Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 24)

Вона спустилася якимись сходами, але не могла пригадати, щоб піднімалася ними... Постояла на перехресті, міркуючи, куди рушити. Пройшла в арку, під якою смерділо каналізацією, а біля рекламних вивісок сповільнила крок.

ВИСОКА МОДА! ЗОЛОТІ РУКИ БАРОНА МЕЛЬХІОРА МОЖУТЬ УСЕ!

АСТМА? РЕВМАТИЗМ? СЛАБКІ НЕРВИ?

ЧИ ДУМАЛИ ВИ ПРО БАЛЬНЕОЛОГІЧНЕ ЛІКУВАННЯ?

ЕРОТИЧНІ НАСОЛОДИ ПАНІ КУНІҐУНДИ. СВІТЛЯНІ ПАНТОМІМИ

ОПТИЧНИЙ ТЕАТР СТАРОГО ЕРІКА.

Так, тут справді пропонували геть усе, що можна собі уявити... Офелія насупилася, коли побачила ще дивніше оголошення:

ПІСОЧНІ ГОДИННИКИ ХІЛЬДЕҐАРДИ ДЛЯ ЗАСЛУЖЕНОГО ВІДПОЧИНКУ.

Вона зірвала його, щоб краще роздивитися, — і побачила власне обличчя. Аркуші були розвішані на якійсь дзеркальній поверхні. Геть забувши про пісочні годинники, Офелія ступила в коридор, заповнений оголошеннями. Щокроку їх меншало, натомість її зображення виринало дедалі частіше.

Це був вхід, як вона зрозуміла, у дзеркальну галерею. Офелія на таке й не сподівалася: їй достатньо було б од-ного-єдиного дзеркала, щоб потрапити до своєї кімнати.

Вона тихо походжала серед безлічі інших Офелій, які ховалися під відлогами пелерин і трохи перелякано позирали з-під окулярів. Її захопила ця гра. Заглибившись у лабіринт, Офелія незабаром помітила, що під ногами вже не бруківка, а до блиску навощений паркет, що кольором скидався на віолончель.

Дівчина раптом прикипіла до місця, почувши сміх. Вона не встигла нічого зробити, аж тут її зусібіч оточило потроєне відображення якоїсь пари. Довелося вдатися до того, що вона вміла найкраще у світі, — стати непомітною, мовчати, не метушитися, не робити жодного жесту, що міг би привернути увагу. Повз неї пройшли розкішно вдягнені двоє із чорними напівмасками на обличчях, навіть не глянувши на неї.

—    А ваш чоловік, люба моя кузино? — жартівливо запитав незнайомець, вкриваючи поцілунками руки пані в рукавичках.

—    Чоловік? Розтринькує наші статки за столом для бриджу, а що йому ще робити?!

—    У такому разі простежимо за тим, щоб йому пощастило...

Промовивши це, чоловік повів свою супутницю далі. Офелія ще мить постояла: не могла повірити, що вона так легко лишилася непоміченою. Ще кілька кроків — і дзеркальна галерея перейшла в інші, а ті стали більш заплутаними. Незабаром до її відображень долучилися чужі, і вона опииилася у вирі шаленого танцю серед жінок під вуалями, офіцерів в уніформі, капелюхів із плюмажами, якихось добродіїв у перуках, порцелянових масок, келихів із шампанським. Весела музика перетворилася на вальс, і Офелія зрозуміла, що потрапила на бал-маскарад.

Саме тому на неї не звернули уваги під чорною пелериною — вона немовби стала невидимкою.

З обережності Офелія зробила свої окуляри темними, а потім посміливішала й схопила з таці, яку тримав слуга, келих, щоб утамувати спрагу. Вона походжала вздовж дзеркальної стіни, готова будь-якої миті розчинитися у власному зображенні, а тим часом сповненим цікавості поглядом дивилася на бал і уважно вслухалася в розмови. А втім, швидко розчарувалася. Люди обмінювалися банальностями, намагалися жартувати й розважатися, фліртуючи. Ніхто не говорив ні про що серйозне, а дехто мав такий сильний акцент, що Офелія взагалі майже нічого не розуміла.

Зовнішній світ, від якого її весь час напрочуд старанно відгороджували, аж ніяк не здавався таким небезпечним, як розповідали. Нехай вона полюбляла спокій і тишу, але корисно було часом побачити нові обличчя, хай і під масками. Кожен ковток шампанського приємно поколював язик. їй подобалося перебувати тут, серед незнайомців, і аж тепер вона зрозуміла, як сильно тиснула на неї атмосфера маєтку.

— Мсьє посланнику! — покликала жінка, яка стояла поряд з Офелією.

Вона була вдягнена в розкішну сукню з фіжмами, а в руці тримала перламутровий лорнет. Офелія, прихилившись до колони, мимоволі подивилася на чоловіка, який ішов у їхньому напрямку — і не змогла відвести погляду. Може, перед нею опинився нащадок посланниці, про яку стільки разів писала прабабця Аделаїда у своїх подорожніх нотатках? Обідраний редингот, мітенки з дірками, рваний капелюх — усе це дуже впадало в око на тлі чужих святкових яскравих костюмів. Він ішов без маски, з відкритим обличчям. Офелія, зазвичай не дуже чутлива до чоловічих чарів, мала принаймні визнати, що він їх не позбавлений. Очі на цьому відкритому й гармонійному, бездоганно виголеному (хіба що, можливо, надто блідому) обличчі, здавалося, дивилися прямо в небо — такі вони були світлі.

Посланник ввічливо схилився перед жінкою, яка покликала його.

—    Мадам Ольго, — привітався він, знімаючи капелюх.

Випроставшись, він скоса подивився на Офелію, сягнувши поглядом під її каптур і темні окуляри. У неї ледь не випав з рук келих із шампанським. Вона й оком не змигнула, не відвернулася і не відступила: не можна було виказувати, що вона тут чужа.

Посланник байдуже глянув на неї й обернувся до Ольги, яка тихенько постукала його по плечу віялом.

—    Вам невесело на моєму скромному святі? Усамітнилися в кутку, немовби на душі у вас тяжко.

—    Мені нудно, — просто сказав він.

В Офелії аж подих перехопило від його відвертості. Пані Ольга засміялася дещо силувано.

—    Звісно, куди мені до прийомів у Місяцесяйві! Мабуть, для вас тут надто «пристойно»? — Вона трохи опустила напівмаску, і стало видно очі, які дивилися на посланника із захватом. — Будьте моїм кавалером, — протуркотіла вона. — І тоді вже не нудьгуватимете.

Офелія прикипіла до місця. Її повіки оздоблювало таке саме татуювання, що й у дідугана, якого вона зустріла раніше. Дівчина озирнула натовп, який кружляв у танці навколо. Чи крилася під кожною маскою така сама мітка?

—    Дякую, мадам Ольго, але мені вже час, — відмовився посланник, загадково всміхнувшись.

—    Он як! Вас чекають деінде? — заінтриговано поцікавилася вона.

—    Можна й так сказати.

—    У вашому житті забагато жінок! — жартівливо прожебоніла вона й розсміялася.

Посланник усміхнувся ширше. Родимка між бровами надавала його обличчю дивного виразу.

—    Ще одна цього вечора...

Зараз, коли Офелія придивилася, його обличчя вже не здавалося таким відкритим. їй спало на думку, що давно вже час повертатися до спальні. Поставивши келих на столик, вона пробралася між гостями, які танцювали. Шурхіт суконь лишився позаду. Офелія гайнула в дзеркальні коридори, маючи намір кинутися в пер-ше-ліпше дзеркало.

Її міцно схопили за плече — вона аж розвернулася на підборах. Навколо закрутилися її відображення, і вона, розгубившись, скоса позирнула на вродливого посланника, який схилився над нею, всміхаючись.

—    Я подумав, що не може існувати незнайомого мені жіночого обличчя, — напрочуд спокійно мовив він. — З ким маю честь говорити, мадемуазель?

У САДУ

Офелія опустила голову й пробелькотіла перше, що спало на думку:

—    Я служниця, мсьє. Новенька... Щойно почала працювати.

З його обличчя одразу зникла усмішка, а брови поповзли вгору, аж під високий капелюх. Обійнявши Офелію рукою за плечі, він повів її дзеркальними галереями. Офелія розгубилася. У голові промайнула думка, яка мовби не їй належала: не промовляти більше ані слова. Хоч як вона впиралася руками й ногами, але довелося вийти в місто, оповите смердючим туманом. Вони лишили позаду чимало бруківок і вуличок, аж поки посланник сповільнив кроки.

Він скинув з Офелії каптур і замислено погладив її буйні темні кучері, так безцеремонно, що вона аж розгубилася. Потім підняв їй підборіддя, розвернув обличчя і довго роздивлявся його під ліхтарем, Офелія ж дивилася на нього. У цьому світлі шкіра посланника здавалася схожою на слонову кістку, а волосся — на промені місяця. Усе це підкреслювало блакить його незвичайно світлих очей. А між бровами зачаїлася не родимка, а татуювання.

Так, цей чоловік був гарний, але його врода трохи лякала. Попри капелюх, схожий на консервну банку, носланник не викликав в Офелії найменшого бажання сміятися.

—    Акцент, недолуге вбрання, провінційні манери, — перелічував цей чоловік, тішачись дедалі більше. — Ви

Торнова нареченаї Я так і знав, що цей пройдисвіт нас дурить І А що в нас тут, під цими чорними біноклями?

Посланник обережно зняв з Офелії окуляри й подивився їй в очі. Вона не знала, який у неї вираз обличчя, але чоловік одразу став лагіднішим.

—    Не бійтеся. Я ніколи в житті не скривдив жінки. До того ж ви така тендітна й викликаєте непереборне бажання захистити вас!

Він поплескав її по голові, мов загублену дитину. Офелія не розуміла, чи не сміється він з неї.

—    Нерозумна ви дівчинка! — вичитував він їй солодким голосом. — Походжати отак на території Міражни-ків! Вам що, жити набридло?

Офелія ошелешено слухала. Отже, Торн і Беренільда не перебільшували, попереджаючи її. Міражниками називали людей з татуюваннями на повіках? Вдале назвисько для ілюзіоністів. У голові не клалося, як вони могли поступитися маєтком Беренільді, якщо так ненавиділи Драконів і все, що пов’язане з ними.

—    Ви язика проковтнули? — підколов її посланник. — Боїтеся мене?

Офелія заперечно похитала головою, але не промовила ані слова. Вона думала лише про те, як зникнути звідси.

—    Торн убив би мене, якби побачив нас разом, — весело промовив чоловік. — Яка іронія! Оце пощастило мені! Люба моя дівчинко, ви повинні трохи прогулятися зі мною.