупотіли ногами. Офелія ніяк не могла второпати, що вона знову втрапила в халепу.
Побачивши, що розмова може погано скінчитися, старий ліфтер вирішив втрутитися:
— Мадемуазель — іноземка, вона не дуже добре зрозуміла мадам.
Гнів Фреї миттю згаснув, ніби задутий вогник.
— Іноземка?
Вона уважно глянула вузькими світлими очима на сховані в тіні каптура окуляри Офелії. Та, своєю чергою, подивилися на руки жінки, яка зняла муфту. Шкіру вкривали татуювання, точнісінько такі, як у Беренільди. Отже, її супутники в ліфті належали до клану Драконів. Майбутні родичі...
— Ви та, за кого я вас маю? — глухуватим голосом запитала Фрея.
Офелія кивнула. Вона чудово зрозуміла, що в її ситуації корисніше прикидатися ким завгодно, аби лише не особою з ворожого клану.
— І що ви тут замислили, можна поцікавитися?
Здивоване обличчя Фреї вже не було таке суворе. Вона помолодшала років на десять.
— Я загубилася, — прошепотіла Офелія.
— Спускаймося на склади, — скомандувала врешті Фрея.
Її чоловік та ліфтер полегшено зітхнули.
Коли ліфт прибув, Фрея пропустили Офелію першою, а потім пішла за нею.
— Альдоре, подбайте про дітей, — сказала вона, зачиняючи за собою ґратчасті дверцята ліфта.
— Але... Люба, ви впевнені?
— Я приєднаюся до вас у салоні, коли проведу цю дівчинку до місця призначення. Прикро було б, якби їй трапилася неприємна зустріч.
Офелія глянула на настінний годинник у залі очікування. Надто пізно, щоб нишком повернутися до спальні. Мабуть, усі в маєтку вже прокинулися.
Тож вони пішли складами. Фрея підбирала краєчки свого довгого пальта, обходячи калюжі.
— Мабуть, ви мешкаєте в Беренільди? Зараз візьмемо фіакр.
Вони перетнули ринкову торгову залу, у якій уже було повну народу. Від запаху риби до горла Офелії підступала нудота. Зараз понад усе хотілося доброї кави.
Фрея покликала візника й сіла на ослінчик. Офелія влаштувалася навпроти. Висока білявка навпроти незграбної низенької брюнетки. Екіпаж рушив, і їх оповила важка пелена незручної тиші.
— Дякую, мадам, — прошепотіла Офелія.
У відповідь Фрея всміхнулася, але її погляд анітрохи не потеплішав.
— Вам добре на Полюсі?
— Для мене тут багато нового, — відповіла Офелія, дипломатично добираючи слова.
Вона вже зрозуміла, що Фрею дуже легко зачепити, тож усіляко намагалася цього уникнути.
— А мій брат? Він до вподоби вам?
Отже, Фрся була Торповою сестрою? Так, у них обох в очах чаїлася буря. Офелія глянула у віконце дверцят, що затремтіли від подуву вітру. Фіакр щойно виїхав надвір по-справжньому. Підстрибуючи, він розхитувався на високому й довгому карнизі скель, а потім, діставшись вершини земляного насилу, знову спустився схилом Небограда. Наважившись глянути вниз, Офелія побачила, що вдалині, по той бік хвойного лісу, над поораним слідами снігом, блякне ніч. Сонце, справжнє сонце вдало, ніби сходить, але одразу по-зрадницьки зникло, як і щодня, лишаючи Полюс під владою зими. Зробивши поворот, фіакр знову поринув у плетиво провулків Небограда.
— Ми з ним не дуже добре знаємо одне одного, — врешті відповіла Офелія.
— Торна ви ніколи не знатимете! — насмішкувато сказала Фрея. — Вам відомо, що вас видають заміж за покидька й опортуніста, який без розрахунку нічого не робить? Ні для кого не новина, що в нього купа жінок. Можете мені повірити: коли він зробить вам живіт, ви втратите для нього будь-який інтерес. Станете для нього мотлохом, а при дворі — посміховиськом.
Промерзла до кісток, Офелія розтирала собі руки. Торн аж ніяк не був святим -- вона й сама вже встигла це помітити, але якось так сталося, що її завжди дратувало, коли когось паплюжили. Вона мала підстави вважати, що ця безцеремонна жінка обстоює власні інтереси, намагаючись відрадити її від заміжжя. Крім того, знову розболілася голова. Це було важко навіть описати: немовби зусібіч у неї повстромляли злі голочки.
— Мадам, за всієї поваги до вас я хотіла б скласти власну думку.
На Фреї, яка сиділа навпроти, не поворухнулася ані волосинка, вона не виймала рук з муфти, однак Офелію відкинуло до дверцят потужним ляпасом. Вона ошелешено, не вірячи власним відчуттям, витріщилася на розмитий силует: від струсу окуляри впали з носа.
— Це, — крижаним голосом промовила Фрея, — пестощі порівняно з тим, що чекає на вас у близькості із цим чоловіком.
Офелія витерла тильним боком долоні, а далі й рукавом цівку крові, що стікала з носа на підборіддя. Отже, у цьому й полягала сила Драконів? Завдавати болю на відстані? Навпомацки вона знайшла окуляри на підлозі й знову надягнула їх.
— Мадам, здається, я не маю вибору.
Невидима сила з усього розмаху обпекла ляпасом другу щоку, та ще й так, що Офелія відчула, як застогнали шийні хребці. Обличчя Фреї навпроти розплив-лося в гидливій посмішці.