Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 25)

Офелія залюбки відмовилася б, але її міцно схопили за руку. Двоюрідний дідусь правду казав: вона б нізащо не змогла опиратися фізичній силі чоловіка.

Посланник потягнув її до ще більш смердючих кварталів — хоча здавалося, що такі знайти неможливо. Офелія захлюпала сукню в якійсь калюжі — такій темній, що в ній достоту була не вода.

—    Ви щойно прибули до нас, чи не так? — зауважив посланник, який пожирав її очима. — Мабуть, міста на Анімі набагато чарівніші, а тут вам незабаром випаде нагода пересвідчитися, що всі нечистоти ховають під потрійним шаром лаку.

Чоловік раптом урвав розмову, коли вони, ідучи тротуаром, повернули за ріг. В Офелії знову виникла немовби чужа думка накинути каптур. Вона ошелешено блиснула окулярами на посланника, а той підморгнув. Отже, їй не здалося: він міг накидати їй свої думки. Це відкриття їй не сподобалося.

Посланник повів її на склади, під стелю, заповнену скринями й полотняними мішками. Попри пізню годину тут метушилося безліч робітників. Коли повз них проходив посланник, вони шанобливо стискали козирки своїх кашкетів, але не звертали ані найменшої уваги на мініатюрну жінку під каптуром. Світло дзеркал, що висіли на довгих металевих ланцюгах, підкреслювало їхні змарнілі обличчя, які нічого не виражали. Побачивши саме цих страшенно виснажених людей, Офелія цілковито усвідомила, до якого світу потрапила. Тут були ті, хто танцював на балах, у мильній бульбашці ілюзій, і ті, хто обертав коліщатка машини. «А я? — подумала вона. — Яке моє місце у всьому цьому?»

—    Прийшли, — мелодійним голосом промовив посланник. — Саме вчасно.

Він указав Офелії на великий настінний годинник, що показував уже майже десяту райку. Дивно було бачити таку прекрасну річ посеред складів. Потім стало зрозуміло, що вони зараз у якомусь приміщенні, дуже схожому на маленьку залу очікування: ошатний зелений килим, затишні крісла, картини на стінах, просто попереду — двоє ґратів з кованого заліза, а за ними порожні клітки.

І все це одразу після складів. Від такої зміни аж у голові запаморочилося. Чоловік пирхнув, побачивши ошелешене обличчя Офелії: вона широко розплющила очі під своїми темними окулярами.

—    Точнісінько те, що я вам казав: лаковані нечистоти! Тут майже скрізь ілюзії. Не все завжди до ладу, але ви швидко розберетеся. — Він розчаровано зітхнув. — Щоб тільки прикрити лахміття! Робити все про людське око — це така собі постійна роль Міражників.

Офелія замислилася, чи він не з духу протесту вдягається, як безхатько.

Годинник пробив шість разів, і незабаром після цього щось загуло, і за одними з ґратів опинилася кабіна ліфта. Слуга підійшов відчинити двері. Офелія ще ніколи не заходила до таких розкішних ліфтів. Підбиті оксамитом стінки, приємна музика з програвача, але жодного дзеркала.

—    Ви зараз із Літнього саду? — запитав посланник.

—    Ні, мсьє, — відповів ліфтер. — Там уже не модно. Курильні кімнати нині популярніші.

—    Чудово. Відвезіть нас туди й простежте, щоб нас не турбували.

Він передав ліфтерові щось маленьке, і той широко всміхнувся.

—    Так, мсьє.

Офелії здавалося, що вона цілковито втратила контроль над ситуацією. Ліфтер крутив важіль, кабіна потихеньку піднімалася, а дівчина думала, як позбутися цього незнайомця, що причепився до неї. Шлях крізь поверхи Небограда здавався нескінченним. Вона подумки лічила їх: «Вісімнадцять... дев’ятнадцять... двадцять... двадцять один...» Ліфт їхав і їхав угору, і кожен поверх віддаляв її від маєтку.

—    Літній сад! — оголосив раптом ліфтер, блокуючи гальма в ліфті.

Відчинилися двері, і в очі вдарило сліпуче сонячне світло. Посланник зачинив металеві ґрати, і ліфт поїхав на вищі поверхи. Офелія приклала руки до чола: кольори здавалися їй надто яскравими навіть крізь темні окуляри. Макове поле розпростерлося червоним килимом, скільки око сягало. Під неймовірно блакитним небом вітерець хвилями котився по квітах. Усе повнилося співом цикад. Від спеки перехоплювало подих.

Офелія розвернулася. Дві шахти ліфта нікуди не поділися зі стіни, що недолуго стирчала серед маків.

—    Тут ніхто не заважатиме нашій розмові, — сповістив посланник, крутнувши свій капелюх.

—    Мені нема що сказати вам, — попередила його Офелія.

Усмішка посланника стала ширшою: губи розтягнулися, мов резинові. Очі здавалися ще блакитнішими, аніж небо над головою.

—    Чого ж ви так зі мною, дівчинко?! Я вас щойно врятував від майже невідворотної смерті. Вам не здається, що настав час трохи віддячити мені?

За що тут дякувати? За те, що порад немає жодного дзеркала? Змучена спекою, Офелія скинула з голови каптур і розстібнула пелерину, але посланник вдарив її по пальцях, мов дитину.

—    Застудитеся! Тутешнє сонце — така сама ілюзія, як безхмарне небо, гарні маки й спів цикад. — Розкинувши свій обірваний плащ над Офелією, щоб створити для неї трохи тіні, він неквапно йшов, а його капелюх випинався в небо. — Скажіть мені, Торнова наречена, як вас звати?

—    Гадаю, це якесь непорозуміння, — майже прошепотіла вона. — Ви мене з кимось сплутали.

—    Гадаю, що ні, — похитав він головою. — Я посланник, а отже, умію за кількома словами розпізнати прибульця. Ви дівчинка з Артеміди. І ладен заприсягтися, що оце, — він обережно взяв її зап’ястя, — читацькі рукавички. — Офелія не чула в його вимові жодного акценту й мала погодитися, що він дуже обізнаний. — Та від вас аж тхне вашою провінцією! — підколов її він. — Ви не схожі манерами ані на аристократку, ані на служницю. Мушу сказати, що ця незвичність просто чарівна. — Не випускаючи зап’ястя Офелії, він поцілував їй руку, пустотливо всміхаючись. — Мене звати Арчи-бальд. Скажете нарешті своє ім’я, Торнова наречена?

Висмикнувши руку, Офелія провела пальцями по макових квітках. Від її дотику облетіло кілька пелюсток. Бездоганна ілюзія, ще краща, ніж парк Беренільди.

—    Деніза. І, до вашого відома, я вже маю чоловіка зі своєї родини. Тут я ненадовго. Я вже сказала: ви мене з кимось сплутали.

Арчибальд усміхався вже не так впевнено. Офелія, охоплена раптовим натхненням, вигадала цю елегантну брехню. Вона вже не могла заперечувати, що приїхала з Аніми, — лишалося вдати із себе родичку. Найважливіше було не дати цьому чоловікові здогадатися, ніби її щось пов’язує з Торном. Вона вже й так відчувала, що припустилася невиправної дурної помилки, тож не варто було погіршувати ситуацію.

Арчибальд мовчки уважно поглянув на незворушне обличчя Офелії під відкинутим каптуром, ніби намагаючись зазирнути за темні окуляри. Чи міг він читати думки? Дівчина цього не знала, тому про всяк випадок подумки повторювала лічилку.

—    Отже, мадам?.. — замислено промовив Арчибальд. — А що пов’язує вас із нареченою Торна?

—    Вона моя близька родичка. Я хотіла побачити місце, у якому вона житиме.

Посланник врешті глибоко зітхнув.

—    Мушу визнати, що трохи розчарований. Шалено весело було б мати під рукою 'Горнову суджену.

—    І чого б це? — насупилася вона.

—    Та щоб позбавити її невинності, звісно ж.

Офелія дурнувато кліпнула очима. Нічого дивнішого вона не чула ніколи в житті.

—    Ви мали намір взяти мою кузину силою у траві в цьому саду?

Арчибальд скрушно й майже ображено похитав головою.

—    За тварину мене маєте? Якщо треба вбити чоловіка — мені від цього ні холодно ні жарко, але на жінку я б нізащо не підняв руку. Дідько! Та я б її звабив!

Офелію так приголомшила ця зухвалість, що вона навіть не змогла розгніватися на посланника. Він говорив так щиро, що це вибивало ґрунт у неї з-під ніг.

Ступаючи серед маків, вона втрапила кудись ногою і розтягнулася б на землі, якби Арчибальд її не підхопив.

—    Обережно: там бруківка! Її не видно, але все одно можна перечепитися.

—    А якби моя кузина відмовила вам? — не відступала-ся Офелія. — Що б ви тоді робили?

—    Навіть не знаю, — знизав він плечима. — Зі мною такого ще ніколи не траплялося.

—    Ви справді дуже впевнений у собі.

Арчибальд хижо всміхнувся.

—    Знаєте бодай щось про чоловіка, якому її призначили? Повірте, мої знаки уваги дуже сподобалися б їй. Присядьмо тут на хвилинку, — запропонував він, не даючи їй часу відповісти. — Умираю від спраги!

Він схопив дівчину за талію, підняв легко, як пір’їнку, і посадив на краєчок колодязя, а тоді взявся за журавель.

—    Вода справжня? — здивовано запитала Офелія.

—    Увесь колодязь справжній. Вода крижана!

Він трохи капнув Офелії на зап’ястя, де рукавичка не захищала шкіру, і її аж обпекло холодом. Як можна було вирити колодязь між двома поверхами Небограда? Невже ілюзії могли заради власної зручності викривлювати простір?

Сонце світило просто в очі. Зусібіч линули пахощі розігрітих трав. Офелія чекала, коли посланник втамує спрагу. їй випала сумна пригода, але бодай пощастило натрапити на базіку. По його підборідді лилася вода. У яскравому сонячному світлі було видно, яка бездоганна в нього шкіра. Зараз він здавався молодшим, ніж під ліхтарями.

Вона із цікавістю роздивлялася посланника. Так, його вроду ніхто не зміг би заперечити, але він її не бентежив. Чоловіки взагалі ніколи не бентежили її. Одного разу сестра дала їй почитати сентиментальний роман. Вона так і не змогла розібратися в любовному сум’ятті, же там описували, і страшенно нудилася над цією книжкою. Чи була тут якась аномалія? Невже її тіло та душа назавжди залишаться глухими до цього поклику?