Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 20)

—    Тут людину вбили, дурненька!

На це Офелія не мала що відповісти. їй, так сама як і Розеліні, аж ніяк не сподобалося почуте, але, впадаючи в розпач, вони б нічого не змінили. З притиском подивившись у Торнові очі, що звузилися, перетворившись на два леза, вона поглядом вимагала пояснень.

—    У мене при дворі чимало ворогів, — жорстко промовив він, — а світ не навколо вашої племінниці обертається.

Беренільда глянула на нього, трохи здивована, що він заговорив.

—    Навіть якщо лишити осторонь міркування про шлюб, ситуація справді від самого початку делікатна, — визнала вона.

—    Ще б пак! Якщо цей скажений убиває все живе, цілком зрозуміло, чому навколо нього немає натовпу друзів, — докинула Розеліна.

—    Кому ще карамелі? — поспіхом втрутилася бабуся, хапаючи вазочку.

Ніхто не відповів. У мерехтінні свічок згаснуло сяйво очей Беренільди. Торн зціпив зуби. Офелія кусала собі губу, розуміючи: якщо тітка зараз не стулить рота, її змусять замовкнути в інший спосіб.

—    Пробачте, будь ласка, нашу нестриманість, — пробурмотіла вона, схилившись до Торна. — Ми трохи знервовані, бо втомилися з дороги.

Розеліна хотіла заперечити, але Офелія під столом притиснула їй ногу, не відводячи погляду від Торна, і продовжила:

—    Моя хрещена просить пробачення, і я також. Зараз я розумію, що всі заходи, до яких ви вдавалися, просто мали на меті убезпечити нас, і вдячна вам за це.

Вигнувши брову, Торн уважно вдивлявся в неї. Ложка в його руці завмерла в повітрі. Він добре зрозумів, що криється за подякою Офелії — показна люб’язність, не більше. Відклавши серветку, дівчина покликала з-за столу Розеліну, яка аж задихалася.

—    Гадаю, нам з тітонькою треба відпочити.

Беренільда схвально всміхнулася Офелії з глибини свого крісла.

—    Уранці голова завжди ясніша, — філософськи мовила вона.

КІМНАТА

Офелія підвела скуйовджену голову з подушки, розтуливши обважнілі від сну повіки. Її щось розбудило, але вона не знала, що саме. Розтягнувшись на ліжку, вона вдивлялася в неясні контури кімнати. За парчевою завісою балдахіна ледь видно було свинцеве перехрещення віконної рами. Затуманені шибки світлішали: до ранку лишилося зовсім трохи.

Офелія заснула не одразу. Вона все життя прожила в одній кімнаті з братом і сестрами, тому їй незвично було опинитися на самоті в незнайомому місці, та й розмова за вечерею аж ніяк не могла налаштувати на сон.

Дівчина уважно вслухалася в тишу, посеред якої годинник на каміні ритмічно відбивав час. Що ж могло її розбудити? Аж тут раптом у двері тихенько постукали. Отже, їй не наснилося.

Коли Офелія відкинула перину, від холоду аж дух перехопило. Вдягнувши поверх нічної сорочки вовняну кофтину, вона ступила килимом до дверей, налетівши на ослінчик для ніг, і повернула ручку.

— Не кажіть, ніби я вас не попереджав, — гримнули на неї.

Довжелезне пальто, чорне, як смерть, ледь вирізнялося на тлі темряви, що панувала в коридорі. Без окулярів Офелія радше вгадала, аніж упізнала, що перед нею стоїть Тори. Що ж, вій справді вмів зав’язати розмову...

Ще сонна, вона здригнулася від крижаного протягу, яким віяло з дверей. Треба було зібрати себе докупи.

—    Я вже не можу відступити, — урешті пробурмотіла вона.

—    Так, надто пізно. Відтепер нам доведеться якось ладнати між собою.

Офелія протерла очі, ніби це могло допомогти від короткозорості, але знову побачила замість Торна лише величезне чорне пальто. Утім його тон чудово давав зрозуміти, як мало його тішить така перспектива, і це наповнювало Офелію невимовним полегшенням. їй здалося, ніби вона бачить у Торнових руках валізу.

—    Ми вже знову їдемо?

—    Я їду, — уточнило чорне пальто. — А ви лишаєтеся з моєю тіткою. Я вже й так чимало часу згаяв і повинен знову взятися до справ.

Офелія раптом усвідомила, що досі не знає, що за робота в її нареченого. Вона завжди сприймала його як мисливця, тому досі не запитувала.

—    До яких справ?

—    Я працюю в інтендантській службі, — роздратовано сказав він, — але прийшов не для того, щоб говорити про дрібниці. Я поспішаю.

Офелія ширше розплющила очі. Вона просто не могла уявити собі Торна чиновником.

—    Я слухаю вас.

Торн так різко штовхнув на Офелію двері, що аж прищемив їй пальці на ногах. Він тричі повернув засув на відчинених дверях, щоб показати, як він працює. Справді мав її за пришелепувату.

—    Відсьогодні щоночі зачинятиметеся на два засуви. У кмітили? Не торкайтеся жодної їжі, крім тієї, яку подають за столом, і прошу вас: подбайте, щоб ваша компаньйонка, яка ні на мить ие вгаває, стежила за своїм язиком. Не дуже розумно нападати на Беренільду в її ж домі.

Офелія не змогла стримати позіхання, хоча це й було нечемно.

—    Ви радите чи погрожуєте?

Чорне пальто витримало паузу. Запало важке мов свинець мовчання.

—    Моя тітка — ваша найкраща союзниця, — урешті сказав Торн. — Ніколи не відмовляйтеся від її захисту, нікуди не ходіть без її дозволу, нікому, крім неї, не довіряйте.

—    Тобто й вам не довіряти?

Пирхнувши, Торн зачинив перед нею двері. Він не мав ані найменшого почуття гумору.

Офелія пішла шукати окуляри, що завалилися між подушки, потім стала біля вікна й протерла рукавом запітніле скельце. Надворі світанок розфарбовував небо в бузковий колір і легенько торкався хмаринок рожевим пензлем. Розкішні осінні дерева купалися в мареві. Ще не зовсім розвиднилося для того, щоб листя втратило сірий колір, але от-от з-за обрію вигулькне сонце — і весь парк запалахкотить червоно-золотою пожежею.

Офелія споглядала приголомшливий краєвид і дедалі більше переконувалася: це ілюзія. Дуже вдала копія природи, але все одно копія.

Вона опустила погляд. Торн у своєму великому пальті вже крокував садовою доріжкою між двома квітниками фіалок, тримаючи в руках валізу. Цей тип геть перебив їй сон.

Від холоду в Офелії цокотіли зуби. Вона позирнула на згаслий вогонь у каміні. Таке відчуття, ніби вона потрапила в льох. Знявши нічні рукавички, які запобігали безладному читанню уві сні, вона перехилила глек над вишуканим фаянсовим умивальником на туалетному столику.

«І щодалі?» — міркувала вона, збризкуючи собі щоки холодною водою. Сидіти на одному місці не хотілося. Попередження Торна радше заінтригували її, аніж налякали. Чоловік, який завдав собі великого клопоту, щоб захистити жінку, яка анітрохи не подобалася йому...

І була ще оця дрібничка. Щось невловиме, якесь ледь помітне зніяковіння Беренільди за вечерею. Може, це й не мало аж такого значення, але воно не давало Офелії спокою.

Дівчина дивилася в дзеркало на туалетному столику на свій почервонілий ніс, на вії, вкриті перлинками водяних крапель. Чи стежитимуть за нею? «Дзеркала! — вирішила раптом вона. — Якщо я хочу зберегти свободу руху, треба вивчити розташування всіх тутешніх дзеркал».

Вона знайшла в гардеробі оксамитовий пеньюар, але там не було жодного домашнього взуття. Офелія зробила невдоволену міну: довелося втиснути ноги в дорожні чоботи, що набрали колись води, а тепер висохли й зашкарубли. Вислизнувши з кімнати, вона пішла головним коридором. їм з тіткою, двом гостям, відвели почесні кімнати з правого й лівого краю особистих апартаментів Беренільди, а ще тут було шість порожніх кімнат, до кожної з яких Офелія зазирнула. Вона запам’ятала, де гардеробна й дві вбиральні, а потім спустилася сходами. Попри ранню годину на першому поверсі вже метушилися чоловіки в сюртуках і жінки у фартухах. Вони начищали бильця сходів, обмітали пилюку з вазочок, розпалювали каміни. Навколо віяло сумішшю запахів воску, дерева й кави.

Усі вони люб’язно вітали Офелію, поки вона обходила маленькі вітальні, більярдну, їдальню та концертну залу, але дещо зніяковіли, коли зазирнула ще й на кухню, у пральню і в буфет.

Офелія подбала, щоб її відбиток лишився в усіх дзеркалах, великих і настінних. Хай би що там думав дідусь, проходження крізь дзеркала не дуже відрізнялося від читання, але, безумовно, було набагато загадковішим. Дзеркало зберігає пам’ять про образ, який у ньому відбивається. За допомогою мало вивченого процесу деякі читці могли створити прохід між двома дзеркалами, у яких відбилися, однак до цього не надавалися ані віконні шибки, ані поліровані поверхні. Не працювало це й на великих відстанях.

Не дуже сподіваючись на успіх, Офелія все-таки спробувала пройти крізь дзеркало в коридорі до своєї дитячої кімнати на Анімі. Замість перетворитися на текучу рідину, поверхня під її пальцями лишилася холодною і твердою, як у звичайнісінькому дзеркалі. Надто далеко. Офелія про це знала, але все одно почувалася розчарованою.

Піднімаючись службовими сходами, Офелія натрапила на покинуте крило будинку. У коридорах і передпокоях, немов сонні примари, стояли меблі під білими чохлами. Вона чхнула від пилюки. Може, цю частину будинку відвели, щоб приймати інших членів клану, коли вони приїжджали в гості до Беренільди?

Офелія штовхнула двері в глибині галереї. Тут панувала затхлість, тому Офелія була геть не готова до того, що чекало на неї з іншого боку: вишиті гобелени на стінах, широке, вигадливо різьблене ліжко, прикрашена фресками стеля — Офелія ще ніколи не бачила більш розкішної кімнати. У повітрі розливалося м’яке незбагненне тепло — вогонь у каміні не горів, і в попередній галереї стояв крижаний холод. Ще дивніше стало, коли дівчина помітила дерев’яного коника й вишикувану на килимі армію олов’яних солдатиків.