Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 22)

—    Так. - Обличчя Беренільди прояснішало, вона задумливо постукала портсигаром по бонбоньєрці. — Я люблю його, як мати. Гадаю, що Торн щиро мене любить, і це мене тішить, особливо зважаючи на те, що йому це не дуже властиво. Я довго побивалася з приводу того, що він не знається із жінками, тож він гнівається на мене, бо я його трохи присилувала. Ваші окуляри постійно змінюють колір, — весело сказала раптом вона. — Як кумедно!

—    Сонце піднімається, мадам. Вони прилаштовуються до освітлення. — Офелія поглянула на Беренільду крізь похмуру сіру плівку, що опустилася на скельця, і вирішила відповісти більш щиро: — А також до мого настрою. Просто я замислилася, чи не очікував Торн собі дружини, більше схожої на вас. А я ж цілковита протилежність його очікуванням.

—    Ви боїтеся чи відчуваєте полегшення? — Затиснувши двома пальцями довгу сигарету, Беренільда вдивлялася в обличчя своєї гості, немовби граючи в дуже захопливу гру. — Не треба так морщитися, Офеліє: я не розставляю вам пасток. Гадаєте, я не розумію ваших емоцій? Вашу долю силою пов’язали із чоловіком, якого ви не знаєте, і він виявився палким, наче айсберг. — Вона загасила недопалок у бонбоньєрці й хитнула головою. Біляві кучері затанцювали у вальсі. — Але я з вами не згодна, дитино моя. Тори — чоловік слова, і, гадаю, він просто иамислив собі ніколи не одружуватися. Зараз ви стали на заваді його дрібним звичкам, ото й усе.

—    А чому він не хотів одружуватися? Хіба не кожен прагне вшанувати родину, створивши свою власну?

Офелія поправила окуляри на носі, подумки сміючись. Невже це сказала вона?

—    Він не міг, — м’яко заперечила Беренільда. — Я це не для того, щоб зачепити вас, але подумайте, чому довелося шукати йому дружину в далеких краях?

—    Вам щось подати, мадам?

На порозі кімнати стояв якийсь немолодий добродій, дуже здивований, що вони опинилися в цій частині будинку. Беренільда недбало пожбурила вишивання на подушку крісла.

—    Чаю та апельсинових бісквітів! У маленькому салоні. Тут ми не сидітимемо. Про що ми говорили, люба моя дівчинко? — запитала вона, позираючи на Офелію великими бірюзовими очима.

—    Про те, чому Торн не міг одружитися. Мушу визнати, що не розумію, як це чоловік не взяв би дружину собі до вподоби.

Промінь сонця зазирнув до кімнати й золотим поцілунком ліг на шию Беренільди. Зблиснули локони, що лежали на її потилиці.

—    Він бастард.

Офелія закліпала очима: по той бік шибок зійшло сонце.

—    Торн — позашлюбна дитина?

—    Його покійний батько, мій брат, мав таку слабкість — учащати до жінки іншого клану, — пояснила їй Беренільда, — і лиха доля судила, щоб сім’я цієї дівки знеславилася.

Бездоганний овал обличчя перекосило на слові «дівка».

«Це не просто зневага, а відверта ненависть», — завважила подумки Офелія.

Беренільда простягнула свою гарну, вкриту татуюваннями руку, щоб дівчина допомогла їй підвестися.

—    Торна мало не видворили звідси разом із цією шльондрою, його матір’ю, — продовжила вона вже спокійнішим голосом. — Мій любий братик не придумав нічого ліпшого, аніж померти, не встигнувши офіційно визнати його. Мені довелося застосувати весь свій вплив, щоб зберегти його права. Як бачите, я це зробила належним чином.

Беренільда лунко захряснула за ними двері. Її жорстка посмішка пом’якшилася, погляд з гіркого перемінився на солодкий.

—    Ви постійно роздивляєтеся татуювання на руках — і в мене, і вчора в моєї матері. Що ж, люба моя Офеліє, знайте, що це мітка Драконів, відзнака, на яку Торн ніколи не зможе претендувати. Він не жінка з нашого клану, що погоджується взяти шлюб з бастардом, у якого один з батьків знеславився.

Офелія обмірковувала почуте. На Аміні людину, яка завдала сильного удару честі родини, могли приректи на вигнання, але карати весь клан... Торн правду казав: тутешні звичаї аж ніяк не вирізнялися м’якістю.

Удалині пролунало мідне відлуння ударів настінного годинника. Беренільда, яка поринула у власні думки, немовби прокинулася.

—    Крокет у графині Інґрід! Я ледь не забула. — Вона схилилася до Офелії, гнучка, висока й оксамитово-м’яка, і погладила їй щоку. — Я не запрошую вас приєднатися, бо ви, мабуть, іще втомлені з дороги. Попийте чаю в салоні, відпочиньте у своїй кімнаті й користуйтеся моєю челяддю, як власного!

Офелія провела поглядом Беренільду, яка під шурхіт сукні віддалялася галереєю меблів-привидів у чохлах.

Дівчина гадки не мала, що таке челядь.

УТЕЧА

« Мамо, тату...»

Нашкрябавши ці два короткі слова, гусяче перо надовго завмерло над аркушем паперу. Офелія просто не знала, що додати. Вона ніколи не мала здібностей до письмових чи усних розповідей, не вміла ані сформулювати те, що безпосередньо зачіпало її, ані точно визначити свої почуття.

Дівчина втупилася в полум’я в каміні. Вона сиділа на хутряному килимі в маленькому салоні, а письмове приладдя розклала на вишитому сидінні ослінчика для ніг, що зараз правив їй замість стола. Поряд на підлозі ліниво крутився її шалик, наче кольоровий змій.

Офелія знову зосередилася на своєму листі й прибрала волосину, що впала на аркуш. їй здавалося, що з батьками дуже важко. Мати своїм характером душила всіх навколо, не лишаючи місця ні для кого, крім себе. Вона весь час теревенила, щось вимагала, махала руками й нікого слухати не хотіла. Що ж до батька, він був лише тихеньким відлунням своєї дружини: завжди погоджувався з усіма її словами, ледве розтуляючи губи й не зводячи погляду зі своїх черевиків.

У цьому листі мати Офелії хотіла побачити виявлення глибокої вдячності й перші придворні плітки, які вона стрімголов кинулася б переповідати. Однак дочка нічого такого не написала. їй і на думку не спіало дякувати родині за те, що її відіслали світ за очі, та ще й на такий ковчег... Що ж до пліток, вона тут нічого не дізналася, і це її аж ніяк не бентежило.

Тому дівчина закидала адресатів стандартними запитаннями: «Як у вас усіх справи? Чи знайшли мені заміну в музеї? Дідусь бодай іноді виходить зі своїх архівів? Чи добре все в сестричок у школі? Хто зараз живе в кімнаті з Гектором?»

На цьому запитанні Офелію раптом охопило якесь чудернацьке відчуття. Вона обожнювала брата, і від думки про те, що він зростатиме далеко від неї, їй стало моторошно. «Годі запитань», — вирішила вона.

Офелія глибоко вдихнула, опускаючи перо в чорнило. Чи варто трохи розповісти про нареченого та взаємини з ним? Вона не мала жодного уявлення про те, що він за чоловік насправді. Неотесаний ведмідь? Чи-новник-високопосадовець? Мерзенний убивця? Людина честі? Бастард, заплямований від самого народження? Забагато визначень, і вона не знала, яке найкраще надається до чоловіка, за якого невдовзі вийде заміж.

Натомість вона повільно написала: «Ми приїхали вчора, подорож минула вдало». Щодо цього вона сказала правду, але не зізналася в головному: у Торновому попередженні на гвинтокрилі, у тому, як вони потай пробиралися до Беренільди, у місцевих кланових сутичках. А ще ж ці двері в глибині парку, якими вони пройшли напередодні. Офелія потім сходила туди й виявила, що вони замкнені. Коли вона попросила ключ, сказали, що не мають права дати його їй. Попри всі реверанси слуг і бездоганне виховання Беренільди Офелія почувалася тут, ніби у в’язниці, і сумнівалася, чи можна про це писати.

—    Ось і всеї — вигукнула тітка Розеліна.

Офелія озирнулася. Хрещена, дуже прямо сидячи на стільці за маленьким секретером, відіслала перо на бронзову підставку й склала три аркуші, помережані чорним плетивом літер.

—    Ви вже? — здивувалася Офелія.

—    Ще б пак! Я мала достатньо часу: цілий день і цілу ніч думала про те, що маю написати. Можеш не сумніватися: Настоятельки знатимуть про тутешні інтриги.

З пера, яке Офелія тримала над аркушем, упала крапля чорнила й розповзлася зірочкою посеред речення. Поклавши на неї промокальний папір, Офелія підвелася. Вона замислено глянула на вишуканий годинник, що кришталево-дзвінко відбивав час на каміні. Ось уже майже дев’ята вечора, а від Торна з Беренільдою досі жодної звістки. За вікном у вечоровому присмерку вже не видно було парку — натомість у склі, ніби в дзеркалі, відбивалося світло каміна та ламп.

—    Здається мені, що ваш лист ніколи не потрапить за межі Полюса, — тихо промовила Офелія.

—    Що ти таке кажеш? — обурилася Розеліна.

Офелія приклала палець до вуст, просячи говорити тихіше. Підійшовши до секретера, вона взяла тітчин конверт.

—    Ви ж чули, що сказала пані Беренільда, — прошепотіла вона. — Ми повинні віддати листи мсьє Торну. Наївно було б вірити, що він не подбає, аби наші листи не стали на заваді їхнім планам.

Тітка Розеліна рвучко підвелася і подивилася на Офелію гострим, трохи здивованим поглядом. У світлі лампи її шкіра здавалася ще жовтішою, ніж була насправді.

—    Отже, ми тут на самоті й геть відірвані від світу — це ти намагаєшся мені сказати?

Офелія кивнула. Так, вона в цьому не сумнівалася. Ніхто не приїде сюди по них: Настоятельки не відмовляться від свого рішення. Доведеться вести цю гру самостійно попри всю її складність.

—    І ти не боїшся? — розпитувала далі тітка Розеліна, примруживши очі, як стара кішка.

Офелія видихнула хмарку пари на скельця окулярів і протерла їх рукавом.