Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 26)

Арчибальд витер губи хусточкою, так само вкритою дірками, як одяг та мітенки.

—    Усе це не пояснює, як дівчинка з Аніми опинилася о цій порі, серед ночі, без супроводу посеред свята міражів!

—    Я заблукала.

Офелія кепсько вміла брехати, а відтак намагалася триматися якомога ближче до правди.

—    Он воно що! — весело вигукнув він, сідаючи поруч із нею на край колодязя. — І куди мені провести вас? Адже я достойний чоловік і справжній кавалер.

Замість відповіді Офелія втупилася у своє замащене брудом калюж взуття, що визирало з-під подолу.

—    Мсьє, чи можна запитати, чому ви планували спокусити мою кузину перед її весіллям?

Арчибальд підставив світлу карбований профіль.

—    Коли я крав у якогось придворного цноту його дружини, ця гра завжди розвіювала мою нудьгу. Але якщо йдеться про Торнову наречену, люба моя Денізо, ви собі навіть не уявляєте, як це захопливо для мене!

Усі ненавидять інтенданта, він відповідає всім взаємністю. Шкода мені його маленьку протеже, якщо вона потрапить у чиїсь інші обійми, аніж мої. Я знаю тих, хто відплатив би Торнові й не став би панькатися.

Чоловік підморгнув Офелії так, що її облило холодом. Вона вкусила шов на своїй рукавичці. Дехто, нер-вуючись, гризе собі нігті, Офелія ж — рукавички. їй згадалися Торнові слова у гвинтокрилі: «Не з того тіста, щоб вижити там, куди я вас везу», і вона раптом повністю усвідомила їх.

Ляснувши пальцями, Арчибальд трохи посунув свій капелюх набік.

—    Цей покидьок добре знає нас, — розсміявся він. — Люба Беренільда розпустила плітку, ніби наречена приїде аж під весілля. Але якщо ви тут, — з янгольськи невинним виглядом додав він, — можна зробити висновок, що й кузина ваша десь недалеко. Чи погодилися б ви познайомити нас?

Офелія згадала робітників, які гарували кількома поверхами нижче, їхні згаслі погляди, змучені плечі, ящики, які вони тягали до самої смерті. Вона кілька разів кліпнула, розганяючи туман під окулярами, щоб поглянути Арчибальдові прямо в очі.

—    Мсьє, вам справді аж до такої міри нема чим зайнятися? Оце, мабуть, яке ж порожнє у вас життя!

Здавалося, Арчибальд аж ніяк цього не чекав. Завжди начебто балакучий, він зараз лише розтуляв і затуляв рота — ніяк не міг здобутися на слово.

—    Ви говорили про гру? — суворим тоном запитала Офелія. — Збезчестити молоду дівчину й стати на край прірви дипломатичного скандалу — це, по-вашому, весело, шановний посланнику? Ви недостойні покладених на вас обов’язків.

Арчибальд був такий ошелешений, що Офелія вже думала: він ніколи більше не здобудеться не тільки на слово, а й на усмішку. Він так витріщився на неї, ніби вперше побачив.

—    Жінки давно вже не говорили зі мною так відверто, — розгублено визнав урешті він. — Навіть не знаю, моторошно мені від цього чи приємно.

—    Вам теж не бракує відвертості, — пробурмотіла Офелія, вдивляючись у самотню макову квітку, що пробилася з-під бруківки. — Мою кузину буде попереджено про ваші наміри. Я ще раз наполягатиму на тому, щоб вона не покидала Аніми до весілля, хоча спершу планували, що вона прибуде раніше.

Не дуже натхненна брехня, але вона ніколи й не досягала високих результатів у цьому мистецтві.

—    А як ви, маленька моя Денізо, опинилися так далеко від дому? — запитав Арчибальд сповненим меду голосом.

—    Як я вам уже казала, я прогулююся, щоб розвідати, що тут до чого.

Принаймні в цьому разі Офелії не довелося нічого вдавати — важко було сказати щось відвертіше. Вона могла сміливо глянути Арчибальдові в очі.

—    Це татуювання у вас на чолі означає кланову приналежність? — поцікавилася вона.

—    Саме так.

—    Чи означає це, що ви можете входити у свідомість інших і ставати там володарем? — стурбовано розпитувала далі вона.

—    На щастя, ні! — розреготався Арчибальд. — Життя стало б страшенно безбарвним, якби я міг читати в серцях жінок, як у розгорнутій їсиижці. Радше можна сказати, що це я стаю прозорим перед вами. Це татуювання, — додав він, постукуючи себе по чолу, — є запорукою прозорості, якої страшенно бракує нашому суспільству. Щодо нас, ми завжди кажемо те, що думаємо, і надаємо перевагу мовчанці перед брехнею.

Офелія йому повірила, адже сама могла в цьому пересвідчитися.

—    Ми не такі отруйні, як Міражники, і не такі агресивні, як Дракони, — самовдоволено вів далі Арчибальд. — Уся моя родина працює у сфері дипломатії. Ми наче буфер між двома деструктивними силами.

На цих словах обоє мовчки замислилися. Ніщо не порушувало тиші, крім співу цикад.

—    Мені вже справді треба повертатися, — тихенько промовила врешті Офелія.

Арчибальд немовби завагався, а потім ляснув пальцями по своєму капелюхові, і він сплющився, а потім відновив форму, наче пружина. Він зіскочив із краєчка колодязя і галантно простягнув Офелії руку, чарівно всміхаючись.

—    Шкода, що ви не Торнова наречена.

—    Чому? — стривожено запитала Офелія.

—    Я був би в захваті від такої сусідки!

На підтвердження цих слів він поплескав Офелію по голові, немовби справді вважав її радше дитиною, а не жінкою. Вони навпростець перейшли через поле й опинилися біля стіни з ліфтами.

Арчибальд глянув на кишеньковий годинник.

—    Доведеться почекати: ліфт незабаром знову спуститься. Бажаєте, щоб я вас потім провів?

—    Мабуть, не варто, — якомога люб’язніше спробувала відмовитися вона.

Арчибальд зняв і почав крутити на пальці капелюх, що розвалювався, наче відкрита бляшанка.

—    Як бажаєте, але будьте обережні, люба моя Денізо. Небоград — не те місце, де молодій жінці, заміжній чи ні, варто гуляти на самоті.

Офелія присіла навпочіпки й зірвала мак. Вона взяла між пальців ворсисту стеблину, що здавалася такою справжньою.

—    Щиро кажучи, не думаю, що зустріну когось о такій порі, — пробурмотіла вона. — Я лише хотіла трохи прогулятися.

—    Ми не у ваших рідних горах, де має значення час доби І Тут о будь-якій годині можуть танцювати, пліт-кувати й планувати змови. Досить бодай одним пальцем втрапити в коліщатка світської машинерії — і зникає будь-яке уявлення про час!

Офелія відірвала квітку від стеблини й позагинала всі пелюстки, аж поки в руках у неї опинилася лялечка в червоній сукні. Колись давно її навчила цього Аґата.

—    І вам до вподоби таке життя?

Арчибальд теж присів навпочіпки й зробив собі лялечку з макової квітки. Здавалося, він тішиться цим.

—    Ні, але іншого я не знаю. Денізо, дівчинко моя, чи ви дозволите дати вам пораду? Потім зможете передати її від мене своїй кузині.

Офелія здивовано глянула на нього.

—    Вона ніколи, за жодних обставин, не повинна наближатися до нашого сеньйора Фарука. Він такий примхливий і непередбачуваний, що вона б занапастила себе.

Посланник сказав це так серйозно, що Офелія на-правду замислилася про цього Духа родини, якого так побоювалися його ж нащадки.

—    Краще скажіть мені, будь ласка, до кого моя кузина могла б звернутися, не ризикуючи втратити життя або честь.

Арчибальд схвально кивнув, а очі в нього зблиснули, наче озера.

—    Чудово! Нарешті ви зрозуміли, як функціонує наш світ.

Металеве рипіння сповістило, що наближається ліфт. Арчибальд накинув Офелії на голову каптур, відсунув ґратовані дверцята й легенько штовхнув її всередину кабіни з м’якими стінами. Цього разу там їхав старий ліфтер. Поморщений і згорблений, він так трусився, ніби вже сто років прожив на світі. Офелію обурило, що людину такого віку змушують працювати.

—    Відвезіть цю даму на склади, — наказав Арчибальд.

—    Ви лишаєтеся? — здивувалася Офелія.

Він вклонився і прощальним жестом підняв свій подертий капелюх.

—    Мені треба піднятися у вищі сфери. Я поїду іншим ліфтом. До побачення, маленька моя Денізо. Бережіть себе... А, і ще порада наостанок! — Іронічно всміхнувшись, він постукав пальцем по татуюванню в себе між бровами. — Перекажіть своїй кузині, щоб не розповідала зайвого тим, хто носить такий знак. Це колись може обернутися проти неї.

Ґратчасті дверцята ліфта зачинилися. Офелія поринула в роздуми.

СЕСТРА

Ліфт повільно минав поверхи. Офелія прихилилася до оксамитової стінки. У вухах досі відлунювали прощальні слова посланника. Що він хотів ними сказати? Вона вже не мала впевненості, що обдурила його своїми вигадками.

Чи то від шампанського, чи то від неспання, чи то від усіх цих ілюзій у голові в неї паморочилося. Здригаючись, вона почала розтирати руки. Після літньої спеки в саду холод здавався ще сильнішим. Може, саме тут закінчувалася влада ілюзії: поки Офелія думала, ніби їй тепло, тіло змерзло. Погляд упав на програвач, з якого линула мелодія скрипки. «І як ці люди виживають у цій отруйній атмосфері?» — замислилася вона. Істерики, які влаштовувала мати, на цьому тлі здавалися відпочинком.

Якщо не повернутися якомога швидше, побачать, що в її спальні порожньо, і тітка страшенно хвилюватиметься... З-під каптура Офелія дивилися на старого ліфтера в червоній лівреї, з величезними сивими бакенбардами під капелюхом на резинці. Чоловік аж прикипів до важеля ліфта, наче капітан — до керма корабля.